Я відчинив двері в квартиру, зупинився. Біля порога, акуратно, поряд із нашим взуттям, стояли жіночі туфлі. Відразу впізнав це була пара Оксаниних туфель, дорогі, на високих підборах. Для чого вона прийшла? Я не пригадував, щоб Іван, мій друг, казав щось про візит сестри.
Віталію, твій Іван знову у відрядженні? почув я позаду голос колеги, Петра, коли ми разом крокували до зупинки на вулиці Лесі Українки. Може, заскочимо до кавярні? Випємо твого улюбленого какао, поспілкуємось як люди, а то все забігаючи привіт, бувай.
Перепрошую, Петре, відповів я. Сьогодні не вийде: Іван обіцяв повернутися раніше додому, ми ж збираємось визначатися з кухнею ще й досі не облаштувались як слід після ремонту. А відряджень у нього давно не було.
І вдома, як завжди, вчасно? з іронією перепитав Петро.
Не завжди, усміхнувся я, хитаючи головою. Зараз грошей дуже треба, ось і доводиться працювати допізна. Коли вже все обставимо, тоді й буде більше часу для дому.
Зрозуміло, відгукнувся Петро, побажавши гарного вечора, і пішов у свій бік.
На диво, сьогодні автобус прибув швидко. Я зайняв місце поруч із вікном та замислився. Колись Петро й я були нареченими та таки розійшлися, й тепер навіть не згадую причину. Потім несподівано зявився Іван, і я одружився з ним, якось імпульсивно мовляв, щоб показати Петрові, що втрачати боляче.
Петро пробував повернути мене вибачався, обіцяв бути вірним, зробити мене щасливим. Та я вже по-справжньому захопився Іваном і зрозумів, що Петра ніколи не любив по-справжньому. Згодом навіть перестав про нього думати, аж поки його не перевели з головного офісу до нашого.
Петро удавав, що здивований такому збігу. Я ж чомусь думав, що він спеціально намагався добитися переведення, дізнавшись, що я тут. Утім, приємно, що він досі самотній і все ще ставиться до мене тепло. Я навіть трохи заздрив тій, що колись стане його дружиною добре залицяється, справжній романтик.
Та й про себе не сказати, що не пощастило: Іван дбає, працює як віл все щоб ми жили у достатку. Але часу на сімю, на дружину, не лишається зовсім.
Жили ми з Іваном у квартирі його сестри Оксани. Вона запропонувала житло, бо сама з чоловіком не мали фінансових труднощів: вкладалися в нерухомість, дітям забезпечували майбутнє. Оксана й на роботу не ходила казала, для душі краще. Ми з Іваном зробили ремонт на власний смак, купуємо меблі, а іноді думаю краще б знімали облаштоване, або ввалили ті гроші в іпотеку. Але коли Оксана запропонувала квартиру, Іван просто світився від радості.
Вийшовши з автобуса, я поспішив через вулицю, прямуючи до будинку, на проспекті Миру. У повітрі відчувався запах передгрозове напруження, обіцянка дощу. Але мені зараз не хотілось насолоджуватись прохолодою, думки перебивали одне одного, не давали зосередитись. Скільки часу минуло з переїзду рік, два?.. Наш дім здавався тимчасовим, а справжнє життя все відкладалося на потім.
Я ловив себе на тому, що йду повільніше, відтягуючи момент зустрічі. Двері підїзду клацнули, я почав підійматися на четвертий поверх сходи здавалися нескінченними, тривога наростала.
Відчинивши двері квартири, одразу помітив туфлі біля порогу. Оксана! Для чого вона прийшла? Ніхто не казав, що буде гість.
Вже майже хотів голосно сповістити, що повернувся, але втримався щось підказало зупинитись. Прислухався.
Ми з чоловіком хотіли поїхати відпочити, почув я голос Оксани, але у нього з відпусткою не складається. От і вирішила запропонувати путівку тобі. Але є умова: поїдеш не з дружиною, а з Вірою.
Все наче перевернулось. “З Вірою?” Згадав це імя, Іван колись просто обмовився про подругу сестри. Не надав тоді ваги, а тепер щось закалатало в грудях.
Ні, мені не потрібна Віра, відгукнувся Іван роздратовано. Оксано, я казав я з Віталієм. Чому ти знову починаєш?
Я полегшено видихнув. Просто Оксана, як завжди, лізе зі своїм навязати, переконати. Мав був вже ввійти до кімнати, коли почув новий випад.
Кого ти обманюєш? Ти Віру любив, навіть планували весілля, а потім через дрібницю образився. Оця твоя дружина зовсім не твоя пара. А от Віра інша річ!
Я остовпів. Спершу не міг збагнути сказане. Любив? Морочився одружитися? А мені казав, що Віра ніколи його не цікавила… В думках боролися образа й біль.
