Залишитись самій у пятдесят
«Сумую за тобою, зайчику. Коли вже знову побачимось?»
Олена розгублено сіла на край ліжка, тримаючи в руці телефон чоловіка. Петро зранку залишив його на тумбочці, а екран, як на зло, засвітився новим повідомленням. Імя у чаті було незнайоме. Жіноче. Олена гортала переписку, і тридцять років спільного життя сипалися, як сухі груші з дерева, з кожною наступною фразою.
Ніжності, фото, обговорення вихідних, коли він буцімто їздив на риболовлю з друзями.
Вона обережно поклала телефон на місце і сиділа, дивлячись у стелю. На кухні цокали годинники, з сусідньої квартири долинали звуки теленовин, а Олена думала про те, що наперед знає весь сценарій цієї драми. Кожне слово. Кожен жест. Вперше вона це проходила з Петром. Вдруге з Петром. Чи не час брати абонемент?
Петро повернувся майже о півночі: втомлений та злий, як фермер у сезон буряків. Закинув сумку в коридорі, сунув на кухню, де Олена якраз готувала собі чай.
Привіт, Оленко. Є щось повечеряти?
Вона мовчки підсунула до нього його телефон, екраном вгору. Петро, нічого не підозрюючи, потягнувся за ним, аж тут до нього дійшло. Обличчя змінилося миттєво.
Олено, я…
Тільки не кажи, що це робоча переписка, Олена сперлася спиною в кухонну тумбу. Хоч цього разу пощади мою нервову систему.
Петро мовчав, сів, потер долонею перенісся. Олена повільно повернулась.
То хто вона?
Та ніхто. Пусте… Просто… у Петра був вигляд загубленого школяра, який забув вірш перед класом. Ну, потягло трохи… Глупство.
Ага, глупство, повторила Олена. Зараховано.
…Через два дні прийшов з букетом троянд розміром з полтавську клумбу. Він тихенько поставив їх на стіл і Олена помітила, як тремтять у нього руки.
Оленко, давай поговоримо. Якось по-людськи.
Вона спокійно налила собі води, сіла навпроти.
Говори.
Я все розумію. Я винен. Третій раз, знаю… Але ж у нас життя разом, діти дорослі. Хіба це все нічого не значить?
Олена мовчала, крутила склянку між долонями.
Обіцяю, більше такого не буде. Чесно, не знаю, як так вийшло. Я справді тебе люблю, Петро простягнув руку, але Олена обережно відібрала свою. Олено, куди ти підеш? Залишишся сама у пятдесят. Навіщо воно тобі? Давай забудемо й почнемо спочатку.
Олена дивилась то на троянди, то на мужа, то на його обручку. Ці самі обіцянки вона вже чула двічі. І кожного разу сподівалась, що ось він точно зрозумів.
Я подумаю, сказала Олена, аби поставити крапку у цьому театрі.
Далі все пішло по заведеному колу: Петро тепер приходив вчасно, мив посуд, пилососив. Олена, як бухгалтер у податковій, почала фіксувати дрібниці: як він швиденько перевертав телефон екраном до столу, коли вона заходила. Як підскакував при кожному повідомленні. Як його очі зависали на молодунях у Сільпо.
Петре, ти що там вибираєш огірки чи касу? якось поцікавилась Олена у черзі.
Та нічого, Петро озирнувся, мов спійманий на гарячому, і поспішив до виходу.
Згодом він став дратуватися через будь-що і бурчати, коли вона заходила до кімнати з телефоном у руках. Очевидно, переписка нікуди не поділася, просто стала таємнішою. Олена вже не перевіряла і так все ясно.
Ночами Олена лежала, слухаючи Петрове сопіння, і думала не про нього, а про себе. Що тримає її тут? Кохання? Вона вже й не памятає, коли відчувала справжнє щастя поряд із чоловіком. Звичка? Може. Страх? Авжеж. Сорок вісім! А якщо залишитись самій?
Якось її здолали сумніви, і вона подзвонила доньці. Ліля відповіла на третій гудок.
Мам, що сталось?
Нічого… Точніше, Ліль, давай чесно поговоримо, добре?
Авжеж, мамо. Що таке?
Олена розповіла. Про переписку, про “третій раз”, про троянди і порожні обіцянки. Про свою розгубленість.
Ліля слухала уважно.
Мам, а ти сама-то чого хочеш?
І не знаю чесно сказала Олена.
Так ось що: терпіти ніхто тебе не змушує. Ти йому нічого не винна. Тридцять років? Та хоч сто! Це не причина терпіти приниження.
