Викрадення століття
От би всі хлопці бігали за мною та плакали, що не наздогнати! голосно прочитала своє бажання Оленка з клаптика паперу й підпалила його. Попіл струсила у келих та допила ігристе під гучний регіт подруг.
Ялинка підморгнула святковими вогниками, наче задумалася, а вже за мить заблищала ще яскравіше. Музика загриміла сильніше, келихи задзвеніли, і обличчя завертілись у химерному калейдоскопі, сплітаючись у святковий салют. З гілок посипався золотавий пил чи то здалося в мареві сну…
Ма-а-а! Мамо, вставай!
Оленка ледве розліпила повіку. Над нею схилилася чи не ціла футбольна команда хлопчаків.
Ви хто такі? Я вас знаю, дітки?
Діти жартома перекошували голови та називалися:
Мамо, ти ж памятаєш, Артемко 9, Владиk 7, Остапчик 5, Мирославчик 3 роки!
У повному складі, без замін, хитрюги із рішучими очима. Не про таких хлопів мріяла вона у новорічному сні…
А вашого тренера… Пробачте, тата вашого де подівали? прохрипіла вона сухим голосом. Дайте мамі водички…
Вона тільки на мить заплющила очі, як знову Ма-ма!
В руках опинилось дві склянки води, мандаринка та чашка огіркового розсолу. Ну справжній санітар старший росте: знає, як матір рятувати після свят. Підростають.
Мамо, прокидайся, ти ж обіцяла… нили молодші.
Оленка спробувала зібрати докупи, де вона й що обіцяла.
Кіно?
Ні-і-і!
МакДональдз?
Ні!
В магазин іграшок?
Мамо, не вдавай! Ми майже зібрались, а ти все спиш!
Ну куди ви їдете, хоч скажіть матері? капітулювала вона.
Любонько, вставай, долинув бас з коридору. Увійшов високий, чорнявий чоловік. В очах його мерехтіли золоті іскри. Ого, як із казки!
Ми вже готові, машину загрузив. По дорозі в «Сільпо», а далі рушаємо!
Оленка напружено намагалася згадати, хто цей красень і чому хлопчаки її мамою кличуть. В голові густа мла. Жодної ідеї, усе як у сні.
Мамо, наші плавки не забудь! І собі візьми! долинуло з кімнати.
«Невже ще й басейн десь буде? Яке дивне життя і нічого не памятаю…», промайнуло збентежено.
Відкрила очі: чужа кімната, ані меблів знайомих, ані фото, ані штор лише квітка в білому горщику з перлинами, різдвяна червона пуансетія, здавалася чимось близьким.
Заплющилася і спробувала згадати… Дівчата вчора зібралися у львівській кавярні святкувати Новий рік і гралися в Таємного Миколая. Майже як у студентські роки, тільки з дорожчими сумками і браком часу.
Подруги веселі, гарні, злегка збуджені тією рідкою свободою без чоловіків, дітей, уроків, садочків, каструль… Сяяли, як школярки після втечі з останнього уроку.
Тільки Оленка була спокійна і стриманно щаслива. Вона ж не одружена, сама собі господиня. Нікого попереджати, ні перед ким звітувати, чекати не потрібно.
Остання з наречених, кепкували подруги, підливаючи їй ігристого «Київське золоте».
Подарувала подрузі баночку крему із чорною ікрою та золотими нитками. Посміялися, що ним не гріх і на грінку мастити, ще й до сніданку з шампанським подавати. Сфоткали подарунок з усіх боків, наче той артефакт.
У відповідь Оленка отримала пуансетію в знайомому горщику з перлинками. І рідке ігристе з закарпатського замку, те, що відкорковують лиш у виняткові моменти.
Прочитала папірчик із тостом, загадкою чи побажанням і все. Далі провалля. Як у тому анекдоті: «шов упав прокинувся гіпс».
Віддзеркалення не обдурює: така ж сама молодиця, макіяж новорічний. Але звідки чоловік і діти? Весілля своє не пам’ятає! Із дітьми кожного на імя назве, а чоловіка хоч би як! Щось тут не так…
Вийшла в коридор. Чемодани на колесах: дві великі валізи чорна і бежева, з елітними дарчими наліпками, поряд три дитячі рюкзаки.
Значить, не на пікнік. На подорож?
У цей час «чоловік» швидко, впевнено підхопив валізи й лагідно повів її до дверей.
Запізнимося, сказав, без тіні нетерплячки.
Оленка машинально глянула на руку і здригнулася: обручки жодної! Ще одна дива!
