Одного вечора повернувся додому і не повірив своїм очам. Моя донька Ярослава метушилася у своїй кімнаті, збираючи речі одяг, косметику, техніку. Я запитав її, куди вона зібралася.
Виявилося, що моїй вісімнадцятирічній Ярославі раптово захотілося стати самостійною. Я аж вигукнув від здивування. А донька сказала мені:
Татку, я переїжджаю жити до Богдана.
Як це ти переїжджаєш? Хто цей хлопець? Ти навіть не хочеш нас познайомити? з неспокоєм спитав я. На які гроші будеш жити? Він має родину? Мені здається, ти надто поспішаєш.
Тату, не починай. Зараз XXI століття. Я доросла, у мене вже своє життя! відповіла мені Ярослава.
Я нічого їй не сказав. Зрозумів, що зарадити вже нічим не можу. Лише спостерігав, як вона пакує свою техніку, і думав прощатися з цими речами. Міксером я, наприклад, і так не користувався. Ярослава все зібрала і пішла. З вікна побачив, як якийсь молодий хлопець допомагав їй занести валізи у стареньку «Таврію». Раз вирішила доросле життя почати нехай починає! Подивимось, що з цього вийде. Наступного ж дня замінив замки у дверях хто знає, що чекати від Ярослави й її нового обранця.
Минуло кілька днів. Донька ні дзвінка, ні СМС. Не думав, що вона так швидко зануриться у нове життя. Але тут телефонує Ярослава:
Тату, заплатиш за моє навчання?
Стало трохи боляче донька подзвонила лише для того, щоб попросити грошей, навіть не поцікавилася, як у мене справи.
Ні. Ти вже доросла, незалежна дівчина. Я не хочу втручатися у твої справи.
Чудово! Дякую, тату! ображено відказала Ярослава й поклала слухавку.
Вона хотіла самостійності от і нехай дізнається, якою вона буває.
Я вирішив облаштувати її кімнату під кабінет. Все одно ж донька не живе зі мною. Навіть взявся шукати гарний стіл і крісла. Ліжко залишив може, схаменеться і повернеться.
Минає два тижні. Я повертався з роботи і на сходовому майданчику зустрів Ярославу з сумками, похнюплену, схвильовану.
Доню, чому ти не попередила, що повертаєшся?
Мені було соромно, тату. Ти не радий бачити мене? прошепотіла Ярослава, ковтаючи сльози.
Звісно, радий! Що за дурниці? Ходімо додому.
Вдома Ярослава почала розкладати речі на свої місця. Та не вистачало кавоварки. Виявилось, вона залишилась у мами хлопця: та взяла її нібито за оплату за житло та їжу. Богдану, до речі, вже тридцять. Коли Ярослава зрозуміла, що я не збираюся платити за її навчання, попросила це зробити свого хлопця, та той не захотів брати за неї відповідальність і платити за її університет.
Мене ось що цікавить: що собі думав той Богдан, коли привів до своїх батьків мою безробітну доньку?
На цьому отримав для себе урок: як би сильно ми не хотіли захистити своїх дітей від помилок, життя їх все одно навчить. Іноді краще дати їм можливість самому зрозуміти, що самостійність це не лише свобода, а й відповідальність.