Ну, було і пройшло, відповів Іван, голос тремтів. Минуле закінчилося. Я люблю дружину.
Любиш… Не сміши, знову наступила Оксана. Одружився, щоб Віра ревнувала, коли вона від тебе пішла й потім хотіла повернутися. З Олею просто поквитався!
В мене все всередині обірвалось. Виходить, наш шлюб помста? А я думав, він обрав мене душею… Я згадав, як сам після розриву з Петром кинувся до Івана.
Та зараз все по-іншому! Ми ж любимо одне одного? Хоч би він так сказав…
Було й минулося, рішуче промовив Іван. Одружений, маю зобовязання.
Зобовязання? глузливо пирхнула Оксана. Дітей ще не завели, слава Богу. А живете по чужих квартирах тиняєтесь. А от Віра недавно отримала від батьків трикімнатну квартиру! Вона досі тебе чекає.
Я притулився до холодної стіни. Як можна таке казати?.. Що відповість Іван?
Оксано, досить, повільно сказав Іван, голос вже був менш впевнений. Квартира не головне. Буде й у нас своє житло.
Просто боїшся змін, не припиняла Оксана. З Вірою у тебе все буде: хата, спокій, і справжнє щастя. А з Олею ти сам мучишся.
Та й квартиру вже треба буде мені, додала вона. У мене плани зявились. Довго не побудете.
А сама Віра знає про твої затії? раптом спитав Іван.
Знає! одразу випалила Оксана. Це її прохання. Вона й придумала з путівками і просила мене підіграти.
Настала тиша.
А що скажу Олі? проказав Іван тихо.
Скажеш, що на дачу мені поможеш, відповіла Оксана дуже невимушено. А сам із Вірою на море поїдеш. Все просто.
Я вже не витримав тихенько вислизнув із квартири й рушив куди-небудь, лише б не чути цього.
Ноги привели мене в маленьку кавярню на Поштовій площі. Музика грала тихо, майже порожньо. Я замовив какао й сів біля вікна, думки плутались, уривки почутої розмови розїдали душу.
Знову й знову згадував слова Оксани: як Іван міг мовчати про свою історію з Вірою? Я почувся зрадженим, але ще сильніше боліла правда: а хіба і мій вибір не був помстою? Та все ж, я полюбив Івана всім серцем, і ніколи не погодився би навіть просто на каву з Петром не те що вдвох на відпочинок!
Вже стемніло, какао так і залишилось недоторканим. Я сидів, дивився на дощові вогники за вікном, думав: Іван навіть не подзвонив. Мабуть, вже пакує речі для відїзду з Вірою. Витягнув телефон той розрядився.
Глибоко зітхнув, вирішив: треба йти додому й нарешті порозмовляти. Холодний вітер лоскотав щоки. Я крокував, переконуючи себе все, з Іваном нам кінець. Доведеться йти, готуватись до розлуки.
Підійшов до будинку, важко дихав. Відчинив двері, в коридорі тиша. Помітив сумки Іван складав речі: от і все.
Ти що робиш? запитав автоматично.
Ми їдемо звідси, несподівано відповів Іван. Я знайшов квартиру, хоч і тимчасову. Зберемо гроші, візьмемо іпотеку а поки що без Оксани.
Я аж остовпів. Все, що хотів сказати забулося. Кивнув, не знаючи як реагувати.
Їдемо? перепитав розгублено.
Іван, ніби бачачи моє замішання, підійшов, пояснив:
З Оксаною посварився. Я вирішив: досить. Треба своє житло. Не хочу залежати.
Тіло розслабилось, але напруга залишалась. Він сів на диван, запросив присядти:
Мав би сказати раніше, додав винувато. Був роман з Вірою, хотів віддячити. Але то минуле. Ти єдина, кого люблю, і не хочу втратити.
Я слухав і поступово заспокоювався. Хай і боляче але важливо, що ми говоримо чесно.
Пробач, що мовчав, тихо сказав Іван. Коли ти розповів про Петра, не хотів і про свою історію згадувати.
Я зітхнув, відчув, як на очах сльози, але не печальні, а полегшення.
Ну що ж, видихнув нарешті. Все лишилося позаду. Ти сказав, що винайняв квартиру?
Так, кивнув він. Тимчасово, але в нас буде свій затишний куточок. Без Оксани. Іпотеку візьмемо, самі все облаштуємо.
Я погодився. Відчув: нарешті ми самі творитимемо майбутнє, без чужих втручань.
Тож, ходімо складати речі? усміхнувся Іван.
Я тільки кивнув. Все, що залишалось це вірити, що тепер наше життя і справді піде по-новому, і минуле лишиться лише спогадом.
