Мама відключила мій номер у вівторок після обіду. Просто раптово замість звичних гудків почулось холодне «абонент недоступний». Не те щоб це був психологічний експеримент чи метод виховання із книжок, ні це був її відчай. Вона втомилася слухати моє щомісячне «скинь хоч трохи грошей, щоб дожити до понеділка».
Мені двадцять два, уявляв себе обраним, якому життя винне успіх. Не хотів працювати за звичайну зарплату, все чекав на свій великий шанс, а поки чекав жив на мамині перекази. Легко витрачав гроші на дрібниці: ігри, вечірки, доставку їжі, бо самому готувати було лінь.
Коли власник квартири зрозумів, що плати не буде, просто виставив мене за двері. У мене залишився лише старий батьків «Ланос» і мій курцхаар Барон. Собака, який був єдиним, хто терпляче чекав мене з прогулянок чи пригод.
Першу ніч у машині думав: тимчасово, все скоро владнається. На третю зрозумів, що їжа скінчилась; у кишені залишились дрібні гривні. Я купив собі мівіну, а Барону найдешевший корм у кіоску. Вранці він не міг піднятися. Його організм, звиклий до особливої дієти, не витримав. Барон просто лежав на задньому сидінні, дихав важко й дивився так, ніби прощався. У курцхаарів слабке травлення, а я, як останній егоїст, просто пошкодував грошей на якісний корм ще тиждень тому.
Я поїхав до мами в наше містечко біля Києва. Хотів лише, щоб нас нагодували й обігріли. Але замок на дверях замінили. Стояв під вікнами, дзвонив їй тиша. Писав у месенджери жодної відповіді.
Сів на краю тротуару, відчуваючи повну безпорадність. Сусідка з першого поверху винесла пакунок.
Олена попросила передати.
У пакеті був запас спеціального корму і ліки для Барона. Жодної гривні, жодної записки лише цей пакунок, як знак: за собаку вона хвилюється, а зі мною говорити їй більше немає про що.
Хотів довезти Барона до лікаря, але машина не завелася саме коли треба акумулятор здох остаточно. Грошей на таксі не було, знайомих теж. До клініки було кілька районів.
Я підхопив Барона на руки, тридцять кілограмів. Це не схоже на кіно: я ледве дихав, спітнів, кілька разів мусив зупинитись, бо ноги не тримали від втоми. Люди обходили мене стороною, наче я безхатько. Нарешті дійшов до порогу клініки і завалився на лавку, притискаючи пса до себе.
Лікар, знайомий ще з батьком, оглянув Барона й уважно подивився на мене:
Ти що, ніс його на собі?
Машина не заводиться, похрипів я.
Робота потрібна? Мій кум на металобазі вантажників шукає. Там не цукор, але платять чесно. Якщо згоден спробуй. Ні Барона заберу, бо ти його загубиш.
Я пішов на ту роботу. Не раптом став героєм, а тому, що по-справжньому стало страшно. Працював на складі до ночі, звикав до важкої роботи, ночував у машині, доки не назбирав на першу оренду кімнати в гуртожитку.
Я змінився. Безтурботність зникла; у дзеркалі дивився чоловік з втомленим, але спокійним поглядом і мозолями на руках. Я вперше відчув справжню ціну кожної гривні.
Через пів року я приїхав до мами. Не просити щось. Зайшов, мовчки поклав на тумбочку гроші й нарешті відремонтував кран на кухні та двері в кімнаті, які роками відкладав.
Мама стояла поруч. Не докоряла. Просто підійшла і поклала руку мені на плече. Вперше за довгий час я відчув себе не її синочком, а дорослим чоловіком.
Вона відключила мене не тому, що перестала любити. Вона зробила це, бо їй було боляче бачити мою слабкість. Іноді треба самому нести свого собаку крізь ціле місто, щоб зрозуміти: за тебе твого життя ніхто не проживе.
Мама заблокувала мій номер у вівторок пообіді: замість дзвінка я почув механічне «абонент поза зоною досяжності», і це зовсім не було уроком виховання у стилі українських підручників