Якось стара жінка вирішила зробити добру справу. Вона зібрала всі речі, які їй були вже непотрібні, лише займали місце в домі та не давали спокою. Серед них були гарні блузи, сукні, капелюхи, спідниці усе, що давно лежало у шафах. І подумала жінка: віднесу усе до церкви, раптом комусь знадобиться. Може, хтось із безхатченків чи переселенців ними скористається.
Вона склала все до великої торби і поставила її в кутку. Вирішила винести речі вранці, а зараз лягла спати.
І уявіть собі, того ж вечора їй наснився дуже дивний сон.
Вона відчула, ніби душа залишила тіло й згори спостерігає, що відбувається. Навколо було так світло, але вона залишалася у власній квартирі. При цьому відчувала щастя й легкість на серці.
Стара жінка стояла посеред кімнати з тією самою торбою, яку напередодні з любовю складала хотіла нести її до церкви. А перед нею стояла маленька дівчинка.
А що у вас у торбі? питає вона.
Жінка посміхнулась і відповіла:
Зібрала непотрібне. Вдома тільки пил збирає. Хочу віддати тим, хто дійсно цього потребує. Завтра віднесу до церкви.
Ви добра людина, сказала дівчинка. Але торба негарна й брудна. Перед тим як її нести, виперіть, добре?
Авжеж, так і зроблю, пообіцяла жінка.
Головне, не забудьте, відповіла дівчинка й зникла.
Жінка прокинулася серед ночі, одразу згадала дивний сон. Може, то був ангел, а може, щось інше?
Вона глянула на торбу, витягла всі речі, налаштувалась попрати якщо треба, то треба.
Може, це і звучить по-дурному, і можна подумати, що стара забобонна, але я не згоден. Я сам так думав, доки не став свідком одного випадку.
В одній родині народився хлопчик. Не першою дитиною, а другим. Батьки вирішили відзначити це запросили гостей, щоб поділитися радістю.
Гостей було чимало. Вітали, раділи, приносили подарунки. Але ніхто не обіймав та не хвалив дитину, бо батьки були забобонні. Не дозволили казати нічого гарного про малюка мовляв, не можна хвалити. Гості не перечили господарям, почали один за одним зверхньо говорити погане.
Який він негарний, боронь Боже, казали вони, зовсім не хочеться дивитися.
Один за одним повторювали це й махали рукою. Батьки із полегшенням зітхнули й всі гості пішли до іншої кімнати.
Старший хлопчик усе це чув. Побачив, як незадоволено дивились на його молодшого братика. І вирішив: якщо дитина така погана, то навіщо вона взагалі?
Довго не думав. Схопив малюка й потяг на балкон, озирнувся, та й кинув брата вниз, як колись викидав іграшки.
У мене аж мороз пішов по шкірі, коли про це почув. І сталося б лихо, якби Бог не оберігав дітей.
Саме тоді Бог послав ангела, що врятував дитину.
Так сталося, що стара жінка з того сну жила у тому ж підїзді, тільки поверхом нижче.
До ранку вона закінчила прати й вивісила ту саму торбу на мотузці за вікном сушитися.
У ту ж мить згори, ніби з неба, впала дитина якраз просто у її торбу.
Коли батьки помітили, що у сусідній кімнаті підозріло тихо, було вже пізно. Зайшли старший хлопець стоїть на балконі, а маленького нема й сліду. Почали питати: «Де братик?» А той відповів спокійно:
Він некрасивий і нікому не треба. Я його викинув.
Мати чуть не зомліла. Батько побіг на подвіря шукати сина. Дякувати Богові, дитина була ціла й неушкоджена.
Яке щастя! плакали батьки, притискаючи малюка до грудей.
А хто ж порятував хлопчика? Як ви думаєте? Звісно, подякували бабці. І жодного слова про Бога лише вона сама тихо промовила подяку. Вона знала, що так просто таке щастя не стається. І не задумувалась би прати торбу Якби не той ангел з її сну.
Але чому всі навколо вважають, що це просто випадковість? Чому дякують комусь, але не Богу?
Я довго розмірковував над цим. У кожного своя відповідь. Від себе скажу лише одне: я не вірю у випадковості, дякую лише Господу. Бо яке диво трапляється без Його волі?
Ну що ж, він був негарний і нікому не потрібний. Тож я його викинула. У мами ледь не зупинилося серце. Тато вибіг надвір шукати дитину.