От тепер, бодай дихати стало легше, а то все наче в катакомбах чесне слово, пролунав з кухні дзвінкий самовдоволений жіночий голос, який Галина Миколаївна впізнала б з тисячі.
Вона завмерла у передпокої, так і не опустивши на підлогу важкі торби з городньою гостинцями. Аромат антонівки і свіжого кропу, що вона привезла з дачі під Немировом, вмить розчинився у різкій, хімічній ноті нового засобу для підлоги й чужих яскравих парфумів. Галина Миколаївна повільно, наче уві сні, поставила торби, відчуваючи, як спиною проходить неприємний холод. Ключ повернувся у замку занадто легко, ніби його щойно змастили, а знайомий скрип підлоги біля дверей кудись зник.
Вона зробила крок вперед і озирнулася. Все змінилося. Зникла стара, добра вішалка з темного буку, яку, ще її покійний чоловік, Андрій, власноруч зробив. На її місці до стіни пригвинчені безликі металеві гачки наче у лікарні. Пропало різьблене дзеркало з часів весілля: замість нього простий прямокутник без оправи.
Серце голосно бухнуло десь під ребрами. Галина Миколаївна ступила до вітальні й прикрила рот рукою.
Кімната була майже порожньою. Вірніше там не було її душі, затишку, памяті. Не стало важкої дубової шафи для посуду, в якій зберігався чеський кришталь і святковий сервіз «Гердана». Зникли полиці з книгами, зібрані за пятдесят років: від Франка до давніх самвидавних видань. Не було навіть улюбленого крісла-гойдалки під вікном.
Тепер посеред вітальні стояв низький сірий диван, схожий на цеглину, а на стіні телевізор мало не в півстіни. На підлозі білий хутряний килим, ніби замет посеред степу. Стіни стали сліпо-сірими, неживими.
Ой, Галино Миколаївно! визирнула з кухні Юстина, невістка. Вона була у домашньому халатику, в руках тримала чашку з якоюсь зеленою жижею. А ви вже приїхали? Ми вас ввечері чекали. Електричка раніше прийшла?
За нею, опустивши очі, човгаючи тапками, вийшов Остап, син. Був винуватим та водночас ніби трохи зляканим.
Де? тільки й змогла видихнути Галина Миколаївна, проводячи рукою по кімнаті. Де все?
Що «все»? Юстина невинно кліпнула густими нарощеними віями. А, ви про старі меблі? Ми вам сюрприз вирішили зробити! Ремонт! Поки ви на городах спину гнули, ми тут красу навели. Дивіться світло, просторо, дихати легко! Це ж зараз модно мінімалізм!
Де мої речі? ноги Галини Миколаївни почали тремтіти. Вона шукала поглядом сина. Остапе, де татова шафа? Де книги? А «Чайка» моя швейна машина?
Остап прокашлявся у кулак, намагаючись зобразити впевненість.
Мамо, ти не хвилюйся. Ми все це винесли.
Куди? На дачу? В підвал?
На смітник, Галино Миколаївно, встрягла Юстина, відпиваючи свій зелений смузі. Ну нащо вам те барахло? Шафа вся розсохлася, тільки місце займала, пилище страшенне! А книги Хто зараз паперове читає? Все в інтернеті. А від них тільки пилюка й кліщі книжкові. Ми цим вже дихати не могли.
Перед очима Галини Миколаївни все потемніло. Вона вчепилася рукою за косяк, ледь утримуючи себе на ногах.
На смітник? прошепотіла вона. Бібліотеку, яку батько збирав зі студентських літ? Моя «Чайка», на якій я вам шила штори і підрубувала штани? Кришталь, який ми з Андрієм по шматочку в валізах везли, щоб не розбився?
Та кому той кришталь здався, це ж радянське минуле! скривилася Юстина. Зараз мода на простоту. IKEA, сканді. А машинка ж ваша ще така, на педалі, важка, чавунна! Ми її втрьох з вантажниками ледве винесли. Мамо, ви ж самі казали, що в квартирі тісно. Ось ми вам простір і вивільнили. Позбулися візуального шуму.
Візуального шуму механічно повторила Галина Миколаївна. Слова ці звучали як знущання. А мене ви питали? Це моя квартира, Юстина. Моя й Остапа. А речі в ній мої.
Ну от почалося, зітхнула невістка. Ми ж для неї старалися, гроші витратили, кредитну карту брали, щоб шпалери купити дорогущі, а вона замість «дякую» претензії. Я ж казала, вона не оцінить. Люди старої закваски, у них ця любов до речей як хвороба. Синдром Плюшкіна.
Остап нарешті підняв голову.
Мамо, що ти починаєш. Старе воно вже було. Ось, диван сучасний, ортопедичний тобі спати буде зручно.
Галина Миколаївна подивилась на сина у його очах не було ні жалю, ні розуміння. Лише бажання якнайшвидше закрити цю тему й повернутись до свого комфорту. Він все життя був мяким, слухняним. Спочатку для неї, тепер для Юстини.
