Дорогий щоденнику,
Скільки ж можна жити в цьому забутому селі? Ми ж навіть не в районному центрі, а в такій глибині, що й карта сюди не добереться З цими думками я поверталася додому зі старої пристанькової кав’ярні.
Катрусь, вкотре тихо повторила мама, лежачи на дивані, зі своїми втомленими ногами на старій голубій подушці. Вона любила називати цю позу «Леся Українка після мітингу».
Мамусю, ну скільки можна говорити про корені! Тут усе вже всохло, а ти ще й колись обов’язково знайдеш якогось “жукачика”, як раніше казала, і запропонуєш мені називати його татом
Від образливих слів мама встала і підійшла до дзеркала в шафікупе.
Усе добре в мене з корінням не накручуй!
Та ж я й кажу поки що нормально, але ще трошки і виросте з тебе ріпка чи гарбуз. Обирай, що більше до смаку, як кулінар.
Катю, якщо так хочеш їдь сама. Тобі вже двадцять, можеш, все дозволено законом. Я тобі для чого тут?
Для совісті. Якщо я поїду в світле майбутнє, хто про тебе подбає?
Страховий поліс, державна зарплатня, інтернет, та й “жучок” якийсь знайдеться. Тобі ж легко молода, освічена, з усім справляєшся, а я вже на півдороги до раю
Бачиш! Ти ще й жартуєш, як мої друзі. Та й сорок тобі лише
Катю, не треба це озвучувати, навіщо мені день псувати?
Якщо до котячого віку, то ще й пять!
Прощаю.
Мам, поки зовсім не пізно, поїхали звідси! Тут же нічого немає, що могло б нас тримати.
Та місяць тому вигризла-таки, щоб наше прізвище у платіжках за газ правильно писали! І ще ми тут до поліклініки приписані…
Мам, по страховому полісу тебе скрізь візьмуть, а хатка не обов’язково продавати. Не вийде повернемося. Я тобі покажу, як живуть у великому місті.
А УЗД мені казав не дасть вам спокою ваша донечка. Думала анекдот. А він, до речі, потім третє місце у «Битві екстрасенсів» взяв Добре, домовились, їдемо. Але якщо не піде обіцяй, що повернемось без сварок і сліз.
Чесно!
Співтворець твого народження те саме в РАЦСі обіцяв, а у вас резус-фактор однаковий
***
Ми з мамою вирішили нема чого розмінюватися на дрібниці, одразу націлились на Київ. Зняли всі заощадження за три роки і з розмахом вселилися у студію на околиці: між базаром і старою автостанцією. Чотири місяці оренди сплатили наперед і грошей майже не залишилось.
Я, чесно, була у піднесеному настрої. Не стала розбирати валізи, облаштовувати той куточок, а одразу поринула у міське життя: розважальна тусівка, творчість, ночі усе захопило мене миттєво. З людьми ладнала чудово. Говорила, як столична. Одягалась теж. Складалося враження, що я завжди тут жила.
Мама ж вибудовувала свій день між пігулкою валеріани зранку й снодійним увечері. Як тільки я запропонувала піти кудись разом, вона вперлася у пошук роботи. Болісно підрахувала: столиця пропонує вакансії та зарплати, які одне з одним не дуже співвідносились. Прогноз до півроку вистачить і назад. І все ж мама, не реагуючи на мої прогресивні поради, влаштувалася кухарем до приватної школи, а вечорами мила посуд у найближчому кафе.
Мам, ну знову ти біля плити! Як жила, так і живеш. Замість цього можна ж вивчитись на дизайнера, сомельє чи бровіста! Їздила б на метро, каву пьяла, адаптувалася!
Катрусь, я не готова поки чомусь новому вчитись. Все буде добре, ти не хвилюйся, я звикну. Головне щоб ти була щаслива.
Я тільки зітхала, швидко вписувалася в компанії: знайомилась з людьми, пила каву з такими самими “понаїхавшими”, ходила на сеанси до руно-блогерів, слухала про гроші і успіх. Працювати мені не кортіло з містом треба було як слід притертись.
Через чотири місяці мама вже самотужки платила оренду, звільнилася з посудомийки і стала кухарем ще в одному відділенні. Я тим часом змінила кілька курсів, була на співбесіді на радіо, знімалася в студентському кіно платили макаронами з тушонкою, ще з двома музикантами ледве не завязала роман: один зухвалий, мов осел, другий котяра та ще й багатодітний.
