Відчепися від мене! Я ж не казав, що буду на тобі женитися! Та я й взагалі не знаю, чия це дитина!
Може, то й не моя зовсім?
Отож, іди собі зі спокійною душею, а я чкурну звідси, сказав Віктор, що приїхав на наше село у відрядження, розгубленій Олені.
Стояла Олена, мов скаменіла, ні вухам, ні очам не вірила. Чи це справді той самий Віктор, що признавався у коханні, на руках носив? Той, що кликав її одного разу Олесенькою та обіцяв золоті гори? А зараз перед нею чужий чоловік, сердитий, відсторонений
Плакала Оленка цілий тиждень, махала Віктору сльозами вслід. Але вік, а їй тоді вже було тридцять пять, та й не красуня вона шанси на жіноче щастя мізерні вирішила: народить дитину й сама виростить.
У призначений термін народила Олена дівчинку, дзвінку й здорову. Назвала її Лесею. Дівчинка росла спокійною, чемною, матері клопотів не додавала. Наче сама відчувала, що марно у цім світі щось силою випрошувати.
Олена дбала про доньку, годувала, одягала, іграшки купувала Але, щоб обійняти Лесю зайвий раз, полоскотати, на прогулянку повести ні, такого не було. Малеча часто тяглася до мами, а та завжди відмовляла: то втомлена, то заклопотана, то в неї справ по горло, то голова болить. Щось у серці Олени так і не прокинулось, хоч як вона намагалася.
Коли Лесі виповнилось сім років, трапилася у їхньому селі подія: Олена познайомилась із чоловіком. Не тільки познайомилась, а й до себе додому привела! Гомоніло село мовляв, Олена й голову втратила, мовби юна.
Чоловік потрапив у село випадково: дороблятись брався, осторонь тримався. Не місцевий, роботи постійної нема, живе начебто абияк, навіть і про нього ніхто нічого не знає! Може, шахрай…
Працювала Олена у сільському магазині, а Микола, так він звався, прийшов їм склад розвантажувати. Так і познайомились між роботами слово за слово, й завязався роман.
Незабаром Олена привела Миколу до себе житись. Сусіди сварились:
У дім чужака привела! Про дитину подумала б, мала ще! перешіптувались жінки попід тином. Ще й мовчун, аж лячно: ховає щось!
Але Олені на те все було байдуже. Наче серцем передчувала: це її останній шанс на родинне щастя
Та не минуло багато часу, як погляд сусідів змінився. Швидко дім Олени набрав ладу: Микола полагодив спершу ганок, залатав дах, підняв паркан. Кожного дня працював і хата свіжішала, стріхи сіяли новими латами.
Люди, побачивши розум у руках чоловіка, стали й до себе кликати допомагати. А він відповідав:
Якщо старший чи справді біда не грошей, не продуктів не візьму. А якщо маєш змогу плати грошима чи чимось із сільського: картоплею, мясом, молоком.
У Олени були тільки грядки, а худоби не тримала самій було не під силу. Донедавна й Лесю домашнім молоком не тішила тільки чаєм. А тепер у холодильнику стали і вершки, і сир, і свіже молоко зявлятися.
У руках Миколи і цвях, і молоток, і ложка золоті. Оленка отямилась: сама ніби й некрасива, та з цим чоловіком розквітла усмішка зявилась, очі засвітились, і до доньки лагіднішою стала. Усміхається а на щоках ямочки
А Леся підростала, школу вже відвідувала. Якось, сидячи на ганку, спостерігала, як дядько Микола працює невгамовний, усе в руках йому дається. Потім побігла до подруги через двір. А повернулася надвечір й отетеріла: посеред двору стояли новенькі гойдалки! Вітерець хитав їх, запрошуючи
Це для мене?! Дядьку Миколо, це Ви зробили? не вірила очам Леся.
Для тебе, Лесю, для тебе. Приймай роботу! радісно відповів зазвичай мовчазний Микола.
Леся застрибнула на гойдалку, розгойдалася вітер у вухах, щастя в грудях, а іншої щасливішої дитини й пошукати!
Раненько Олена йшла на роботу, тож куховарив здебільшого дядько Микола: сніданок, обід, вечеря, ще й пироги та запіканки пальчики оближеш! Він і Лесю навчив готувати й стіл до свят накривати стільки доброти та вміння відкрив у цій мовчазній людині
Зимою, коли сутінки рано падали, дядько Микола проводжав і зустрічав Лесю зі школи. Вів її портфель, розповідав історії зі свого непростого життя: і як доглядав тяжкохвору матір, продав квартиру все для неї; як рідний брат зі своєї домівки виганяв
Навчив її спінінгом ловити рибу. В літню пору вони удвох ішли на річку сиділи, чекали, терпіння виховували. В середині літа Микола купив Лесі перший дитячий велосипед вчив їздити, мазав зеленкою розбиті коліна.
Вона ж убється! дорікала Олена.
Не вбється. Має падати і вставати, відповідав Микола твердо.
На Новий рік він подарував їй справжні ковзани. Увечері сіла родина за святковий стіл, накриваний дядьком Миколою з допомогою Лесі їли, розмовляли, чекали півночі А зранку збудила всіх Леся своїм щасливим криком:
Ковзани! Мамо, дивіться, які білі! Дякую, дякую!!! соромязливі сльози покотились по її щоках.
Потім вони з дядьком пішли на річку: Микола розчищав сніг, учив її кататись, тримав за руку поки Леся не поїхала сама, міцно стоячи на льоду. Вперше не впала й зраділа, аж стрибала, обійняла його:
Дякую тобі за все дякую, татусю
Того разу Микола плакав сльози текли непомітно, а в серці вирувала радість.
Час минав, Леся виросла, поїхала навчатися до міста. Життя було непростим, труднощі як у всіх. Але Микола завжди був поруч.
Був з нею на випускному, возив їй посилки з продуктами, боїться, аби доня не голодувала. Вів до шлюбу під руку, під пологовим разом із зятем чекав новин про онука Няньчив онуків, балував сильніше, ніж дехто рідних.
Коли ж настав його час, він покинув цей світ. Леся з матірю стояли поруч, трималися за руки. Коли ж вона кинула дрібку землі, ледве стрималося сказати:
Прощавай, татусю Ти був для мене найкращим батьком у світі. Я завжди памятатиму тебе
І залишився він у її серці назавжди не дядьком Миколою, не вітчимом, а БАТЬКОМ. Бо батько не лише той, хто дав життя, а той, хто виховав, хто ділив радість і біль, був поруч
Ось така от була історія у нашому селі, й досі старші люди її згадують із теплотою та сльозами.
