Олег повертався додому з заводу. Типова київська зима сірість, заметіль, усе ніби у полоні застиглої тиші. Йде він повз маленький магазин на Оболоні, а біля дверей пес. Без притулку. Рудий, скуйовджений, очі наче у дитини, яку загубили на вокзалі.
Чого ти тут сидиш, га? бурмоче Олег, але чомусь не може пройти повз.
Пес піднімає голову, дивиться прямо у вічі. Не скавчить, не просить просто дивиться.
«Чекає господарів, мабуть», думає Олег і квапиться додому.
Наступного вечора те ж саме. І через день теж. Пес ніби приріс до цієї лавки. Олег помічає, як люди кидають йому окраєць чорного хліба, шмат ковбаси Він зупиняється частіше, придивляється, болить душа за нього.
Чого ти не йдеш, кого чекаєш? одного разу схиляється Олег біля пса. Де твої господарі?
І раптом пес обережно підсувається, тикається мордою в Олегову ногу.
Олег заклякає. Коли він востаннє обіймав когось, торкався теплого живого тіла? Після розлучення минуло три роки. Порожня квартира, робота та телевізор у вечорах.
Ладочка моя, шепоче він, сам здивований, звідки прийшло це імя.
Наступного дня Олег приносить йому сосиски.
А через тиждень викладає фото у фейсбук, пише: «Знайшов собаку біля магазину, шукаю господарів».
Дзвінків нема.
Минає місяць. Олег чергував на зміні працював інженером, сидів на об’єкті цілими добами. Ввечері йде додому і бачить юрбу біля знайомого магазину.
Що трапилося? питає тітка Оля з підїзду.
Та собаку твою збила машина. Ту, що тут жила
Серце обірвалося.
І де вона?
До ветклініки на Деміївці відвезли. Але кажуть, що гроші шалені просять. Хіба комусь потрібна дворовичка
Олег не став нічого говорити розвернувся і побіг.
У ветклініці лікар похитав головою:
Переломи, внутрішня кровотеча Лікування гривень десять тисяч, і ще невідомо, чи виживе.
Лікуйте, коротко сказав Олег. Скільки треба, все віддам.
Коли собаку виписали, забрав додому.
І вперше за три роки порожні стіни знову відгукувались на чиїсь кроки.
Життя змінилося з ніг на голову.
Олег прокидався не від будильника, а від того, що Лада тихенько чіпає лапою за руку: «Вставай, господарю!». І він вставав, посміхаючись.
Колись ранок починався з кави і новин, а тепер з прогулянок Дніпровською набережною.
Пішли, мила, дихати свіжим повітрям, казав він, і Лада радісно вимахувала хвостом.
В клініці оформили всі папери: ветпаспорт, щеплення. Тепер офіційно собака його. Олег навіть знімав усі довідки на телефон, на випадок непередбаченого.
Колеги жартували:
Олег, ти ніби молодшим став! Очі блищать.
І дійсно, він відчував себе потрібним вперше за довгий час.
Лада виявилася напрочуд кмітливою: розуміла все з півслова. Коли Олег затримувався на роботі, зустрічала біля дверей з очима, повними любові і турботи.
Вечорами гуляли довго. Олег розповідав Ладі про роботу, хвилювання, сни. Можливо смішно, але вона слухала уважно дивилася віддано в очі, іноді підвивала у відповідь.
Розумієш, Ладочко, думав, що самому простіше. Ніхто не потрібен, ніхто не заважає. А виявилося просто страшно знову довіритись живій душі
Сусіди позвикали до них. Баба Ганна завжди припрятувала кісточку для Лади.
Гарна собака, видно, що рідна, казала вона.
Минуло два місяці.
Олег уже думав створити для Лади сторінку у фейсбуці: ділилися б фото руде хутро аж іскриться на сонці.
Але доля готувала новий сюрприз.
Якогось ранку у парку Лада обнюхувала кущі, Олег сидів на лавці, гортав новини.
Діва! Діва!
Олег підвів голову: до них наближалась білява жінка років тридцяти пяти, у фірмовому спорткостюмі, нафарбована
Лада насторожилася, прижала вуха.
Перепрошую, ви помилилися. Це моя собака, відповів Олег спокійно.
Жінка застигла, руки в боки.
Як це ваша? Це моя Діва! Півроку тому загубилася, шукала уже без надії!
Що?
Саме так, вона втекла, я плакала ночами! А ви її забрали!
