Колись, ще давно, прочитала я історію однієї самотньої матері, яка писала, що не знає, що робити далі й не бачить виходу зі свого становища. І тоді мені закортіло поділитися й своєю історією. Не для осуду когось, а тому, що коли маєш дітей і залишаєшся без підтримки, не можна просто сидіти й чекати, що гроші впадуть з неба. Мені ніхто нічого не подарував, усе здобувала сама.
Покинула я рідний дім у шістнадцять. Було то з упертості й молодої дурості мені здавалося, що вже виросла, і що з моїм хлопцем буде все краще. Ми з Остапом винайняли маленьку однокімнатну квартиру в Чернівцях кухня майже впритул до кімнати, стіну можна було переплутати з ширмою, а вбиральня у дворі, ледь не біля підїзду. Не розкіш, та все ж наше місце. Через два роки, як мені виповнилося вісімнадцять, дізналася, що вагітна першою дитиною. Спочатку все йшло звично: він працював водієм таксі, приносив гривню додому, вистачало на закупи, за квартиру розраховувались. Не залишалося нічого зайвого, але й не голодували.
Коли моєму синові було близько року, все частіше Остап повертався додому майже без грошей. Постійно знаходився якийсь привід то не сезон, то клієнти не ті, то проблема з машиною. Я вірила йому. А потім знову завагітніла вже донькою. На четвертому місяці він просто зник. Без попередження. Одного дня зайшов, зібрав одяг у валізу й пішов до іншої жінки.
Та найбільше боліло навіть не його зрада й байдужість, а плітки, що полилися після того сусіди, родичі, знайомі почали говорити, що давно бачили його з нею, що уже зустрічалися на вулиці, ночував десь у неї. Поки були разом, жодна душа нічого мені не сказала. Дізналася про все, коли залишилась сама, з животом і малим хлопчиком на руках.
Він щез повністю. Навіть не поцікавився дітьми, й копійки у вигляді аліментів не надсилав, навіть на підгузки. Сиділа я тоді на підлозі, ридаючи майже добу поспіль. Дивилася на порожній холодильник, молоко закінчується, другу дитину ось-ось народжувати, навіть пелюшок не було, ліжечка для немовляти й поготів. Плакала. Але наступного ранку встала й сказала собі: не можна віддаватися журбі.
Взялася до діла з того самого дому. Замовила продукти в борг. Варила желе, робила десерти у склянках, пекла кексики. Фотографувала на телефон і викладала оголошення у Viber, у соцмережах. Ніколи не обманювала: Продаю солодощі, щоб купити підгузки й молоко для дітей. Люди почали купувати: когось брало співчуття, комусь і справді сподобалося. За ці гроші купувала харчі, відкладала на оренду, купувала найнеобхідніше.
Згодом почала готувати й домашні обіди на замовлення: рис, каша, рагу з куркою, биточки. Один сусід возив замовлення на мотоциклі, я розраховувалася за доставку. Піднімалася щоранку о пятій, з великим животом, з сином поруч, і готувала. Бували такі дні, що від утоми ледь трималася тихо плакала на стільці. Та щоранку знову ставала до печі.
Копійка до копійки так і жила. Як підходив термін пологів, мама зателефонувала, запросила повернутися додому, щоб не залишалася сама. Доньку я народила вже в рідній хаті, під наглядом мами й тата. Відтоді вони моя опора. Вони не утримують мене грошима, але тримають мене духовно допомагають з дітьми, коли маю замовлення.
Сьогодні синові вже шість років. Донька швидко підростає. Ми з мамою започаткували маленьку кондитерську справу: не фабрика, але маємо куток, де печемо торти на дні народження, готуємо солодкі столи, приймаємо замовлення на події. Не живемо багато, але не лягаю спати голодна й не мучуся думкою, чим нагодувати дітей завтра.
Я знаю той біль, коли чоловік кидає жінку з дітьми. Це несправедливо. Але розумію також інше: ніхто не прийде й не врятує тебе. Коли маєш дітей, у тебе нема права опускати руки чи чекати дива мусиш боротися далі.
Я прочитала історію тут однієї самотньої мами, яка писала, що не знає, що робити, й не бачить виходу. І мені теж захотілося поділитися своєю історією. Не для того, щоб когось засуджувати, а тому, що коли і