Ні, їхати тепер зовсім не треба. Поміркуй, мамо. Дорога неблизька, ціла ніч у поїзді, а ти ж не молода вже. Для чого такі турботи? Весна ж на дворі, ти напевно маєш повно роботи на городі, мовить до мене мій син.
Сину, як це для чого? Стужилася за тобою! Та й невістку жодного разу не бачила, хочеться ж познайомитись, поглянути на неї, кажу щиро, не приховуючи суму.
Давай так, зачекай до кінця місяця, ми всі самі до тебе приїдемо. Якраз Великдень, свят буде багато, заспокоює мене син.
Я вже була домовилася з собою, що їду. Але повірила, погодилась сидіти вдома й чекати. На жаль, ніхто так і не завітав. Телефонувала синові кілька разів не відповідає, або збиває дзвінок. Згодом набрав сам, сказав: дуже зайнятий, тож не варто чекати.
Менi стало гірко до сліз. Так старанно готувала і в хаті прибрала, і подарунки приготувала. Мій син Остап, а з невісткою так ще й знайома не була
Остапа я народила, як сама собі сказала, «для себе». Уже минуло тридцять, заміж не склалося, тож вирішила: сама собі дитину виховаю. Може це й гріх, але жодного разу не пошкодувала. Не раз було сяк-так грошей катма, виживання, а не життя. Але завжди трималася за дві, а то й три роботи, аби у дитини все було.
Остап виріс, виїхав до Києва на навчання. Щоб його підтримати на перших порах, поїхала в Польщу на заробітки пересилала йому гроші на гуртожиток і харчі. Серце моє материнське тішилося могла пережити усе заради Остапа.
На третьому курсі він уже почав сам заробляти, після випуску працює, сам себе годує.
Додому приїжджав, та дуже рідко раз на рік від сили. А я в Києві, не повірити жодного разу не була, тільки з його слів уявляла.
Думала: ось одружиться неодмінно поїду. Навіть грошенята відкладати почала для цього аж шістдесят тисяч гривень накопичила.
Півроку тому Остап подзвонив нарешті жениться.
Мамо, ти не приїжджай, зараз просто розпишемося скромно, весілля з часом справимо, сказав.
Я засумувала, але що ж зробиш. Познайомив через відеозвязок з невісткою. Дівчина гарна, доглянута, видно з багатої сімї. Батько її справжній пан, великий господар. Я тільки раділа щастю Остапа.
Час минав, а син не кликав і сам не їхав. Терпіння моє зникло, подумала годі чекати. Купила квиток, спекла хліба, наробила вареників, закруток поклала повен кошик, і рушила на потяг. Перед виїздом подзвонила Остапу.
Ой, мамо, ну ти й видумала Я на роботі, тебе зустріти не зможу. Ось адреса, бери таксі, відказав Остап.
Вранці прибула я до Києва, покликала таксі, аж здригнулася від ціни, але зате побачила, який він, той ранішній Київ, вогкий і шумливий, сріблястий, трохи схожий на фантастичне місто з мого дитинства.
Двері відчинила невістка. Не посміхнулася, не заговорила сухо запросила на кухню. Син уже на роботі.
Посідали. Я виймаю з сумки картоплю, буряки, яйця, сушені яблука, мариновані опеньки, огірки, помідорчики, кілька баночок малинового варення. Невістка мовчки глядить, як китиця з портрета, тільки очі суворі.
Потім каже спокійно навіщо, мовляв, це все везти, вони таке не їдять, готування не любить, запахи у квартирі лишаються.
То що ж ви їсте? дивуюсь.
Щодня доставка привозить. Приготування не терплю запахи висять у кухні. Яна, відказує.
Не встигла я ще ні осмислити, ні очей звести на неї, у дверях зявився малий хлопяк. Три з половиною роки не більше.
Познайомтесь, це мій син Мирослав, каже невістка.
Мирослав? перепитала я.
Та ні, Мирослав! Не перекручуйте, ображено сказала.
Гаразд, Яно, відгукнулася я.
Я не Яна, а Яна! В Києві імена не змінюють, але ж вам, з села, мабуть, не відомо.
