Татові садиба
Те, що нашу з татом садибу продали, я дізналася несподівано, абсолютно випадково. Телефонувала мамі з телеграфу у Львів, а мене якось випадково приєднали до розмови двох інших абонентів. Одна з них моя мама, друга її сестра Ганна. Два міста, два рідних голоси, мені аж серце стислося: садибу більше нема, вигідно продали, і навіть мені, Соломії, трохи грошенят допоможуть! Такі речі, здається, можливі лише у кіно випадково підслухати, що твій світ змінився, і ти третя у тому діалозі
Між нами сто пятдесят кілометрів проводів, а хвилі маминого голосу би впізнала серед тисяч. Я завжди вважала фізику складною, а тато змушував розкласти все по формулі навіть стан душі.
***
Тату, чому у вересні таке сонце?
Яке, Соломійко?
Ну, інше, ніж у серпні ніби мякше, не таке гостре
Треба вчити фізику, доню! Сонце у вересні стоїть вже по-іншому. Ось, тримай яблуко! тато розсміявся і кинув мені велике, трохи приземкувате яблуко з двору. Блискуче, червоне, з медовим ароматом.
Ранет?
Та ні, вони ще не доспіли. Це Славутич.
Відкусила соковито хруснуло, рот наповнився солодкою піною літа з його дощами і землею. Я в сорт яблук знала не краще, ніж фізику і це була моя особиста драма! Бо вже другий рік закохана у вчителя фізики. Він був для мене сонцем, навколо якого вертілося все – і сонячна система існувала тільки для мене й його.
Тато це розумів, хоча ніколи прямо не питав. Я зізналася ще торік, ридала всю ніч у нього на колінах. Мамина санаторна відпустка, тиша в оселі, сестра Марія жила далеко, у Харкові.
На садибі тато розквітав: весь час насвистував якісь мелодії, що прилітали з глибокого дитинства. Удома він мовчав там завжди панували мама з Марією, коли та приїздила. Мама красуня козацького роду, завідувала військовою бібліотекою. Висока, з кучерявим волоссям, фарбована хною, а запах трава й злива. Татові було на десять років більше, трохи нижчий, ніби непримітний біля маминої яскравості. Я одного разу почула, як вона сказала Марії, що Ярослав непримітний, та чоловік не мусить бути красивим. Я образилась, бо ж для мене він був найкращий.
Мама любила порядок, але мусила миритися з солдатиками так тато називав своїх друзів після служби, що іноді ночували у нас, коли влаштовувались на роботу чи просто були проїздом. У 1961-му тата скоротили з армії, був майором, а потім головним механіком телеграфу у Житомирі. Друзі потім допомагали будувати садибу працювали як волонтери, копали землю, зводили маленький будиночок із веранду. Влітку я з книжкою сиділа на даху, а тато подавав миску з аґрусом, вишнями, суницею.
Мама садибу не любила, берегла руки гарні, доглянуті, їх тато цілував вечорами.
Оці руки книжки видавати, а не бурян просапувати! жартував, підморгуючи.
***
Перші краплі вересневого дощу зацокотіли по даху веранди, весело і не осінньо-сумно. Я закрила книжку.
Соломія, спускайся, мама з Ганною скоро приїде, треба обід варити, татів голос звучав особливо дзвінко на дворі.
Я лишалася на даху довше тут ближче до неба і далі від проблем. Над іншими дачами крізь сірі хмари пробивалося сонячним променем щось невидиме. Фізика, життя в гуртожитку першого курсу у Львові свої закони.
Після переїзду мене поселили на квартиру у пані Орини, кімнату ділила з іншими студентками. Лекції були глибокі література, мова, викладачів закохувались цілою групою. А по парах душу точила самотність своїх ще не знайшла.
Їла в студентській їдальні, вечорами блукала старими вулицями красу великих міст відчувала як чужу, навіть жорстку. Ішла крутою горою біля Політеху, в темряві нових черевичків натерла ногу і відчувала смуту.
А на кухні пані Орина запропонувала яблука тато привіз у кузові цілий ящик на знак вдячності. Від цього трохи гнилуватого солодкого запаху сльози градом, душа тремтіла від ностальгії.
В гуртожитку моїми сусідками були дівчата з НДР Тіма, Інга, Фріда. Ввечері від німецької галасу боліла голова, йшла під каштани підихати. Німкені курили на східцях і завжди повертали позичені сигарети гривнями смішно, наші дивувались. Вони обожнювали мамині соління, особливо помідори з запеченою картоплею. Коли запаси закінчувались, витягали свої німецькі ковбаси, але не ділились просто так. Жили до травня, потім залишали груди взуття на зиму біля смітника німецьке! Наші потай забирали
***
Соломійко, шинкуй капусту, я тим часом моркву зірву. Бульйон кипить!
Вотрилися вікна від довгої варки, капуста на дошці розцвіла мереживом зелених листів. Відірвала смачно, з землі що виросло завжди найкраще. Різала швидко, запах наповнив кухню теплом. Відчинила кватирку, впустила аромат листя, багаття і яблук. Бачу спину тата лопата тяжко входить у землю, знаю болить йому. Кинула ніж, побігла, обняла ззаду. Він мовчки пригорнув, поцілував у голову.
Марія цього вечора не приїхала, в мами розболілася голова, лишилася вдома.
***
За плечима університет, студентське заміжжя, перші статті в газеті Авіатор, татів інфаркт, донечка і навіть розлучення. За пять років стільки змін. Чоловік пішов до іншої, я лишилася з дволітньою Марисею на квартирі. Тато приїздив кожні два тижні, привозив продукти, няньчився з онукою.
