Дача, вона все виправить
Ти що, зовсім розум втратила? Я ж Олені сказала, що ти прийдеш! Спеціально домовилась, щоб вона тобі найкращий шматок відклала!
Маряна застигла з пакетом у руках. Свекруха стояла у дверях кухні, склавши руки на грудях, і дивилася так, ніби невістка не м’ясо в магазині купила, а щойно пограбувала банк.
Галино Миколаївно, я просто не встигала на базар, Маряна намагалася говорити спокійно. Після роботи ще забігла у хімчистку за вашою сукнею, потім в аптеку
А зателефонувати? Попередити? Олена чекала тебе до самого закриття! Потім цілу годину в слухавку плакала, що я її підвела!
Маряна поклала пакет на стіл. Всередині щось знехотя стиснулося.
Мясо гарне, свіже, вона дістала упаковку й показала свекрусі. Подивіться: мармурова яловичина, охолоджена
Галина Миколаївна навіть не глянула. Підійшла до столу, гидливо відсунула пакет кінчиками пальців.
Магазинна гидота, нашпигована хімією. Тарас таке не їститиме, у нього ж шлунок слабкий!
Та це ж Тарас сам минулого тижня це мясо купував, вирвалось у Маряни.
Дарма. Свекруха аж спалахнула.
Воно й видно! Чоловік сам за продуктами бігає, поки дружина не зрозуміло чим займається! Три роки, Марʼяно. Три роки ти в нашій родині а користі нуль. Готувати не вмієш, по господарству допомоги не діждешся, дітей народжувати не квапишся
Галино Миколаївно, це вже несправедливо.
Несправедливо? свекруха фиркнула. Я своїй свекрусі ноги цілувала, слова проти боялась сказати. А ти? Ніс дереш, вказівки ігноруєш, все робиш по-своєму
Галина Миколаївна пішла у прихожу, смикнула з вішалки сумку. Кожен рух був як удар по нервах.
Я Тарасові давно кажу: розлучайся, поки не пізно. Знайдеш нормальну дівчину. Таку, що чоловіка цінуватиме
Вона махнула рукою, не договоривши, натягла туфлі, навіть не поправивши задники.
Маряна стояла у дверях кухні, міцно тримаючись за одвірок пальцями.
До побачення, Галино Миколаївно.
Свекруха нічого не відповіла. Двері за нею зачинилися, й у квартирі настала тиша.
Маряна повільно сповзла по стіні, сіла прямо на холодну плитку. Мармурова яловичина самотньо лежала на столі, і дивитися на неї не хотілося. Як і на бездоганно прибрану кухню, й на весільні фотографії, де Галина Миколаївна кривиться у вимушеній усмішці, ніби їй гвіздок у туфлю поклали.
Три роки. Вона старалась три роки. Бачила, як робити борщ і вареники, які Тарас любив з дитинства. Терпіла недільні обіди у свекрухи, де кожне блюдо супроводжувалось: «А Тарас звик, щоб картопля була кубиками, а не соломкою». Усміхалася, кивала, вибачалася за те, у чому не була винна.
І все рівно ні на що не годиться. Все рівно «краще б розлучився».
Марʼяна закинула голову, сперлася потилицею в стіну. Стеля потребувала ремонту. Треба буде сказати Тарасові.
Хоч яка різниця вже.
Два тижні Маряна жила як повстанка на ворожій території. На дзвінки свекрухи відповідав Тарас, недільні обіди скасовували під приводом нагальних справ, а випадкова зустріч завершувалась коротким «добрий день» і втечею.
А потім зателефонував нотаріус.
Дід Маряни, якого вона бачила від сили раз пять у житті, відійшов у засвіти. Виявилося, що залишив їй дачу за 40 кілометрів від Львова. Маленький клаптик землі у садівничому товаристві з поетичною назвою «Світанок».
Треба хоч подивитись, Тарас крутив у руках ключі з брелоком у вигляді облупленої полуниці. Поїдемо у суботу?
Маряна кивнула. Субота так субота.
Одного вона не врахувала.
Тарасику, я з вами! Галина Миколаївна зявилася на порозі о пів на восьму ранку, у гумових чоботях і з кошиком. Там мають бути грибні місця, Олена казала.
Марʼяна мовчки пішла збирати термос. Попереду маячів чудовий день звісно, в лапках.
А дача виявилася саме такою, як вона собі уявляла.
Похилений будиночок, заросла ділянка, паркан на чесному слові і двох іржавих цвяхах. Усередині пахло сирістю та старими газетами.
Тарасе, Маряна тихо смикнула чоловіка за рукав. Давай продамо? Ну що нам тут робити? Кожні вихідні їздити, грядки полоти Це ж не наше життя.
Тарас відкрив рота, але відповісти не встиг.
Яке продамо?! Галина Миколаївна виросла за їх спинами, ніби з землі. Ви здуріли? Це ж земля! Своя ділянка! Я б за таке щастя
Свекруха пригорнула долоні до грудей, очі заблищали.