Коли ви все це винесли? спитала вона вже сухо.
Днів три тому, тільки розпочався ремонт, змахнула рукою Юстина. Контейнер замовили, все скопом винесли. Там вже все вивезли, можете не бігти шукати тільки себе осоромите.
Галина Миколаївна повільно пішла у свою кімнату точніше, в те, що від неї лишилося. Й тут помітно попрацювали «дизайнери». Затишна спальня із комодом і туалетним столиком перетворилася на холодний ящик. Не було скриньки з ґудзиками, яку вона берегла ще з юності. Не стало фотоальбомів.
А альбоми теж? гукнула вона з кімнати. Фотографії батька?
Та ці запилені картонки? відгукнулася Юстина. Якщо треба, оцифруємо. А папір віддали на макулатуру разом із журналами «Здоровя» за 85-й. Екологія ж.
Галина Миколаївна сіла на край нового, чужого дивана. В душі порожнеча. Наче винесли не меблі, а шмат її життя. Тридцять років шлюбу, кожен спогад, дрібні радощі все це відтепер «шум» і сміття.
Вона не плакала. Сльози висохли десь всередині, залишивши гарячий колючий камінець під серцем. Вона сиділа, дивлячись у бляклу стіну, поки з кухні лунала Юстинина лайка на Остапа за не те куплене молоко та лекція з «правильної енергетики Ці».
Ввечері до вечері не вийшла, лежала у темряві й думала. Квартира на неї оформлена. Остап прописаний, але власність її. Пустила молодих, щоб на свою квартиру під назбирали. Три роки вже живуть, жодної гривні не відклали то новий телефон, то Єгипет, то ось «ремонт». Всім користуються, навіть комуналку платить вона зі своєї пенсії.
Зранку Галина Миколаївна вийшла на кухню. Вираз обличчя спокійний, майже камяний. Юстина смажила сирники, підспівуючи телевізору.
Доброго ранку! весело проспівала невістка, наче нічого не сталося. Я до сніданку. Будете сирник? Я без цукру, на стевії, з рисового борошна. Правильне харчування!
Дякую, я чаю випю, відповіла Галина Миколаївна. Остап вже на роботі?
Так, побіг. В нього звіт сьогодні. А я вдома день самоосвіти, вебінар дивитимусь про організацію простору.
Добре, кивнула Галина Миколаївна. Організація простору важлива. Юстинко, я сьогодні поїду на пару днів до сестри під Рівне. Нерви заспокою, тиск скаче.
Та їдьте, їдьте! зраділа Юстина: було видно, їй кортіло залишитись наодинці в «оновленій» квартирі. Вам корисно змінити атмосферу. Не хвилюйтесь, я тут усе догляну.
Склала Галина Миколаївна невелику торбу. На порозі затрималась, поглядаючи на оновлений передпокій:
Ключі у тебе?
Аякже! І в мене, і в Остапа. Замки не міняли, тільки змастили.
Чудово. Бережи хату.
Вона й справді поїхала до сестри. Але не на два дні лише до вечора. Потрібен був час, щоб Юстина залишила квартиру, як зазвичай у четвер іде на манікюр чи фітнес.
Повернулась Галина Миколаївна о четвертій. Квартира була порожня. Юстина «розвивалась» у салоні.
Галина Миколаївна переодяглася у старий робочий халат, завязала хустку й дістала з комори, яку дивом не чіпали, величезні мішки для сміття ті самі, що лишилися від ремонту невістки.
Зайшла вона до кімнати молодих. Раніше туди не заходила поважала особистий простір. Тепер межі стерті: стерла сама Юстина, коли викинула її життя.
Кімната була завалена речами. Юстина любила шопінг і всілякі «бюті-штучки». На туалетному столику батареї банок, тюбиків з кремами по три, по чотири тисячі гривень, сироватки по десять. Величезна лампа для селфі, модні свічки.
Галина Миколаївна взяла перший мішок.
Візуальний шум промовила вголос: смакуючи злою іронією. Надто багато шуму.
У мішок полетіли баночки. Chanel, Dior, корейська косметика з незрозумілими написами. Чи повне, чи порожнє не розбирала. Просто «боролася з шумом».
Відкрила шафу ломилася від одягу: сукні, блузи, джинси, сумки. Всі ці «колекції» полетіли у мішки: «Пилозбірник, синтетика, ні дихнути», бурмотіла вона собі під ніс.
Далі декор: статуетки Будди, свічки, англійські цитати, ловці снів. «Хлам, патологічна привязаність треба лікувати».
Дві години й кімната спорожніла. Лише ліжко й порожня шафа. Пятнадцять мішків винесла в коридор. Не до сміття Галина Миколаївна не варварка. Вона замовила вантажне таксі й відправила всі мішки до гаража свого брата на іншому кінці міста. Хай полежать у пилюці.
