Ось, дивись, це вона! Справді тобі кажу! прошепотіла висока жінка простуватому на вигляд чоловікові. Давай кілька хвилин поспостерігаємо.
Маленька дівчинка, років пяти, мирно гралася у піску на дитячому майданчику в самому серці Києва. Вона будувала із піску справжній палац для принцеси. Поки що її шедевр більше нагадував велику купу, але Соломія вперто відмовлялася від допомоги дорослих. Вона мусить впоратись сама! А ще обовязково треба викопати рів навколо палацу і зробити печеру для дракона: хтось же має охороняти королівство!
День стояв спекотний, справжнє літо, але Соломія почувалася добре під наметом, який дбайливо розтягнули над пісочницею її батьки. Мамі дівчинки ж стало зле від спеки, тому вона відійшла в затінок, доручивши чоловікові принести морозива та холодного квасу. В цю мить Надія відійшла у справі по телефону й на хвилину втратила Соломійку з поля зору саме цього й чекали сторонні.
Привіт, малеча, нахабно присіла поруч жінка, лякаючи Соломійку. Вона відразу відсунулася, невдало втрималась і розвалила свій палац. В очах заблищали сльози: її праця вмить зникла!
Не гайся, не реви, це лиш купка піску! Хочеш, я тобі справжній замок збудую? солодко засміялася незнайомка.
МАМО! з усіх сил закричала Соломія, згадавши всі правила безпеки з садочка й від тата з мамою.
Підхопившись, дівчинка втекла з пісочниці, ледь не потрапивши до рук незнайомого чоловіка, що намагався її спинити.
Почувши розпачливий крик, Надія, роняючи телефон, кинулася до доньки. З телефону ще чувся стурбований голос співрозмовника.
Дитинко моя, що сталось, сонечко моє? пригорнула дівчинку Надія.
Там, там… якась тітонька! схлипувала Соломія, міцно обіймаючи маму за шию. І дядько теж! Він хотів мене забрати! Мамо, мені страшно!
Тут же підскочив і Марко, батько. Переконавшись, що з донькою все гаразд, він перевів погляд на незнайомців.
Жінка літ шістдесяти, з суворим поглядом, стискала губи, розглядаючи Надію з донькою. Соломія… Сумнівів нема онука! Колір очей, форма обличчя, навіть посмішка точна копія Михайла в її віці, хіба що дівчинка.
І далеко ти втекла, з погордою промовила жінка, звертаючись до колишньої невістки. Як ти посміла забрати мою онуку аж сюди, на кінець світу?
Марко, забирай Соломію додому. Тут я сама впораюсь, твердо сказала Надія. І подзвони, будь ласка, татові. Хай когось із своїх хлопців пришле.
Гей, куди! Я хочу знати свою онуку! випалила жінка, не роблячи однак жодного кроку. Мужик мав зріст метр девяносто, кремезний що їй з ним сперечатися? Чого ж вони не дізналися, що Надія вийшла заміж вдруге…
Тамаро Павлівно, зневажливо протягнула Надія, пильно оглядаючи жінку. Що ви таке говорите взагалі? Яка вам онука? Може, память підводить? Згадаю для вас…
**********************
Ну що, як там мій майбутній онук? нервово питала Тамара Павлівна, як тільки син із невісткою поверталися з лікарні.
У нас буде дівчинка. Я вже вам казала, натягнуто усміхалася Надія, мріючи, щоб свекруха пішла додому. Вона віднедавна майже не покидає їх квартири! Доводиться ховатись у спальні, посилаючись на погане самопочуття.
Лікар помилився, відрубанула свекруха. В нашому роду народжуються лиш хлопці!
Як і в Льоньки, вашого старшого, так? Бо в нього ж дівчинка. То що, з хати вигнали? колко виголосила Надія, стомлена щоденними причіпками.
Це не його донька! обурено накинулась свекруха. А Таня його обдурила! А він… дурень, повірив. Мене не хотів слухати! Пішов за якоюсь дівкою! прошипіла жінка.
В Тані результати ДНК, ви чудово знаєте. І самі їх перевіряли, разів із п’ять…
Підробка! Як ти смієш думати інше! майже зірвалася жінка, стримуючи лють.
