«ТИ НЕ ВСТИГЛА, ОЛЕСЯ! ЛІТАК ВЖЕ ВІДПРАВИВСЯ! А РАЗОМ ІЗ НИМ ТВОЯ ПОСАДА І ПРЕМІЯ! ТИ ЗВІЛЬНЕНА!» волав у трубку директор.
Олеся стоїть посеред затору на Окружній у Києві, дивиться на перекинуту стареньку «Таврію», з якої щойно витягнула чужу дитину. Вона втратила карєру, але знайшла себе.
Олеся була справжнім корпоративним бійцем. У свої 35 регіональний директор. Стримана, організована, завжди на звязку. Весь її час розписаний по хвилинах у Google-календарі.
Сьогодні у неї найважливіша угода року контракт із партнерами з Піднебесної. Треба бути в «Борисполі» до десятої.
Вона виїхала заздалегідь, як завжди завчасно. У голові вона крутить презентацію, мчить на новенькому кросовері трасою Київ-Бориспіль.
Раптом впереді, метрів за сто, стара «Таврія» різко виляє, зачіпає узбіччя й кілька разів перекидається, стаючи на дах.
Олеся інстинктивно тисне на гальма.
В голові відразу: «Якщо зупинюся запізнюся. Контракт на мільйони гривень. Мене за це зїдять». Машини проїжджають повз, хтось знімає на телефон, але всі їдуть далі.
08:45. Часу обмаль.
Вона натискає на газ, щоби обїхати затор, який уже збирається навколо.
Аж раптом бачить маленьку ручку в рукавиці, притиснуту до скла перекинутої машини.
Олеся кусає губу, ледь не кричить, але повертає на узбіччя. Підбори грузнуть у снігу.
В «Таврії» відчутно пахне бензином. Водій молодий хлопець без свідомості, на чолі кров. На задньому сидінні плаче пятирічна дівчинка, затиснута кріслом.
Тихенько, мала, все добре! кричить Олеся, смикаючи заклинені двері.
Двері не відкриваються. Вона підбирає камінь із узбіччя, бє у скло осколки крають обличчя і дорогу шубу. Їй байдуже.
Витягує дівчинку. Потім, разом із далекобійником, що підбіг на допомогу, витягають хлопця.
За хвилину машина спалахує.
Олеся сидить на снігу, міцно тримаючи чужу дитину. Її руки тремтять, колготки порвані, лице в сажі.
Телефон ледь не розривається. Дзвонить начальник.
Де ти?! Реєстрація завершується!
Я не встигну, Степане Михайловичу. Тут аварія рятувала людей.
Мені байдуже! Ти зірвала угоду! Ти звільнена! Чуєш?! Забирайся!
Олеся кидає слухавку.
Швидка приїжджає через двадцять хвилин. Лікар оглядає постраждалих.
Будуть жити. Ви їм як янгол-охоронець, дівчино. Якби не ви згоріли б усі.
Наступного дня вона прокидається безробітною.
Начальник дотримався слова. Пустив чутки, що вона безвідповідальна істеричка. Її не беруть ніде: у банківській сфері це тавро.
Резюме і спроби марні скрізь відмови.
Гроші тануть. Кредит на кросовер (той самий) душить.
Олеся впадає в депресію.
Навіщо я зупинилась? думає безсонними ночами. Проїхала б, як усі. Була б зараз у Пекіні, келихи шампанського А тепер залишилась без нічого.
Минає місяць, телефон незнайомого номера.
Олесю Олександрівно? Це Андрій. Я той з «Таврії».
Голос кволий, але теплий:
Андрій? Як Ви? Як дитина?
Живі, дякуючи вам. Олесю Олександрівно, дуже хочемо вас побачити.
Вона їде до них у звичайну панельку на Троєщині.
Андрій ще в корсеті. Його дружина, Ганна, плаче, цілує Олесі руки. Маленька Соломія дарує намальованого кособокого, але кольорового янгола з чорним волоссям як у Олесі.
Пють чай з дешевим печивом.
Не знаю, чим дякувати, каже Андрій. У нас грошей обмаль, я автомеханік, Ганна вихователька Якщо щось потрібне
Мені потрібна робота, з усмішкою крізь сльози каже Олеся. Мене звільнили через запізнення.
Андрій замислюється:
Добре Є в мене знайомий Василь, фермер із-під Білої Церкви. Йому керуючого треба. Не навоз розкидати, а папери привести до ладу, гранти оформити, логістику організувати. Зарплата скромна, але житло дають. Хочеш спробувати?
Олеся, яка раніше гидливо дивилася навіть на багнюку, погоджується втрачати нічого.
Ферма справді велика, але занедбана. Господар дядько Василь ентузіаст, а документи ледве розбирає.
Олеся бере все в свої руки:
Замість глянцевого столу стара парта. Замість костюму джинси й гумові чоботи.
Робить порядок у паперах, знаходить дотації, шукає ринки збуту. За рік господарство виходить на прибуток.
Олеся відчуває задоволення:
Жодних інтриг чи фальшивих усмішок. Дихається молоком і сіном.
Вона вчиться пекти хліб, завела собаку Кубу. Перестала фарбуватися щогодини зранку.
Головне нарешті відчула себе живою.
Одного дня на ферму приїздить делегація з міста закупівля продуктів для ресторанів.
З ними Степан Михайлович, її колишній начальник.
Впізнає Олесю: джинси, обвітрене обличчя.
Ну що, Олесю? Докотилася? Королева гною? Могла би ж в кабінеті сидіти. Жалієш, що колись у рятівницю грала?
Олеся дивиться на нього й раптом розуміє: він їй байдуже. Не огидний просто порожній.
Ні, Степане, щиро всміхається. Не жалію. Я врятувала тоді двоє життів. І своє. Я вберегла себе від того, щоб перетворитися в такого, як ти.
Колишній шеф відвертається і йде.
Олеся заходить у хлів там щойно народжене теля тицькається в її долоню мокрим писком.
Увечері до неї приїжджають Андрій, Ганна й Соломія. Дружать сімями, смажать шашлик, сміються.
Олеся дивиться на зоряне небо величезне, яскраве, яке не побачиш у Києві.
І знає: вона нарешті на своєму місці.
Мораль: Інколи втратити все це єдиний спосіб знайти справжнє. Карєра, гроші, статус лише фасад. Їх може не стати за одну мить. А людяність, врятоване життя й щире сумління поряд назавжди. Не бійтесь звернути з прямої дороги, якщо серце підказує зупинитись. Можливо, це ваш головний поворот у житті.