Помила підлогу, провітрила. Стало свіже, запах Юстининих парфумів ще вївся, але вже стерся гострий хімічний слід.
Заварила собі чай, взяла нову стару книжку паперову, з типографським запахом! і сіла чекати.
Першою повернулася Юстина, весела після супермаркету, з пакетами.
О, уже вдома? Казали на два дні Щось трапилось?
Сталося, Юстинко. Я вирішила зайнятися простором, як ти радила.
Юстина підозріло глянула, але промовчала пішла в кімнату.
За мить почувся пронизливий вереск аж вікна здригнулися.
Де?! Юстина вискочила, бліда, в розпачі. Де мої речі?! Де косметика, шуба, сукні?
Галина Миколаївна спокійно відпила чай.
Не кричи, Юстинко. Я ж простір навела: усунула візуальний шум. Ти сама казала купа хламу, незручно дихати. Двадцять сумок це патологія. Я допомогла, розчистила Ці.
Ви ви мої речі винесли?! Ви знаєте, скільки це коштує?! Одна сироватка як ваша пенсія! Я поліцію викличу!
Викликай, знизала плечима Галина Миколаївна, Поліція нехай пояснить й про те, як називають те, що ви зробили з моїм майном, памяттю про Андрія, бібліотекою. Для тебе це хлам. А для мене життя. Подивилася я на твої баночки й тряпки та сама історія.
Тут повернувся Остап. Побачив, що дружина ридає, а мати незворушна:
Мамо, це правда? Ти?
Правда, сину. Сюрприз. Оновлення душі, так би мовити. Тепер у вас просторо мінімалізм для медитацій.
Це моє! волала Юстина. Ви не мали права!
А моя бібліотека? Мій сервант? Машинка? Питали в мене, перш ніж винести? Вирішили, що можете вирішувати за інших от і отримали у відповідь. Ми тепер квити.
Де мої речі? Якщо справді на смітник я вас притягну до суду!
Не на смітник, глузливо посміхнулася Галина Миколаївна. Вивезла, але адресу не скажу. Поки що.
Що значить «поки»? здивувався Остап.
А те, що тепер збираєте залишки документи, щітки, і їдете. Куди хочете: на квартиру, до мами, в готель. За годину міняю замки слюсар уже чекає.
Мамо, ну куди… Нам іти нікуди, змарнів Остап.
Вихід лежить просто будуйте своє. А речі, Юстинко, отримаєш, коли повернете мої.
Та ж ми їх викинули! ревла Юстина. Вже все знищили!
Значить, твої речі чекатиме те саме. Або шукай, відновлюй. Ваш вибір.
Це був блеф речі лежали в гаражі у брата, але Галина Миколаївна бачила: у Юстини на обличчі боряться злість і страх.
Чудовисько! виплюнула Юстина. Остапе, пішли геть! Наймемо те, що хочемо! А ви, залишайтесь у голих стінах!
Через сорок хвилин вони пішли, грюкаючи валізами. Юстина кричала, Остап мовчав, ховаючи очі.
Після їхнього відходу Галина Миколаївна підійшла до вікна. Слюсар дядько Іван, як домовлено, за пять хвилин замінив замок.
Вона залишилась одна у порожній, але відтепер новій для себе квартирі. І стало їй на душі, як не дивно, легко. Здавалося, нарешті спала з плечей важка торба з гнилою картоплею.
Наступного дня вона розмістила оголошення: «Прийму в дар або куплю недорого радянські меблі, книги, швейну машину». Виявилося, таких речей купа, часто віддають безкоштовно аби забрали.
Минув місяць і квартира ожила. Інший сервант, інші книги але душа, тепло повернулося. Швейну машину знайшла ту ж «Чайку». Переклеїла шпалери замість сірих стін затепліли бежеві квіти. Купила шерстяний сучасний килим з малюнком.
Через два тижні повернула Юстині речі: зателефонувала Остапові і повідомила адресу гаража.
Забирайте. Чужого не треба.
Остап приїхав сам, виснажений, зіщулений.
Мамо, пробач. Ми квартиру орендували дорого. Юстина психує, грошей бракує.
Нічого, Остапе. Це доросле життя.
Може, можна повернутися? Юстина каже більше не буде
Ні, сину. Я вас люблю. Але хочу жити у своєму домі. А ви будуйте свій. І мінімалізм нехай там заводить.
І пішов Остап з речами.
А Галина Миколаївна повернулась до своєї затишної квартири. Сіла по за «нову» стару машину, заправила нитку і втиснула педаль. Звичний, рідний звук шиття заповнив простір. Вона шила нові яскраві штори щоб було радісно.
Інколи треба втратити, щоб навчитися цінувати. А часом просто виставити за двері тих, хто не цінує тебе. І тоді у домі оселяється справжній, український лад з теплом і затишком.
Дякую, що були зі мною ці три хвилини життєвої історії. Бережіть себе і рідних! Підписуйтесь попереду більше українських оповідей.