А куди ж я
До мене! Кімната стоїть порожня. Переберешся, подумай, прийдеш до тями, роботу знайдеш бухгалтерів завжди шукають. Знайдемо тобі квартиру. Це не кінець, а старт. Якщо захочеш.
Олена мовчала, з телефоном біля вуха. Уперше за довгі роки чула: ти маєш право просто жити щасливою, а не мучитися.
Подумай, мамо. Я підтримаю завжди.
Ліля не квапила з відповіддю: пригадала, що в сусідньому будинку здається квартира не дорого, господиня нормальна. Що внучата будуть раді бачити бабусю не раз на місяць, а щодня. А у місцевій поліклініці того й гляди потрiбна бухгалтерка.
Мамо, ти ж знаєш, що заслуговуєш більшого? Без цього знецінення?
Олена слухала і раптом відчула свободу. Майже крила за спиною, чесне слово.
Зважувала, куди себе подіти, ще три доби репетирувала фрази, прокидалася серед ночі з прискореним серцебиттям. А потім класика жанру: за сніданком, між яєчнею і кавою:
Я подаю на розлучення.
Петро застиг з чашкою чаю, наче вона заспівала «Щедрик» на санскриті.
Що? Ти це серйозно?
Абсолютно.
Та не сміши Поссварилися та й по всьому! Що одразу розлучення?
Це не посварилися, Петре. Це три зради за пять років. Я втомилася.
Втомилася злість переросла у звичне ниття. А я, значить, не втомився? Тридцять років з тобою жити, то ж не мед на Дністрі!
Олена закінчила чай, встала.
Зачекай! Петро зірвався й загородив двері. Куди зібралася? Кому ти потрібна? А?
Собі.
Собі?! аж гигикнув, але злісно. Ти себе в люстерко бачила? Пятдесят ось-ось! Думаєш, черга стоїть?
Та не треба мені черги.
А що тобі потрібно? Петро зовсім уже розперезався, нависши. Я тебе годував, вдягав, дах над головою! А ти! Що зробила, щоб хотілося сюди повертатись?
Олена дивилась знизу вгору: на червоне від злості обличчя, жилку на скроні і цей безмежний егоїзм.
То я винна у твоїх пригодах?
А хто, як не ти? Он, халат, тапочки, борщі! Нудно з тобою, ні поговорити, ні
Вона відступила назад. Пять років шукала в ньому каяття, бодай трішки жалю. А марно. Він злився не тому, що втрачав її. А тому, що втрачав зручність: випрасувані сорочки, ситну вечерю, чисту квартиру.
Знаєш що, спокійно промовила Олена, дякую тобі.
За що ще?
За цю розмову. Тепер я точно впевнена.
Вона обійшла чоловіка, Петро ще щось вигукував про невдячність, роки, життя, але Олена вже думками пакувала речі.
…Через місяць вона стояла в своїй новенькій однокімнатній на третьому поверсі дві зупинки від квартири Лілі. Холодильник гудів весело, пахло яблуками і старою побілкою. Коробки з речами в коридорі куди ж без них. Життя наче марш пружиністої капусти: страшно, але смішно і трохи приємно.
Внуки набігли того ж вечора. Пятирічна Марічка критично оглянула оселю: Бабцю, тут без кота сумно! Восьмирічний Богдан приніс старий плед: Щоб ти, бабцю, не мерзла! Ліля принесла каструлю борщу й пляшку Артемівського.
За новосілля, мамо!
Олена сміялась так щиро, що пчихнула і навіть не злякалася, що хтось зауважить тихо в хаті.
Минуло пів року, поки до того ж міста підтягнувся і син Ярослав з дружиною й маленьким Данилком. Зняли квартиру неподалік, Ярослав улаштувався на роботу, і недільні обіди в Олени стали традицією. На маленькій кухні гармидер, сміх, діти кружляють навколо, Ліля сперечається з братом про політику.
Олена стояла біля плити, помішуючи підливу, і думала: оце і є справжня родина. Не там, де тебе експлуатують, а тут, де просто люблять.
Петро іноді дзвонить. Просить повернутись, клянеться, що змінився. Олена слухає, стримано відповідає: Я рада, Петре, чесно, кладе слухавку без злоби і навіть без жалю. Ця людина з іншого життя.
Якось Марічка смикнула за халат:
Бабцю, кай підемо завтра у парк? Там каченята приїхали!
Підемо, доню, звісно.
І Олена посміхнулась. Бо життя таки повертається на круги своя.