У Олега навіть пальці затремтіли.
Чекайте. Я підібрав її біля магазину, вона там місяць без господарів сиділа!
Та ні, просто заблукала! Ми купували дорогого метиса!
Вона двірняжка
Метис! І дуже цінна!
Олег встав, Лада прижалась до ніг.
Якщо це ваша собака покажіть документи.
Які документи? Паспорт у мене вдома. А так я її відразу впізнала! Діва, йди сюди!
Собака не поворухнулась.
Діва, йди! голосно.
Лада ще сильніше притиснулася до Олега.
Бачите, вона вас не знає.
Просто образилась, що сама залишилася! Але це моя собака, і я вимагаю повернути!
В мене на все документи: довідка про лікування після аварії, ветпаспорт, чеки на корм та іграшки.
Не цікавлять ваші папери! Ви вкрали мою Діву! крикнула жінка.
Люди почали озиратись. Олег дістав телефон:
Тоді хай усе вирішить поліція.
Викликайте, я доведу, що це моя собака! У мене є свідки!
Хто?
Сусіди бачили, як вона втекла.
Олег набрав 102. Серце билося шалено. А якщо жінка права? Та чому тоді собака так тремтить поруч і не хоче йти з нею?
Алло, поліція? Тут виникла суперечка через собаку
Жінка зло всміхається:
Побачите, справедливість на моєму боці!
А Лада ще міцніше тулиться до Олега.
І тут Олег вирішив буде стояти за неї до кінця. Тому що Лада стала не псом, а сімєю.
За півгодини підїхав дільничний сержант Михайленко, добряк середнього віку, Олег давно знав його по буднях.
Слухаю, каже, виймає блокнот.
Жінка сипле словами:
Це моя Діва! Купляли на ринку за десять тисяч гривень! Півроку шукала, вкрали!
Я не крав. Підібрав біля магазину, вона там цілісінький місяць сиділа голодна, заперечує Олег.
Бо загубилася! наполягає жінка.
Сержант дивиться на Ладу. Та тихо тулилася до Олега.
Документи є в когось?
Ось мої, простягає Олег: ветпаспорт, чеки, довідки.
Михайленко все переглядає.
Вам є що показати? до жінки.
Вдома все Але я ж кажу це моя Діва!
Де і коли загубили?
В парку недалеко. Втекла з повідця. Два квартали звідси.
А чому в поліцію не пішли?
Якось не подумала
Півроку ж? Дорога собака?
Думала, сама знайдеться.
Паспорт покажіть, каже сержант.
Ось, будь ласка. Живу тут поруч, в будинку шістнадцять по проспекту Грушевського, квартира тридцять друга.
Дата, коли втратили?
Десь 20-го січня.
А я знайшов її ще 23-го січня, і вона там вже тижнями сиділа, додає Олег.
Жінка почала нервувати:
Може, я плутаю дату
Нарешті зізналася:
Добре! Хай лишається! Але я ж любила її!
Олег дивився довго.
Любили? Та люблених не викидають
Михайленко позначає:
Документально пес належить пану Вороненку, офіційно. Питань немає.
Жінка витирає сльози:
Хоч попрощаюсь? Можна погладити?
Олег глянув на Ладу: та прислонилася, навіть голови не підняла.
Бачите? Вона боїться.
Обставини Так сталося
Обставини не просто трапляються їх створюють, тихо каже Олег. Ви відмовилися від неї, коли стало зручно. А тепер змінили думку.
Жінка пішла геть, швидко, не озираючись.
Михайленко поплескав Олега:
Добре ти зробив. Бачно це твоя собака.
Спасибі За людяність.
Та я й сам люблю тварин. Розумію.
Коли всі пішли, Олег обійняв Ладу:
Все, дівчинко. Тепер ніхто нас не розлучить. Обіцяю!
Лада підняла на нього очі. І Олег побачив у них незмірну, довірливу собачу любов.
Ходімо додому?
Лада весело гавкнула й побігла поруч.
Дорогою Олег думав: люди втрачають роботу, квартиру, гроші. Але головного не мають права втрачати відповідальність, милосердя, любов.
Вдома Лада вмостилася на улюбленому килимку. Олег заварив чаю, сів біля неї.
Знаєш, Ладочко, задумливо мовив він, мабуть, усе дійсно на краще. Тепер ти точно знаєш: ми один одному потрібні.
Лада щасливо зітхнула.