Діти, як по команді, застрибуй у величезний сріблястий мінівен. Наплічники полетіли на свої місця, ремені клац! Чоловік за кермо, а Оленка вглиб вдихнула і сілась поруч.
Він підсунув їй стаканчик кави. Теплий, з молоком терпіти не може таку! Але боляче знайоме відчуття.
Поїхали! радісно підморгнув малечі. Машина рушила. Дорога віддаляла їх від незнайомого дому, і тривога росла.
Діти бубоніли, крадькома сперечались, сміялись позаду. Чоловік вів машину спокійно, кидало на неї хитрі погляди, мов знав щось, що вона ще ні.
З-за вікна швидко втікали київські передмістя, простори, стовпи… Все ніби логічне: сімя, машина, шлях. Але нічого не зрозуміло.
Їхали селами та трасами і сумнів у серці міцнів: це не її рідня! Незнайомий чоловік та діти, а вона знає їхні імена? Безглуздя! Отже, вона викрадена!
Або її розігрують? Або це сон? крутилося в тумані розуму.
Оленка зібралася з духом: ковток кави, рівна постава, затисла стакан. У ній наростав інший режим: виживати.
Нарешті діти вибухнули:
Тату, хочу в туалет!
Пити хочемо!
Перекусити давай!
Машина звернула на заправку. Всі висипали надвір, пішли поїсти. Оленка шмигнула до авто, сідає за кермо… Ключів немає!
Ось ти де, ми тебе шукаємо, спокійно пролунало з вікна.
Добре, всі на місці, їдемо! мирно озвався він. Либонько, відпочинь, а я поведу.
І знову вони їхали трасою крізь порожнечу й плотний сніг.
За годину попереду виник аеропорт, скляні стіни, потік людей. Машину кинули на паркінгу, гуртом зайшли до холу.
Серце Оленки билося, здавалося, вирветься. Не дозволить вивезти себе у невідомість!
Вона загальмувала, відстала від родини й раптом рвонула до охорони.
Це викрадення! Рятуйте! заверещала, кидаючись до охоронця.
Охоронець спрацював без вагань. Оленку швидко скрутили, упустили, наручники клац!
Стривайте! Зараз усе поясню! вигукнув чоловік, якого вона вважала злочинцем.
Це жарт! Новий Рік! Ми без зброї! Нікого не викрадали!
Його голос долітав, мов крізь воду. Аж раптом, як у кіно, Оленка побачила їх своїх подруг: за рекламною стійкою, ошелешені, злякані, але щасливі.
Мамо! кинулись діти до однієї з дівчат. Інші подруги вже підбігали, сміючись і пояснюючи охороні, вичавлюючи слова вибачень.
Оленку звільнили і світ перестав крутитися. Стояла посеред людського потоку скуйовджена, з шалено калатаючим серцем і нарешті зрозуміла: її не крали.
Її РОЗІГРАЛИ.
Грандіозно, яскраво, колективно з присмаком кримінальної драми.
Подруги загалилися й навперебій сипали поясненнями.
Їхня мрія познайомити Оленку із «пристойним хлопцем», давно закоханим у неї, але боязким через її характер. Бо ж Оленка казала:
Мені добре самій.
Тому й пішли обхідним шляхом: показали її в атмосферу сімейного виру. Мовляв, дивись чоловік дбайливий, організований, діти милі та слухняні.
Хотіли, щоб ти запамятала не розумом, а серцем, чесно визнали подруги.
І вже зла не було. Бо результат очевидний! Одного ранку, трьох дітей і склянки кави від «викрадача» було досить, аби все зрозуміти.
Він стояв із хитрою усмішкою, ніби Кіт у чоботях із мультику. А дітлахи, як виявилося його племіннички, у захваті від татової гри.
Ви ж спізнюєтесь! схаменулися подруги. Зараз рейс всмокче без вас!
«Знову викрадення? І куди ведуть на море? В Одесу чи до Карпат?» майнула думка.
Він простягнув руку.
Давай знайомитися ще раз. Я Владислав. Дозволь тебе «викрасти», тихо промовив.
Оленка кинула погляд на подруг тривожні, але щасливі. На валізу. А тоді в його очі у них палахкотів теплий золотий вогник.
А що, власне, заважає погодитись?
Поїхали, шепоче з усмішкою Оленка.
Але діти хай залишаються вдома!
Подруги розсміялись, Владислав ще ширше посміхнувся. Аеропорт, натовп, гамір раптом розчинилися, звільняючи простір для чогось нового смішного, теплого й затишного.
Іноді життя не викрадає нас. Воно просто різко переносить туди, де нам давно уже місце.
