Довгоочікуване щастя
Сьогодні був справді найщасливіший день у житті моєї дружини Катерини. Я ніколи ще не бачив її такою радісною та світлою! Протягом дванадцяти довгих років ми намагалися стати батьками, та це бажання все відкладалося. А сьогодні чудова новина! Катерина при надії. Не знаю, чи може щось бути кращим для жінки, ніж ця звістка мабуть, для кожної матері це справжнє диво.
Моя Катруся ходила наче на хмаринці, постійно прикладала руки до живота і з ніжністю говорила із нашим малюком, якому всього два з половиною місяця. Ми з нею знайомі з юності разом вчилися в Київському університеті, разом здали всі іспити, раділи випуску. Весілля відгуляли вже через три місяці після отримання дипломів. Було нам добре щиро любили одне одного та вірили в спільне майбутнє.
Та пройшло пів року, і Катерина почала хвилюватися. Я заспокоював її, як умів, переконував не переживати, що життя ще тільки починається і все попереду. Пройшло ще два роки, але тривога не зникла. Дружина звернулася до лікарів, але серйозних причин не виявили. Я бачив, як їй важко, старався розрадити: водив її гуляти Андріївським узвозом, влаштовував маленькі подорожі по Дніпру, був поруч. Та все одно туга лише посилювалася. Так минуло дванадцять років, а справжнього сімейного щастя Катерина так і не пізнала.
Якось у спекотний липневий день Катруся вирішила пройтися по вулицях старого Подолу, поки я був на роботі. Йшла замислена, неквапливо, мало що навколо помічала, занурена у свої думки.
Аж раптом чую неподалік тоненький голосочок:
Ти моя мама?
Катерина завмерла, мов укопана. Здавалось, ніби блискавка пронизала її душу. Підняла очі й побачила маленького хлопчика, років трьох, який стояв за парканом дитячого будинку, тримався ручками за рожеві залізні прути й дивився на неї уважним, розумним поглядом.
Вона не одразу зрозуміла, що трапилося, але поволі наблизилась до нього. У дворі грали ще діти, було гамірно та весело.
Їхній діалог був незвичним і хвилюючим:
Ти памятаєш свою маму? Яка вона?
Я ніколи не знав, яка моя мама. Просто стою тут і чекаю думаю, вона мене впізнає, якщо побачить.
Можливо, і впізнає… сказала Катерина, в душі сподіваючись, що і для неї, і для хлопчика цей момент стане доленосним.
А як тебе звати?
Я Назар.
Тоді Катерина взялася сміливо діяти. Вона вже не вагалась, що зробить усе, щоб забрати цього хлопчика. Може, така доля зустрілися біля цього паркану.
У мене колись був син, але я його втратила, лагідно сказала Катерина. І його теж звали Назарчиком. Я досі йому шукаю. Можливо, це ти?
Хлопчик розквітнув і вигукнув:
Ти моя мама! Я знаю, ти прийшла за мною! Це ти!
Він простягнув маленькі ручки крізь паркан, а Катерина простягла свої і міцно обійняла його.
Відразу йдемо до директора дитбудинку. Скажемо, що знайшлися! Я заберу тебе додому!
Ура! вигукнув Назар.
Катерина, не в змозі стримати захвату, разом із Назаром зайшла до дитячого будинку.
О, тепер у Назарчика буде мама! сміялася вихователька, щиро радіючи їхній зустрічі.
Почалися нескінченні перевірки, оформлення документів, очікування комісій для Катерини все це було наче в тумані. Назар усе розумів і вірив, що його мама вже поруч. Тим часом я підготувався до змін: облаштували дитячу кімнату, купили меблі та все необхідне. Я не міг не погодитися на усиновлення, адже бачив сльози щастя у Катерини, вперше за багато років.
І от настав довгоочікуваний день Назар став нашим сином! Всі разом ми повернулися додому, тримаючись за руки, і радісно сміялися. Наш будинок ожив: у ньому більше не було тиші, що панувала дванадцять років, її витіснив шурхіт маленьких ніжок і дзвінке «Тату, дивись!». Катерина знайшла себе, всю любов віддала цьому хлопчику, а я став для нього справжнім батьком.
Час ішов, Назар підростав, радував нас кожен день. Якось одного ранку Катерина відчула нездужання. Я розхвилювався, ми разом пішли до лікаря. Там почули неймовірну новину: Катерина вагітна! Радості не було меж.
Усі чекали появи ще однієї дитини й настав той день, коли в нашій родині народилася дівчинка, яку ми назвали Соломія. Нарешті наша сімя стала повною.
Я впевнений, що це диво народження Соломії стало можливим лише тому, що колись Катерина відкрила своє серце маленькому Назару біля дитбудинку на старому Подолі. Вірю: добрі справи завжди повертаються сторицею. Щастя приходить не тоді, коли його чекаєш за графіком, а лише тоді, коли серце відкрите для безумовної любові. Це найважливіший урок у моєму житті.