Не злись на маму, що вона не так часто приїжджає, як я, Соломіє. Її дуже в дорозі захитує І здається, в неї кавалер зявився
Та тату, що ти кажеш! Який кавалер у вашому віці?!
Тато сміявся щемко, навіть гірко. Вперше я distinctly побачила його старим, сивим, змарнілим, він і насвистувати перестав.
А може, я відпустку беру, татко? Поїдемо на садибу, поки тепло, з Марисею?
***
Садиба вкрита листям останній теплий тиждень жовтня, бабине літо. Топимо печку, чай із листям смородини. Я швидко смажу деруни. Тато збирає листя, Марисея допомагає, а потім розкидає все й сміється. Масло шкварчить на сковороді, з саду доноситься татове насвистування.
Ввечері палимо багаття пусто, дачі сусідів також без людей. Тато нанизує шматочки хліба на вишневі палички Марисея тримає їх над полумям. Я простягаю холодні руки до багаття, заворожує.
Пригадую перший студентський загін у Кривому Розі: гітара, пісні, закоханість у саме життя й нічне зоряне небо Обличчя навколо багаття у кожного своя таємниця.
На тижні мене викликали на партійне зібрання розглядали кандидатуру у КПУ. Напередодні зубрила статут, а зясувалося, головне питання як розлучення впливає на моральність. Я ледве стримала сльози, але за мене вступився колега Це, панове, збори хамів, не комуністів! Як згадуватиму сміятись буде гірко
Коли стемніло, багаття згасли. Зупинилась машина біля калитки, грюкнула дверима. Мама! В яскравому пальті з роботи підвіз її новий колега. Марисея кинулася до бабусі, тато похмуро поцілував маму.
То хто цей колега?
Ярославе, не має значення просто привіз, нічого більше.
За вечерею, розмова не складалася, Марисея вередувала. Мама розпитувала про роботу, а думала, здається, про своє. Тато мовчав, усе нижче схиляв плечі. Вечір був зіпсований
***
За рік тато помер. Великий інфаркт, пішов за два дні у сонячному жовтні. Після похорону я взяла відпустку, поїхала до садиби, Марисею залишила у свекрухи.
З рук усе валилось. Урожай яблук був найбільший за роки роздавала сусідам, варила варення з мятою і корицею, як тато любив. Приїхав допомагати його старий друг, Андрій Іванович разом їздили в Мліїв за саджанцями.
Побуду кілька днів, Соломіє, перекопаю землю, дерева підріжу, якщо не проти.
Андрій Іванович, дякую Вам!
Його Соломійко викликало сльози. Все нарешті усвідомила: татко вже не повернеться. Ранками між сном і явою ніби шукала його, секунду відчувала надію, а відразу хвиля чорної пустоти тата немає.
Накривало почуття провини: не втримала його на цьому світі.
Ти садибу не продавай, гаразд? Я буду приїжджати допомагати. Он ту антонівку ми разом вибирали, ти ж малою була Сашко все про тебе розповідав, казав, що дерева нас переживуть. Довго саджанці оглядав, я його підганяв
Андрій Іванович пробув три дні: вскопав город, обрізав яблуні, підсипав добрива, посадив перед ґанком три кущі жовтих хризантем на згадку про тата.
Їх би треба раніше садити, але осінь тепла приймуться. І рози накрити треба буде вже навесні.
Обійнялись на прощання. Захмарився дощ. Я довго стояла біля калитки, дивилася, як відходить Андрій Іванович. Він оглянувся махнув рукою, мовляв, йди до хати. Вітер різко зачинив хвіртку, поріг засипало жовтими пелюстками хризантем.
Все тут таткове. Дощі, дерева, осінні запахи, сама земля. Значить, і він десь поруч, і буде завжди. А я обіцяла собі навчитись жити, приїжджати сюди з Марисею до перших морозів два години автобусом з Києва. А там весною, як сніг зійде, може, і опалення проведу.
Кладу гроші, відкладаю гривню за гривнею, весною з Андрієм Івановичем поїду у Мліїв виберу білу смородину, тато давно хотів
***
Через півроку, наприкінці квітня, коли стояв перший теплий сніг, садибу все ж продали. Я дізналася про це випадково телефонувала з телеграфу дорогою додому з Млієва, з саджанцем білої смородини у пакеті, загорнутим у вологу дитячу кофтинкуЯ повернулася на садибу востаннє, коли землю вже рівняла чужа бригада викорчовували дерева, розламували веранду, жовті хризантеми стирчали серед буряну, а біля них лежав старий лопатковий держак. Я прийшла з Марисею за руку, стояла, не знаючи, що сказати. Ні тата, ні дому лише спогади в кожному куточку й запах яблук, що годі вже було знайти.
Місцевий хлопчина, світловолосий з синіми очима, відвів мене трохи осторонь:
Тетя Соломіє, тут під грушею залишився гребінець і невелика коробочка Андрій Іванович передав, казав, щоб забрали.
В коробочці маленька записка татовим почерком: Садиба не земля, а серце. Якщо захочеш повернутися, сади яблуню. Я її побачу.
Я довго сиділа під грушою, Марисея гортала траву й вивчала великий світ у комашках на долоні. Я знала рівняти минуле неможливо, але садити майбутнє все ще можна. Я забрала записку, декілька яблук, кущик хризантем і гребінець усе, що залишилось.
Ввечері ми поїхали автобусом до Києва, а весною, коли Марисея підросла, я посадила біля нового дому яблуню. Я її бачила, а може й тато бо поки память живе, ніхто не під силу її викорчувати.
Було тихо сонце втопилося у вікні, а у моєму серці назавжди жила садиба.