Так захотілося плакати. І не через те, що дитина не Остапова, а від того, що син і словом не обмовився про це.
Ще одна диковинка на стіні висять великий весільний портрет.
Не було весілля зате фото гарне, кажу.
Чому не було? Було! На двісті гостей. Остап сказав, ви захворіли. То, може, й правильно. кинула оком Яна.
Снідати будете?
Буду
Вона поставила чашку чаю й кілька скибок сиру. На її розум сніданок.
А мені з дороги хотілося поїсти чогось домашнього. Розумію: треба посмажити яєчню, ще й хліб принесла з дому. Але Яна суворо заборонила запахи в кухні.
Хліба й вона, і Остап, не куштують здорове харчування.
Я вже нічого не хотіла. В душі теж порожнеча і холод, мов у незнайомому підїзді.
Пила чай. Дивна тиша. Прибіг Мирослав тулиться до мене. Хотіла обійняти, а Яна розмахує руками не можна, хто зна скільки мікробів принесли.
Дітям я гостинці не купувала подала баночку варення: мовляв, до млинців присмачиш собі.
Яна вихопила її з рук:
Скільки ж разів казати ми харчуємося правильно, цукру не їмо!
У грудях щось западало, наче вікно при протязі. Чаю не допила, тапки взула навпростець до виходу.
Яна навіть не глянула куди я пішла з дитиною гуляти. А з собою всю мою городину на смітник.
Слів не було. Почекала, забрала сумки. На вокзалі так щастило хтось скасував квиток, купила на вечір потяг.
Біля вокзалу забігла до харчевні. Набрала собі борщу, шмат мяса, картоплі, салату. Посмакувала, хоч і дорого. Але невже я не заслужила добра шматка за стільки літ праці?
Сумки у камеру схову, і маю ще кілька годин на Київ. Блукала, як у сні, бачила золоті куполи, сині хмари, крамниці з київськими півниками. Місто хороше, але мені в ньому чужо.
В поїзді не спала, плакала. Навіть Остап не подзвонив, не поцікавився, де я поділась.
Я б скоріше влітку снігу дочекалася, ніж такої зустрічі. Єдиний мій син, вся надія а я стала йому непотрібною.
Думаю тепер, як з тими грошима бути, відкладеними роками. Віддати Остапу ті шістдесят тисяч? Щоб знав мама піклувалась, любила? Чи лишити собі? Бо не заслуживВід тих думок мені стало ще важче, наче той камінь на душі виріс удвічі. Здавалося, весь світ стиснувся, лишилася я одна у старій хаті з тими конвертами під подушкою. Але якось, вийшовши вранці сапати землю, я відчула полегшення. Сонце пригрівало, над вишнями гуділи бджоли, по двору бігли курчата. А весна така, як і завжди, пахуча, вітряна, майже ніжна.
Я придивилася до своїх помідорів у розсаді, пригладила бурячки. Кожна ця рослина проросла з моїх рук і турботи. І якось раптом зрозуміла: ці гроші не для порятунку чи прощення. Вони для мене. На теплі черевички, на гарну хустку, на поїздку колись до Львова чи навіть до Одеси. На подарунок собі на краплю радості.
Життя моє не закінчилось і не поставлене на паузу чужим вибором. Я захотіла вплести у волосся стрічку, спекти пиріг для сусідських дітлахів, погодувати кота й прочитати гарну книжку перед сном. Я є і цього досить.
А про Остапа… Нехай прийде час він пригадає маму. Може, згадає її тепло, смак вареників і ягідного варення. Іще приїде. А якщо й ні не біда. Бо я навчилась берегти себе й свою весну.
Я сиділа ввечері на ганку біля старої яблуні, обіймала гарячу чашку чаю і нарешті усміхнулась: до місяця, до світу, до самої себе. Тут моє місце, моя радість і моя свобода.
А гроші хай полежать. Може, колись зварю борщ у найкращому посуді, накрию стіл у саду й покличу не гостей, а подруг, рідних, сусідів. Тих, хто справді прийде. І тоді, у тому простому щасті, я зрозумію: усе добре. Я жива, я люблю, і мені є для кого розквітати навіть на самоті.
