Запис у щоденнику, село під Тернополем
Вчора, як повернувся з «Сільпо», одразу почав розкладати продукти, що купив. До вечері ще далеко, тож хотів усе встигнути. Аж тут із кімнати Марка й Олени почувсь якийсь шум, ніби валізу закривають. Дивлюсь Олена збирає речі.
Оленко, куди ти зібралася? питаю здивовано, бо у нас все було спокійно.
Вона стоїть, зі сльозами в очах, копирсається біля чемодану.
Відїжджаю я від вас, пане Тарасе, каже крізь сльози Олена.
Як це відїжджаєш? Куди? Що сталося? питаю. Не розумію, адже сварок у домі не було
Вона мовчки простягає мені якогось листа. Розгортаю і серце завмирає від прочитаного
Все пішло з того, як мій син Марко після довгих років холостяку привіз до нашої хати жінку. Молоденьку, гарну, з Теребовлі. Мамі її не стало ще в дитинстві, виросла серед дядьків у місті. Коли побачив її біля Марка, одразу зрозумів ця дівчина, Олена, його половинка.
Жили ми всі разом у старій батьківській хаті, яку я сам добудовував після осені 98-го, лишав нам батько міцну спадщину. Жінки села Олені заздрили: Марко хлопець добрий, роботящий, із хазяйством, господарство велике і город, і кури, і свині, і качки, і бджоли. Син допомагав, як міг. З роками в Марка й Олени зявилися троє діточок: двоє хлопців, Назар та Ярчик, і дочка Оксанка.
Та з часом Марко, десь як Ярчику виповнилося пять, а Назара було вже десять, надумав, що треба їхати на заробітки. Мовляв, не вистачає копійки, а в селі одне господарство, постійно треба в городі копати, з худобою морока щодня.
Тобі що, гривень мало? відмовляла я його. Є і зарплати ваші з Оленою, і моя пенсія Та хіба ж хтось так живе, аби кидати дітей та хату задля міста?
Мамо, все, набридло мені це село, відповідав Марко. Хочу пожити по-людськи, а не впасти від глиби, як тато.
Олена теж пробувала вмовити чоловіка: шкода дітей, бо тут школа поряд, бабусю не покинеш, ще й господарство велике.
Але ж ти міська, от і поїдеш у Тернопіль зі мною, переконував Марко.
Якби я була не сиротою та не виросла сама, може, й по-інакшому все було б, зітхала Оленка. Але ж ти сам тут виховався, і ненька твоя одна. Як же ми всі в місті жити будемо? Троє дітей
Все, не обговорюється! Я вже вирішив! заявляв Марко й, образившись на всіх, рушив на заробітки.
Після першої поїздки приїхав через пів року привіз гостинці, трохи гривень, дітей обцілував, та й знову на автобус і гайда в Тернопіль.
А потім почали ширитися чутки по селу. Кума Настя підкинула підозру: мовляв, бачили твого Марка з якоюсь панянкою у місті, біля котроїсь багатої хати роблять ремонт. Відтоді Марко почав писати рідше, а далі і зовсім пропав.
Якось повертаюся з базару, а вдома Олена бліда, збирає дитячі речі.
Олю, куди ти збираєшся, дитино?
Вона мовчки дає мені записку. Читаю і земля йде з-під ніг:
«Олено, прости, в мене інша. Будинок лишається після матері мені. Грошей тобі на перший час лишаю. Не гайся, починай нове життя. Далі сама себе радуй. Марко».
Лежать на столі тисяча гривень і порожнеча в серці. Олена плаче.
Я не можу забрати дітей і жити будь-де по квартирах. Та й не покину вас, пане Тарасе. Ви мені майже тато лише це й промовила.
І не треба нікуди їхати! кажу я. Разом усе переживемо! Діти тут і родина твоя.
Минув час… Марко появився зовсім несподівано з новою жінкою й модною іномаркою. Не сподівався побачити тут дітей, не знав, що я нічого не казав Олені. Оксанка вже підліток коли побачила тата, сльози потекли, кинулася до нього; Назар, старший, холодно потиснув руку і повів сестру до хати. Ярчик теж мовчки витер обличчя і побіг годувати кроликів, яких ми завели вже, як Марко був у місті. Господарство розрослося курей побільшало, кролів у нас раніше ніколи не було.
А мати де дітей? Одна залишила? питає Марко нову дружину.
По собі не суди! відповідаю. Олена на роботі. Хто їй ще допоможе? А чого це ви приїхали?
Мамо, слухай, пора й тобі в місто. Хату продати, за гроші там житимеш біля нас, заявив син.
А дітей куди? питаю, дивлячись Маркові у вічі.
Олена нехай сама вирішує, буркнув він. Тут їм немає майбутнього.
Це ти так думаєш, але не діти. Ми тут лишаємося!
У цей час у хату заходить Олена. За ці роки вона розквітла. Гарно вбрана, у маминих сережках, модна зачіска зовсім не та боязка дівчина, яку я пригадую. Стала справжньою господинею. Марко аж спохмурнів, а його нова чужинка лише піджала губи.
Чому мати не ставить стіл? питає Олена з легкою усмішкою. Чи ми вже й не рідня?
Ми вже йдемо, що треба, сказали, подумаєш зателефонуєш, кинув мені Марко листок з номером.
Потім був лише один дзвінок, коли мене не стало. Олена лишилася з дітьми. Згодом вони розжилися: Назар має вже своїх малят, Ярчик поїхав до Львова вчитися, Оксанка хороша доня. Тепер знаю одне: найбільша цінність у житті не гроші й не нова машина, а ті люди, із якими прожив усі роки поруч у буденному українському селі, через всі грози і будні, у праці й радості. Бо родина то не перелік на папері, а тепло у хаті.
