З відпустки Ігор не повернувся
Що, твій і досі ні слуху, ні духу? питає сусідка Віра, зупинившись біля мого подвіря.
Та ні, Вірусю, ні на девятий, ні на сороковий день жодної звісточки, намагаюсь віджартуватись я, поправляючи фартух, що обтягнув мою вже не дівочу талію.
То, мабуть, погуляв десь, а може співчутливо киває головою Віра. Чекай-чекай. А поліція теж мовчить?
Усі, як риба об лід, Верунчику. Тиша.
Ой, Людочко Ось така доля.
Розмови ці мені муляють серце. Ну що ще казати? Бруду навколо досить, але доводиться підмітати жовте мокре листя біля власної хати, щоб не закисли думки. На календарі вже глибока осінь 1988 року, листя падає постійно, не встигаєш прибрати знову повно. Йду маленькими кругами: підмету, а воно знову летить.
От уже три роки, як я Гулькіна Людмила, на пенсії, і вже встигла скуштувати того “відпочинку”. Але минулого місяця мусила йти прибиральницею у комунальну службу грошима стало сутужно, а знайти іншу роботу віком складно.
Жили ми, наче всі: не розкошуючи, але й не бідували. Торбою по світу не ходили, з чоловіком по святах чаркували, працювали на совість, сина ростили. Ігор у мене не пиячив, по роботі поважали майстер на заводі, добрий чоловік був, до жінок не заглядався. Я і сама все життя у лікарні, медсестрою, грамоти мала й подяки.
Аж як поїхав Ігор за путівкою на Чорне море і не повернувся. Я й подумати спершу не могла, що все так заплутається: не дзвонить значить, відпочиває добре, по-своєму. Але коли минає призначений день повернення, беруся дзвонити скрізь: по лікарнях, міліціях, навіть до моргу телефонувала.
Синові в полк телеграму послала, що батько нібито зник, потім дозвонилась. Разом зясовували: з готелю виїхав, а на поїзд так і не сів. Пропав без сліду. Знову по колу: дзвінки, запитання, очікування.
На роботі його теж лише руками розводили: видали путівку, а далі сімейні справи не їх справа. Не зявиться звільнять за прогули.
Я все рвалася їхати туди сама, шукати, а син умовив:
Мамо, де ти там його шукати будеш? А в мене скоро тиждень вихідний як дозволять, то сам зїжджу. І форма військова, і вигляд відповідний мені простіше.
Я спробувала заспокоїтись, намагалась весь час зайняти себе справами, щоб дурні думки не лазили в голову. До поліції вже ходила, наче на роботу, але то було хоч спокійніше. Роботу теж більше для душі взяла підмітаєш, між людьми, і легше на серці. А вдома вечорами плакала: гнітила невідомість, куди ж подівся мій Ігор Це було найважче от те нестерпне не-знання.
Та Ігор повернувся, як і зник несподівано.
Стоїть у тому самому темно-синьому костюмі, в якому їхав на відпочинок, без торби, без валізи, просто із піднятими плечима й руками в кишенях штанів, дивиться на мене, як я мету.
Я не одразу помітила, скільки він так стояв, поки Петро не гукнув мене:
Мамо, Ігор, промовив син.
Ігорю, Петрусику, кинулась я до чоловіка. Руки розкинула, як птах, що повертається додому, обняла його.
Ігор невпевнено, але теж обійняв мене.
Пішли, додому, стійте вже, промовив син, і в його голосі чулося роздратування.
Петрику, дай обійму, а то з весни не бачила, скучила…
Привіт, мамо, привіт. Холодно тут, ходімо до хати.
Чому ти не подзвонив, я б хоч приготувалась, прибрала, наварила чогось смачного…
Мамусю, я ж не на пироги їду. Обіцяв приїхав.
Я дивилась то на чоловіка, то на сина. За ці місяці у мене всередині все давно обірвалося. Головне було те, що всі живі, і більше нічого не додам. Запитувати нічого не хотілось лише нагодувати, напоїти і дати перепочити. Ігор мовчки сидів за столом.
Мамо, присідай уже, смикав мене син.
Я метушилась на кухні, гриміла тарілками, чашками.
Мамо, я знайшов тата у іншої жінки.
Я здивовано обернулась на сина, глянула на Ігоря. Той сидів зігнутий, руки замкнув на колінах, голову впустив, як провинився школяр худий, сірий, навіть винитися не намагався.
В якої іншої? Що взагалі відбувається, Ігорю?
Думала: трапилось нещастя обікрали, побили, забрали всі гроші, а він поневіряється, бідує десь. А виходить не їхав він додому, залишився жити у Зубової Олі в її будиночку біля моря.
Не захотів повертатись. Зрозумів, що живу не так, раптом підвищив голос Ігор. Усвідомив, що не отримую від життя того, чого хочу. Робота завод завод робота. По вихідних дача. А свободи нема!
Оце тобі свобода! я аж почервоніла від злості. Петре, навіщо ти цю часточку “свободи” привіз сюди? Щоб принизити мене? Краще сказав би, що у морзі то було б справедливіше. Я тут життя собі вкоротила, ночами не спала, а він собі там
Знаєш, Людо, я, може, хотів життя почати спочатку.
Ні, Ігорю, ти не життя захотів знову почати це тебе сонце в голові перемело. Взяти й зникнути, як останній зрадник. По-чоловічому було б: повернувся, розлучився, а потім ще щось починав. По-чесному! Я тебе бачити не можу, йди…
Ігор піднявся, рушив коридором у кімнату.
Ні, йди так! Ніби й не приїздив. Не хочу, не можу! кричала я, ледве втримуючись від сліз.
Пап, йди, Петро рішуче став у дверях.
Ігор знову зявивсь переді мною через два тижні.
Я вже звично метла дорожку, ганяла воду після дощу. Він у якомусь зношеному пальті і смішній шапці, стояв на початку двору.
Людо, покликав, а потім голосніше.
Я підняла голову, глянула крізь нього. Руками й ногами перебив мені все життя, а серце ніби все ще готове було простити, тільки йти до нього не можу.
Він підійшов ближче.
Я залишився, влаштувався знову на завод. Бригадиром не взяли, робочим оформили. Дозволиш залишитись?
Я сперлась руками на метлу, глибоко вдихнула:
А пущу! Заяву на розлучення треба складати, і терміново.
Не простиш, так? Я розумію
Раз розумієш навіщо прийшов?
Коли я їхав, Оля казала: підеш не вертайся, і я не вернувся. Людо, от, повернувся назад.
Ой, сміхота! Ні там, ні тут ти не потрібен, Ігорю. Тебе син змусив повернутись він би не поїхав без тебе, от і приїхав. Іди живи, як хотів, не заважай мені працювати. Бач, топчеш тут! кілька разів провела метлою по його черевиках.
Я повернулася і з особливим гнівом кинулась далі місити мокрий лист.
Минуло кілька хвилин обернулась: Ігоря нема. Навіть зітхнула глибоко: ніби тягар із плеч злетів. Боялася, що стоятиме й чекатиме, поки я, дурна, знову пробачу. Але тих, хто по-справжньому боляче вдарив, по-українськи часто боронять грудьми, але тепер не я.
