Як вона могла?! Навіть не запитала! Не порадилася! Треба ж було додуматися: прийти в чужу квартиру і порядкувати, наче вдома! Ніякої поваги! Господи, за що мені це? Все життя з нею панькався, і от вона вдячність! Та вона мене за людину не сприймає! Я витер сльози, їй, бач, не подобається, як я живу! На себе б подивилася! Сидить у своїй гарсоньєрі, думає, що вже щастя хапнула за хвіст. Ні путнього чоловіка, ані нормальної роботи якась віддаленка. На що ця людина живе? А ще мене вчить життю і розуму! Та я вже давно забув те, про що вона тільки починає думати!
Ця остання думка підняла мене з крісла. Я пішов на кухню, поставив чайник і підійшов до вікна.
Дивлячись на святкову ілюмінацію вечірнього Києва, я знову пустив сльозу:
Всі готуються до Нового року, тільки в мене й не пахне святом Сам, як палець
Чайник уже давно засвистів, а я цього не помітив, заглибившись у спогади
Було мені тоді двадцять, коли мамі у сорок пять народилася ще одна донька.
Я дуже здивувався: навіщо мамі така морока?
Не хочу, щоб ти лишився зовсім сам, пояснила мама, так добре, коли у тебе є сестра. Ти зрозумієш колись.
Я й зараз розумію, відмахнувся тоді я, тільки знай: возитися з нею не буду. У мене своє життя.
Уже немає в тебе окремого життя, засміялася мама.
Ці слова виявилися пророчими. Мамі не стало, коли молодшій сестрі було лише три. Батька не стало ще раніше.
Вся турбота про сестру лягла на мене. По суті, я їй маму замінив. Вона до десяти років мене мамою й кликала.
Женитися я так і не зміг. Не через сестру просто та сама людина мені не трапилася. Та й де її знайти? Я нікуди не ходив, розваг не шукав: дім, робота, сестра і так по колу.
Після смерті батьків я дуже швидко подорослішав і всю себе віддав сестричці: виростив, навчив, підняв на ноги.
Зараз Гануся вже доросла, живе окремо. Збирається заміж.
Часто заходить до мене: ми дуже близькі, хоч і різні за віком, характером і баченням світу.
Я, наприклад, занадто ощадний. Квартира давно стала складом давно непотрібного. Десь можна знайти халат десятирічної давності або квитанції за квартиру ще з 2000-го.
На кухні тріснуті чашки, оббиті каструлі, сковорідки без ручки. Уже сто років не користуюся, але й викидати шкода: а раптом знадобиться?
І ремонт не робив вже стільки, що навіть косметичного нема. Не через гроші обої ще цілі.
Звичка економити на собі та власному комфорті заради сестри дала про себе знати.
Гануся зовсім інша: весела, легка на підйом, все в неї мінімально необхідне. Ніяких складів! Лише те, що потрібно.
У неї навіть правило є: Якщо за рік не знадобилося треба віддати або викинути.
У Ганусі вдома завжди світло, просторо, дихається легко.
Скільки разів вона мені пропонувала:
Давай зробимо ремонт. Переглянемо речі, а то вже скоро нема де тобі сісти.
Я нічого не викидатиму і нічого не хочу міняти. І ремонту не треба.
Як це не треба? Глянув би на свою прихожу! Ті обої ще з минулого століття! Заходиш наче в підвал. А цей мотлох тягне енергію, сам не бачиш? Так і до хвороби недалеко, вмовляла Гануся.
А я лише відмахувався.
І ось Гануся вирішила зробити ремонт самостійно як сюрприз. Думала, що потім зрадію.
Обрала прихожу, там майже не було меблів і речей.
За тиждень до Нового року, коли я всю ніч був на зміні працював так по графіку, Гануся з Ігорем (її майбутній чоловік) прийшли до мене (у нас були ключі один від одного) й переклеїли обої: замість похмурих стін зявилися світло-зелені з золотистим візерунком.
Потім усе акуратно розставили, речей моїх майже не торкалися, і пішли.
Я ж нічого не підозрюючи повернувся додому, зайшов та вийшов одразу, подумав, що помилився дверима.
Підняв голову: перевірив номер квартири.
Все правильно
Зайшов знову.
Зрозумів.
Гануся!
Як вона могла?!
Я одразу зателефонував Ганусі, добряче насипав їй і кинув слухавку.
За пів години вона вже була у мене.
Хто тебе просив?! зустрів я сестру.
Степане, я хотіла зробити тобі сюрприз, подивись, як світліше стало, чисто, зручно, виправдовувалася Гануся.
Не смій порядкувати в моєму домі! ніяк не міг вгамуватися я.
Образи сипалися на сестру градом.
Зрештою вона не витримала:
Все, досить. Живи у своєму хламі, як хочеш. Я тут більше не зявлюся!
Правда очі коле?! підколов її я. Тікаєш?
Мені тебе шкода, пошепки сказала Гануся і пішла
Пішла і не дзвонила вже тиждень. Ми з нею ніколи так надовго не сварилися. А тут ще Новий рік на носі. Невже будемо святкувати порізно?
Я вийшов у прихожу, сів на стільчик.
Еге ж простір зявився, подумав я. Уявляю, як Гануся з Ігорем клеїли обої. Як старалися, як гадали, як я здивуюся І чому я зразу розізлився? Значно краще стало, світліше, і на серці легше. Може, сестра таки права?
Раптом задзвонив телефон.
Степанику, я почув, що Гануся плаче, пробач мене. Я не хотіла тебе образити, навпаки хотіла порадувати.
Та що ти, сестричко. Я давно вже не злюся. І пробачати нема за що: ти маєш рацію. І обої гарні. А після свят почнемо розбирати цей мотлох. Якщо ти не проти?
Та я з радістю допоможу! А сьогодні? Такий день Я взагалі не уявляю, як без тебе святкувати Новий рік
Я теж
Тоді збирайся, зраділа Гануся, у нас усе готове: справжня ялинка, гірлянди, свічки Все, як ти любиш! І не поспішай у магазин майже все вже приготовили! Я вірила, що ми помиримося і разом будемо зустрічати Новий рік. Не квапся, Ігор тобі зараз таксі викличе.
Я підійшов до вікна. Тепер я дивився на Київ, залитий вогнями, зовсім іншими очима.
Дивився і думав: Дякую тобі, мамо За Ганусю
Я зрозумів, що навіть коли сваришся з рідними, головне знайти в собі сили пробачити і відкритися для щастя, яке завжди поруч.
