Собака вже майже нічого не відчувала вона готувалася залишити цей суворий світ
Катерина багато років мешкала у невеличкій хатині біля самого краю села. Коли хтось натякав на її самотність, вона лише посміхалася. Хіба я одна? заперечувала з теплою усмішкою. Ні-ні, у мене ж велика родина!
Сільські жінки кивали зі співчуттям, а після, коли Катерина йшла, переплітали погляди й крутили пальцем біля скроні: мовляв, яка там родина чоловіка нема, дітей нема, лише тварини Але саме четверолапих і піряних вона вважала своїми. Для Катерини не існувало хазяйської користі: корову чи курку лише для молока і яєць, песа для охорони, кота для мишей. У її оселі жило пять котів і чотири собаки, всі в теплі, ніхто у дворі, що для сусідів було дивиною.
Обряди й сварки вони зберігали для розмов між собою знали, сперечатися з “дивакуватою” жінкою марно. На докори Катерина лише сміялася: Та залиште, їм і вулиці досить, а вдома затишок для всіх.
Пять років тому її життя зламалося вмить вона втратила чоловіка та сина. Вони поверталися з риболовлі, коли вночі дорогою їм трапилася завантажена фура Отямившись після трагедії, Катерина зрозуміла: квартиру, де все нагадувало про близьких, лишати нестерпно. Однаково важко ходити знайомими вулицями, заходити у магазини, ловити співчутливі погляди.
За пів року вона продала квартиру й разом із кішкою Даркою перебралася в село, купивши хатину на віддаленому кутку. Влітку працювала на городі, взимку у їдальні райцентру. Невдовзі зявилися нові улюбленці: хтось просив милостиню на вокзалі, хтось тинявся біля їдальні в пошуках крихти. Так і зібралась її “родина” з тих ображених і покинутих створінь. Серце Катерини лікувало їхні рани, а вони відповідали вдячністю й любовю.
Годувала всіх, навіть коли було важко. Розуміла: нескінченно забирати тварин не вийде. Не раз дала собі слово більше нікого Але одного березневого вечора, коли несподівано вибухнув мороз із пронизливим снігом, усе змінилося.
Катерина поспішала до останнього автобуса. Два вихідні попереду, вона після зміни зайшла в магазин, купила на гривні і собі, і звірятам, ще й несла гостинці з їдальні. Тяжкі пакунки ставали з кожним кроком нестерпнішими, думками вона трималася за тепло дому. Але серце, мов у казці, почуло щось дивне: на кілька кроків перед автобусом вона раптом зупинилася і озирнулася.
Під лавкою лежала собака. Її погляд був без світла, невидючий. Сніг припорошив худе тіло, зрозуміло, що це лежання триває не одну годину. Люди поспішно проходили, кутаючись у хустки, ніхто не звернув увагу. «Невже ніхто не помітив?» промайнуло в голові.
Катерина відчула, як серце зжалося. Забувши про автобус і власні обіцянки, вона кинула пакунки, наблизилась і простягла руку. Собака повільно моргнула. Дякувати Богу, жива! полегшено зітхнула. Ну ж бо, рідненька, піднімайся
Тварина не ворушилася, але не сперечалася, коли Катерина тихенько витягала її з-під лавки. Здавалося, їй вже все одно вона готова піти з цього суворого світу
Катерина потім так і не змогла згадати, як донесла важкі пакунки і при тому несла собаку на руках до автостанції. Зайшла в зал чекання, пристроїлася у дальньому кутку й почала енергійно розтирати окоченілі лапи та тільце знайди, пригортаючи до своїх долонь.
Ну що, рідна, приходь до тями, ще ж до дому добиратися, тихенько проказала Катерина. Будеш пятою собачкою, для рахунку.
З пакунка вона витягнула котлету і простягла замерзлій гості. Спочатку та відвернулася, але, відігрівшись, ніби змінила рішення: погляд став живішим, ніздрі здригнулися, гостинця була прийнята.
