Кажуть, що з віком стаєш невидимою… Що вже не важлива. Що заважаєш. Кажуть це так холодно, що бо…

Кажуть, що з віком стаєш непомітною
Що вже не потрібна нікому. Що заважаєш.
Кажуть це так холодно, що аж боляче
наче це, що тебе вже не помічають, є частиною угоди старішати.
Наче треба прийняти свій куток
стати ще однією річчю у кімнаті
мовчазна, нерухома, щоб нікому не заважати.
Але я не народилася для кутів.
Я не буду питати дозволу, щоб бути собою.
Не збираюся стишувати голос, аби не муляти очі.
Я зявилася на цей світ не для того, щоб стати чимось тінню,
і точно не для того, щоб зменшуватись, тільки щоб іншим було зручно.
Ні, друзі мої.
У цьому віці коли стільки людей думає, що час мені згаснути
я обираю палати ще яскравіше.
Я не вибачаюся за свої зморшки.
Я ними пишаюся.
Кожна з них підпис життя:
що кохала, сміялася, плакала, пережила.
Я не відмовлюся від себе як від жінки,
хоч моє лице вже не вписується у сучасні стандарти,
чи ноги відмовляються носити підбори.
Я це бажання.
Я це творчість.
Я це свобода.
А якщо це когось дратує
тим краще.
Я не соромлюся своїх сивого волосся.
Мені було б соромно, якби не дожила, щоб їх заслужити.
Я не згасаю.
Я не здаюся.
І зі сцени не йду.
Я ще мрію.
Я ще вголос сміюся.
Я ще танцюю як умію.
Я ще кричу до неба, що маю ще купу всього сказати.
Я не спогад.
Я присутність.
Я той тихий вогонь,
який ще палахкотить.
Я жива душа.
Жінка зі шрамами
якій вже не потрібні емоційні милиці.
Жінка, яка більше не чекає чужого схвалення, щоб знати, що вона сильна.
Тож не називайте мене «бідолаха».
Не ігноруйте мене, бо я вже не молода.
Називайте мене сміливою.
Називайте мене силою.
Називайте мене по імені
чітко й з піднятою чаркою.
Називайте мене Милка.
І хай всі знають:
я ще тут
пряма, з душею, яка палає.