Дорога до людяності
Сидів я, Андрій Коваленко, за кермом свого нового авто, про яке мріяв останні два роки. Збирав гроші майже на всьому: каву на виніс замінив домашньою, вихідними брав додаткові підробітки, навіть одяг рідко оновлював. Тепер цей момент мій власний, заслужений тріумф. Приладова панель мяко сяяла теплом у вечірніх сутінках, усередині панував затишок, а кермо ніби чекало доторку рук, готове слухняно реагувати на кожен найменший рух.
Я провів долонею по обшитому шкірою ободу керма, відчуваючи приємний холодок матеріалу, й посміхнувся. Авто було не просто транспортом це моя праця, впертість та самодисципліна. Ввімкнув улюблену хвилю на радіо Перець FM в салоні зазвучала легка лірична мелодія. Я мимоволі підспівував, пальці бадьоро постукували по панелі. В той момент щастя було максимально справжнім.
Я повертався додому в Позняках на мене чекали друзі, планували скромне святкування нової покупки. Думав, як розповім їм про те, як рахував кожну гривню, як відмовлявся від нових футболок чи кавярень, як замість відпочинку обирав ще одну зміну. Але ці спогади здавалися далекими, зараз хотілося лише радіти моменту і спокійно тягтись нічними вулицями Києва.
Спальний район був закутаний теплою жовтизною ліхтарів, у вікнах будинків миготіли огники домашнього світла. Тротуарами поспішали вечірні перехожі, в пальтах і шарфах вечір видався прохолодним. Я скинув швидкість біля перехрестя та став уважніше прислухатися до руху навколо.
І тут зовсім раптово перед самою машиною спалахнула маленька постать. Це була дитина. За мить, здавалось, серце зупинилось. Реагував інстинктивно: натиснув на гальма що є сили! Авто занесло, гума голосно заверещала по асфальту, залишаючи чорні смуги. Час розтягнувся до вічності. Машина урешті встигла спинитись буквально у сантиметрах від хлопця.
Дихання збилось, лоб залила холодна волога, в голові дзвін і темрява. Сидів нерухомо, намагаючись привести до ладу думки. Ще трохи і сталася б трагедія. Все обійшлось. Все обійшлось, крутилась одна і та ж фраза в голові, але разом з полегшенням прийшла гостра злість, змішана зі страхом.
Я рвучко відчинив двері й майже вистрибнув з машини. Ноги тремтіли, але я підійшов до хлопця, що стояв трохи осторонь, притиснувши руки й опустивши голову. На автоматі схопив за плечі сам не помітив, як міцно.
Ти що, геть здурів?! тихо, але занадто різко, вирвалось у мене. Смерті шукаєш? Є легші способи!
Хлопчик навіть не намагався вирватись. Стояв, ще більше втягнувши голову в плечі, і прошепотів зовсім тихо:
Я не хотів Просто
Просто?! я стиснув плечі ще дужче, а потім, помітивши його здригання, розтиснув хватку. Про себе не думаєш подумай про маму! Як це матери власного сина ховати? Я ж міг не встигнути!
В новій хвилі гніву вихлюпувались і переляк, і розгубленість, що змішалися з суровим голосом. Я добре усвідомлював: трагедія була поруч.
Дитина ковтнула повітря, і сльози покотились по щоках. Поглянув на мене у цьому погляді не було нахабства чи виклику, лише безпорадність і страх. Я почав повільно відходити від злості.
Допоможіть ледве чутно промовив він. Мій брат впав там у парку, йому зовсім погано, а ніхто навіть не зупинився. Тому я й вибіг, щоб зупинити когось.
Мене мов громом вразило. Вся злість одразу розтанула у хвилі сумяття. Я уважно подивився на хлопця невисокий, худорлявий, сльози розмиті по обличчю, губи тремтять. Переді мною не бешкетник чи шибеник, а налякане дитя, що заради рідного брата не вагаючись кинулась під колеса.
Твоєму брату погано? намагався говорити рівно, хоча в грудях скрутилося від тривоги. Дивився в очі, шукаючи хоч крихту брехні не було, тільки пітьма страху і відчай. Де саме?
Он там, хлопчик показав на парк за дорогою, пальці тремтіли. Ми грались, і він раптом знепритомнів. Дуже, дуже боляче йому!
Я навіть не подумав про те, що авто стоїть посеред дороги. Закрив двері, натиснув сигналізацію й поспішив слідом за хлопчиком, що хутко рушив до парку.
А батьки де? намагався йти спокійніше, хоча голос трохи тремтів.