***
Мам, ти сьогодні кудись ідеш? Може, піццу замовимо, кіно подивимось? Я так втомилася, тільки б на дивані повалятись, нудьгувала я одного вечора, в позі «Леся Українка», поки мама фарбувалася перед дзеркалом.
Замовляй, гроші перекину на картку. Мені не замовляй, навряд чи буду голодна після повернення.
В сенсі “після повернення”? Звідки ти повернешся? я здивовано підвелася на дивані.
Мене тут запросили на вечерю мама зніяковіла й зашарілася.
Хто це? мене це насторожило.
У школі була перевірка. Я приготувала биточки ті, що ти з дитинства любиш. Головний перевіряючий попросив мене познайомитись із шеф-кухарем. Пожартував, звісно. Але потім, як ти радила, випили каву. А сьогодні йду до нього в гості готувати вечерю.
Ти що, з глузду з’їхала? До чужого чоловіка в гості?
Та нічого страшного: мені сорок, йому сорок пять, досвідчені, розумні люди. Мені приємно все, що він від мене очікує.
Мамо, та це ж провінційність Немов у тебе немає вибору!
Катю, я тебе не впізнаю. Сама ж витягала мене в місто жити, а не просто існувати.
Я зрозуміла, що ми з мамою помінялися місцями стало якось образливо й порожньо. Я замовила найдорожчу піцу й весь вечір їла, мучачись докорами сумління. Мама повернулась пізно, але з обличчям, що світила від щастя.
Ну як? спитала я, жуючи останній шматок.
Прекрасний жук, і зовсім не колорадський, а наш український, засміялася мама й побігла до ванної.
Відтоді вона ходила на побачення частіше: театр, стендап, джаз, бібліотека, чайний клуб, офіційно прикріпилася до поліклініки. Через півроку ще й на курси підвищення кваліфікації поступила, стала готувати вишукані страви.
Я також часу дарма не гаяла: пробувала влаштуватися в престижні компанії марно, скрізь недобирали мене до списку. Друзі розчинилися нових не заводила. Зрештою стала баристкою, а невдовзі працювала як нічний бармен.
Втомлена рутина, синці під очима, час вислизає крізь пальці Особисте життя теж не складалось: у барі п’яні клієнти бурмотіли щось про кохання, але то було не те.
Мамо, ти мала рацію. Тут немає чого шукати. Вибач, що втягнула тебе у все це. Треба повертатися, стомлено сказала я на порозі після чергової безсонної ночі.
Повертаємось? перепитала мама, збираючи валізу.
Додому ж! Хочу назад, де все своє: правильне прізвище в рахунках, знайома поліклініка. Ти з початку мала рацію.
Я вже тут приписана. І взагалі я не їду, мяко відказала мама, дивлячись у мої червоні очі.
А я хочу! Тут не моє: це дурне метро, кава по ціні мяса, надуті лиця в барі. Тут в мене нічого немає Та й ти сама речі збираєш.
Я до Жені переїжджаю, раптом сказала мама.
Що значить до Жені?
Я подумала: ти вже самостійна працюєш, живеш у Києві. Я ж тебе відпускаю у доросле життя! В тебе тут купа можливостей! Дякую, що витягла мене з мого болота! Тепер у мене справжнє життя, вона обняла й поцілувала мене, а я не знала, радіти чи плакати.
Мамо, а як же я? Хто про мене подбає? вже не стримуючи сліз, сказала я.
Страховий поліс, зарплата, інтернет і знайдеш свого доброго жучка, підморгнула вона.
Ти мене покидаєш ось так просто?
Ні, але ти ж обіцяла: без істерик, пам’ятаєш?
Памятаю Дай ключі від квартири.
У сумці. І попрошу тебе про одне.
Що?
Бабуся теж збирається переїхати. Все вже узгодила. Завітай до неї, допоможи зібратись.
Бабуся до Києва?
Так. Я їй підспівала про краще життя і про жучків, як ти мені тут. А у відділенні пошти є вільна вакансія. Наша бабуся 40 років працює на пошті, будь-який лист доставить, хоч на Північний полюс. Нехай і вона ще ризикне, поки “ботва” не зівяла
Новий Київ нове життя, а далі якось буде.