Віддайте мені ключі. Я тут усе впорядкую, квіти посажу, будинок підлатаю. За рік ще спасибі скажете!
Маряна скептично оглянула свекруху. Та стояла серед буряну, топилася чобітьми в минулорічному листі, і буквально світилася.
Галино Миколаївно, тут стільки роботи
Марʼяно, Тарас лагідно стиснув її лікоть. Нехай мама займеться. Вона ж радіє. Тобі що, шкода?
Шкода не було. Було дивно, але ще менше хотілося сперечатися.
Марʼяна мовчки простягла їй ключі з облупленою полуницею.
Два місяці минули якось у тумані. Дивному, сюрреалістичному тумані, у якому Галина Миколаївна дзвонила лише по справі, не приходила без запрошення і щось неймовірне жодного разу не згадала ні про базарне мясо, ні про відсутність онуків, ні про не так порізану картоплю. В трубці звучав веселий, енергійний голос: «Тарасику, у мене все чудово! Дуже зайнята, зідзвонимося!»
Марʼяна нічого не розуміла. Пастка? Затишшя перед бурею? Може, свекруха приховує якусь хворобу?
Тарасе, якось запитала вона ввечері. З мамою все гаразд, точно?
Абсолютно, він знизав плечима. Дача її зайняла. Каже, справ стільки, що й спати ніколи.
У пятницю дзвонить сама Галина Миколаївна:
Завтра чекаю вас на дачі! Шашлики зробимо, ділянку покажу. Стільки всього змінила! Приїдете самі побачите!
Тарасе, я не хочу, Марʼяна похитала головою, коли чоловік переповідав запрошення. Два місяці тиші, і знову все спочатку
Маряно, ну мама старалась. Засмутиться, якщо не приїдемо.
Вона завжди ображається.
Будь ласка, Тарас подивився так, що її серце розтануло.
Ну, субота так субота
А в суботу Маряна ледь впізнала свекруху.
Галина Миколаївна стояла біля хвіртки у лляному сарафані, засмагла і з румянцем по щоках. Жива, щира усмішка згладила зморшки навколо очей молодша років на десять.
Нарешті приїхали! розпростерла обійми, і Маряна машинально крокує вперед, дозволяючи себе обійняти.
Від неї пахло землею, кропом і сонячним медом.
Ділянка змінилася до невпізнання: рівненькі грядки вздовж паркану, який вже не загрожував розвалитися. Молоді кущі смородини зеленіють, а під вікнами будиночка палахкотять чорнобривці.
Йдіть, все покажу! Галина Миколаївна тягне їх за собою. Ось тут полуниця, сорт чудовий, сусідка дала. В червні будуть перші ягоди. А тут помідори, огірки. Заготовки буду робити усі вам віддам, собі тільки трохи залишу.
Маряна перезирнулась з Тарасом і він здивований не менше.
Мамо, ти тут сама це все? він оглянув ділянку.
А хто ж іще! засміялась вона, легко і молодо. Руки є, голова працює. Сусідки допомагають, якщо щось не знаю. Тут люди добрі, не те що в місті.
Вела в хату. Всередині нові занавіски, чисті вікна, на столі вишита скатертина. Запах сирості пропав, замість нього пахло пирогами і травами.
Ось, свекруха ставить на стіл банку молока і згорток у пергаменті. Взяла у Зінаїди Вікторівни, вона через два будинки живе. Молоко своє, від кози. І мясо теж домашнє, свій бичок був. Візьмете з собою, ще творог є, сметана.
Маряна дивилась на згорток. Своє мясо, від сусідки. Ніяких докорів про Олену з базару.
Галино Миколаївно, вирвалось у неї, вам тут добре?
Свекруха присіла на табурет, і у її погляді зявилось щось мяке, нове.
Марянко, перший раз так назвала, я ж усе життя цього хотіла. Свій будинок, ділянку, щоб руки в землі, а голова вільна. В місті не дихалось, сама не знала чому. А тут
Вона махнула рукою на вікно.
Тут я живу.
Додому їхали мовчки. Тарас за кермом, на задньому сидінні теленькали банки з молоком і творогом.
Чуєш, він перший порушив тишу, може, тепер і про дітей можна думати? Є де на літо залишати.
Маряна скривилася, а потім усміхнулась.
Знаєш, я хотіла ту дачу продати. Ще в перший день думала: навіщо нам руїна?
Памятаю.
А вона, ця дача замовкла на секунду. Вона все виправила. Між мною і твоєю мамою. За два місяці зробила те, що я не могла за три роки.
Тарас пригальмував на світлофорі, повернувся до неї.
Мама просто була нещасна. А тепер ні.
Маряна кивнула. За вікном починали світитися львівські вогні, попереду чекала квартира з весільними фото і вперше за три роки було легко й радісно повертатися додому.
Треба буде частіше до неї їздити, тихо сказала.
І сама здивувалась, що говорить це щиро. Абсолютно щиро.