На роботі, відказав він, не зупиняючись, Збирають на хліб. Ми з бабусею, але вона вже слабенька, ходить важко. А ми вже дорослі, гуляємо самі. Я Северин.
В парку вже виднівся силует на лавці під розлогою калиною. Мене знову накрили спогади про рідний дім, про дитинство під Тернополем: у моїй сімї разом вечеряли, говорили про день і завжди мали підтримку. Але зараз не час для сентиментів: спершу допомога.
Ми швидко підійшли до лавки. Там, підібгавши ноги, лежав хлопчик віку років шести. Обличчя біле, як полотно, губи синіють, руки притиснуті до живота, очі з переляком і болем.
Дімку! Северин кинувся до брата, торкаючись обережно, зі щирою турботою.
Я на колінах поруч. Трава волога від роси, але неважливо. Всі думки про малого.
Де болить? лагідно питаю, тримаю малюка за руку. Хлопчик ледве говорить:
Живіт Дуже ледве чутно.
Я не медик, але бачу тут жарти недоречні. Треба швидко в лікарню. І не районну, а терміново!
Їдемо в лікарню, повідомляю, обережно піднімаю Діму на руки, хлопчик стогне, але терпить.
Северине, у вас телефон є? Може зателефонуєш родичам?
Забрав вдома, зніяковіло бурмоче. Але в приймальному відділенні наша тітка працює, вона маму набере!
Нехай так, думаю, хоча б хтось дорослий буде в курсі. За хвилину Діма вже сидить, пристебнутий ззаду, Северин поряд тримає його за руку. Я кладу плед, вмикаю обігрів. Розвертаюсь у напрямку Охматдиту, на хвилину забуваючи про все інше.
По дорозі і намагався підтримувати спокій але очі раз у раз знаходили в дзеркалі пару наляканих, змучених хлопячих облич. Щоб хоч трохи відволікти, тихо включив радіо обрав мелодії без слів, щоб не напружували.
Молодець, Дімо, трохи ще потерпи, скоро допоможуть, кажу через плече.
Добре ледве чутно.
Северине, ти теж тримайся! Ти справжній брат! Але вже перед вїздом до лікарні паркуюсь і повертаюсь, більше не вибігай на дорогу, чуєш? Ти ризикував життям і твоєму брату це б не допомогло
Северин мовчки киває, з очей знову течуть сльози. Пальці нервово чіпляються за куртку.
Я більше так не буду, шепоче.
Заносимо Діму до приймального нас одразу зустрічає медсестра в голубому халаті. Допомагають хлопчику, забирають його для огляду, Северин залишається чекати разом зі мною на пластиковій лавці під стіною.
Минуло хвилин тридцять, коли по коридору прибігла заплакана жінка матір хлопців. Обоє кинулись в обійми, сльози змішались із полегшенням.
Сину, все добре, ти молодець! притискала Северина до себе. А Діма де?
В кабінеті лікарів, відповідаю, намагаючись звучати спокійно. Я підвіз хлопців, Северин біг по допомогу.
Якої ж ви доброти жінка тремтить, з вдячністю тисне мені руку. Ми працюємо до ночі. Бабусі сьогодні взагалі стало недобре Не думала, що вони підуть самі гуляти
З Дімкою зараз головне, щоб усе обійшлося, заспокоїв я, киваючи.
Всі троє сиділи, притихши, чекаючи новин з приймального. Нарешті лікар вийшла і сказала, що хлопчик у стабільному стані, життю нічого не загрожує.
Я непомітно встав, вийшов у коридор, вийшов надвір. Вечірній Київ зустрів мене холодом і міськими вогнями, повітря було чистим, і дихати стало легше. Я глянув на лікарняні вікна і зрозумів: саме сьогодні зробив справді важливу річ, нехай навіть випадково.
Дістав телефон, вже хотів написати друзям, що вечірка переноситься, але не став. Просто стояв і вдивлявся в київське небо, всіяне зірками. Картинка за картинкою Северин вибігає на дорогу, Діма біліє на лавці, їхня мама біжить навпростець до приймального Я допоміг, хоч міг проїхати повз, і це зігрівало душу.
Повертаючись додому, думав: колись і мені допоможуть, бо добро не зникає воно завжди повертається, особливо в негадані моменти. За цей вечір я зрозумів не треба бути героєм чи святим, достатньо хоча б просто залишатись людиною і не проходити повз.
Вечірку ми ще влаштуємо, а сьогодні у мене справжнє свято людяності.