Я піду приляжу Мене крутить, втомлено кинула Надія.
У спальні Надія думала: чи не помилилась, обравши чоловіка з такою матірю? Серце любить, але звязуватись з такою свекрухою зле. Мама казала: Далеко від неї тримайся.
Говорила з Михайлом про переїзд він відразу категорично відмовив:
Як це? Маму кинути? Батько, брат самі, ти знаєш! Треба допомогти рідним.
Попросила бодай нагадати матері про особистий простір, але:
Мама добра бажає! По господарству підказує! Дякувати треба! обурився Михайло. А то весь час в спальні сидиш…
Бо я не хочу скандалів! І якщо вона не перестане, то й онучку не побачить! Я до своїх поїду! Мій тато полковник, не забувай!
Після того свекруха трохи збавила оберти, хоч і не перестала майже щодня приходити. Але Надія розуміла це надовго не вистачить.
Коли дізналась, що буде дівчинка, Тамара Павлівна відреагувала вкрай негативно: “Мені треба онука!” Михайло теж почав казати: “Лиш син! Якщо дівчинка то ти, мабуть, нагуляла Бувало навіть заявляв під пяну руку Якщо не син, ви обидві підете з хати.
Після цього Надія вирішила: годі терпіти, настав час розлучення. Її батько мав звязки, все зробив акуратно і швидко.
Народилася Соломія. Михайло, ледве дізнавшись, влаштував скандал у палаті! Охорона вивела його. Наступного дня зявилась і Тамара Павлівна. Не кричала, але всякими словами шипіла. В розпал скандалу в палату зайшов тато Надії, підполковник, та припинив це неподобство. Тещі пригрозили серйозними наслідками.
Михайло не гаяв часу подав на розлучення. Дізнавшись, що за законом рік після народження дитину не віддати на розлучення, почав доводити, мовляв, не його дочка. Почав процедуру оскарження батьківства.
Юрист розвів руками: таке повний нонсенс. У родині народжуються тільки хлопчики! Серйозно?
Не впевнений, що виграєте справу, чесно казав юрист. Ваш брат же теж має доньку.
Це не його дитина!
Є експертиза…
Підробка! Михайло був налаштований мамою рішуче.
Але зрештою Надія сама визнала позов геть з цими людьми! Нехай вже краще в документах вона одиначка. Не бажала, щоб хтось із них повертався у її з донькою життя.
************************
Ну що, пригадала, пані Тамаро? Михайла чого не взяли з собою?
Михайла… Михайла вже немає, скорботно відповіла жінка. Твоя донька все, що від нього залишилось. Не переймайся, ми її зростимо як належить…
Ви? Ви хто їй такі? гостро перепитала Надія. Ваш син їй ніхто. Все встановлено судом! Якщо ще раз побачу вас біля моєї дочки відразу заява в поліцію. Спроба викрадення. Мій батько користується великою повагою в Києві. Жодної пощади!
Ти не розумієш, у нас більше нікого! тихо пискнула Тамара Павлівна.
Ідіть до старшого. В Льоні теж донька. Їм і набридати.
Він із нами навіть не хоче говорити пробурмотіла жінка. Лише тепер вона зрозуміла, скільки дурниць наробила.
Розумний чоловік, похвалила Надія. Ви нам стільки горя завдали, а ще чогось хочете? Нагадати, як ви мою Соломійку називали?
Надіє Юріївно, проблеми? підійшли двоє хлопців у формі, знайомі по роботі батька Надії.
Є, незначні. Проконтролюйте, будь ласка, щоб ці люди покинули Київ.
Але
Без але. Один хлопець ступив вперед. Чета Левченків одразу подалась назад, Надія усміхнулася, задоволена. Ходімо.
Поверталася додому настрій чудовий! Лише одна думка промайнула хмаркою: Треба проконтролювати, щоб ці люди не з’явились знову. Скажу татові, хай усе влаштує.
І ось мій особистий висновок не дозволяй нікому втручатись у своє життя й вирішувати долю своєї дитини. Родина там, де любов, а не поклик крові. Ми відповідальні перед дітьми, а не перед забобонним минулим.