За годину Катерина вже стояла з Ладою так назвала собаку на узбіччі, підіймаючи руку, щоби зупинити машину, бо автобус давно поїхав. З шарфа зробила імпровізований нашийник і поводок, хоча Лада слухняно тулилася до ніг. Через десять хвилин пощастило машина зупинилася.
Я дуже вдячна! заговорила Катерина. Не хвилюйтеся, собаку візьму на коліна, нічого не забруднить. Та не проблема, відповів водій. Хай на сидіння, вона ж не маленька.
Лада, тремтячи, притулилася до господарки, і вдвоє вони дивним способом вмістилися на її колінах. Так тепліше, усміхнулася Катерина.
Водій кивнув і збільшив опалення. Їхали мовчки: жінка задумливо дивилася на сніжинки у світлі фар, обіймала нову підопічну, а чоловік украдки спостерігав за втомленим, але умиротвореним профілем пасажирки. Він здогадався: собаку вона знайшла і везе додому.
Біля хати водій вийшов, допоміг занести пакунки. Сніговий насип біля хвіртки був такий високий, що він штовхнув її плечем. Ржаві петлі не витримали хвіртка прилягла вбік. Не біда, зітхнула Катерина. Та й давно треба було ремонтувати.
З хати долинув веселий гавкіт і нявчання господарка поспішила до дверей. На двір вибігла вся строката компанія. Ну що, чекали мене? Ось, знайомтесь, новачок! представила вона Ладу, яка виглядала з-за її ніг.
Собаки радісно махали хвостами, коти тягнули носи до пакунків у руках чоловіка. Що ми на морозі, згадала Катерина. Заходьте в хату, якщо не лякає така родина. Чаю? Дякую, але пізно вже, посміхнувся гість. Годуйте своїх, вони чекали вас.
Наступного дня, ближче до обіду, Катерина почула звук на дворі. Одягнула куртку і побачила вчорашнього водія. Він саме закріплював нові петлі на хвіртці, поруч лежали інструменти. Добрий день! привітно заговорив. Я ж вам хвіртку зламав, приїхав ремонтувати. Мене кличуть Володимир, а вас? Катерина
Її хвостата родина оточила гостя, обнюхуючи й радісно махаючи хвостами. Він присів, щоб погладити. Катю, ідіть у хату, не мерзніть. Я скоро закінчу і з радістю випю чаю. Там до речі, тортик у машині. І смаколики для вашої великої родиниКатерина на мить завмерла. Так давно у її хаті не було гостя, що світло від цієї невеликої доброти раптом розтопило лід у її душі. Вона подивилася на щасливих тварин, на Ладу, яка довірливо поклала голову їй на руку, й усміхнулася широко, без тіні смутку.
Заходьте, Володимире! вона відчинила двері, а із хати вихлинула тепла хвиля, сповнена затишку, запаху їжі і мурчання котів.
Невелика кухня наповнилася сміхом, чаюванням і шурхотом лап на підлозі. Тварини обережно оточували гостя, якого відразу прийняли за свого. Володимир поставив тортик на стіл, а Катерина нарізала його, так ніби вітала з чимось важливим із новим життям.
І цього разу, коли на вулиці завивав вітер і ховав за хмарами сонце, Катерина більше не відчувала самотності. Її родина стала більшою, і в ній нарешті зявився той, хто міг не лише закріпити хвіртку, а й підтримати душею.
Лада лежала під столом, спокійно дрімала, а Катерина зустріла погляд Володимира. У тому погляді було тепло і розуміння, якого їй так бракувало.
Знаєте, Катерино, тихо промовив він, ваш дім особливий. Тут кожен знаходить те, чого найбільше потребує: трохи затишку, трохи надії.
А найголовніше любов, додала вона, і цей простий вислів став відповіддю на те, що вони обидва шукали.
По той бік вікон тривала зима, а у хаті Катерини розцвітав новий початок не далекий, а тут, у простих маленьких радощах. І поряд з нею, у родині з когось ображеного, когось острожного, когось врятованого, вже більше ніхто не хотів йти з цього суворого світу.
