Вийду заміж, але тільки не за цього красеня. Так, він чудова людина у всіх відношеннях. Але зовсім не мій
Було це давним-давно, у невеликому селі під Львовом. Зима вже вступила у свої права, і стежини були вкриті сніжною ковдрою. Я сиділа у своєму кутку кімнати, тулилась до старої шафи й думала про те, як набридло мені це життя. Мама знову повернулася додому не сама, а з своїм співмешканцем, Михайлом, та ще й привели знайомого Микиту. Всі троє вже були добряче під мухою.
“Де сховатися, коли на вулиці мороз і вітер? Ще лишилось пережити цю зиму, а влітку закінчу девять класів і поїду до Львова. Вступлю до педагогічного коледжу, стану вчителькою. Всього десять кілометрів до міста, але житиму у гуртожитку і лишу цей дім,” думалось мені.
З кухні доносився запах свіжої ковбаси та холодної горілки, а я невільно ковтала слину. Раптом почувся голос матері:
А ну, чого там ховаєшся?
Вас двоє…
Нічого, не вперше з двома, пробурмотів Михайло.
Стало чути брязкіт посуду, хлюпання, хрипле сопіння. Я ще більше втиснулася в куток. А потім все стихло.
Микито, вона заснула, мовив Михайло.
Сам казав, непогана дівка. Є щось у ній
Вона ж дочка
Яка дочка?
Ірина! Вже доросла. Десь напевно сховалась.
Та витягни її, жваво відповів Микита.
Ірина, ти де? співмешканець матері обходив кімнату, раптом побачив мене й ще й викривленою посмішкою запросив:
Ходімо, посидиш із нами!
Мені й тут добре…
Чого соромишся? Михайло спробував торкнутися мене за плече.
Я схопила вазу із шафи й з усієї сили вдарила по голові Михайла. Ваза гучно розбилась. Я рвучко вискочила з кімнати.
Лови її! закричав Михайло.
Я, навіть не одягнувши чоботи, в одних шкарпетках і старій футболці, вискочила на сніжну вулицю.
Чоловіки метнулись за мною. На вулиці пусто, куди ж бігти? Позаду чути їхні крики. Я пробігла повз великий будинок, де загавкав пес, а хтось накричав на нього.
Я підбігла до воріт, почала стукати. Нарешті двері відкрив кремезний чоловік років сорока.
Допоможіть, прошепотіла я, слізно поглянувши на нього.
Заходь, мовив він, взяв мене за руку й зачинив двері.
Олеже, хто там? з коридору вийшла його дружина.
Тут якась дівчина, сказав хазяїн. За нею женуться чоловіки.
Швиденько в хату! жінка підхопила мене за руку. Вдома все розкажеш.
Ірино, ходи сюди! почувся голос Михайла з двору.
Олеже, не встрягай! улеснула жінка чоловіка. Іди до хати!
З двору долинали реготання та гавкіт Джека, великого пса.
Треба поліцію викликати, дістала телефон жінка.
Поля, не треба. Я розберуся. Знаю тих місцевих пияків.
Чим ти з ними, Олеже?
По-доброму, заспокой дівчину.
Олег дістав пакет, поклав у нього пляшку горілки львівського заводу й шмат домашньої ковбаси, що зробили напередодні.
Вийшов з двору, пригладив Джека, поряд вийшов на вулицю. До нього рвонув Михайло:
Віддай Ірину!
На, беріть, і йдіть геть! простягнув пакет.
Що там? Михайло відкрив вузлик, задоволено кивнув Микиті. Ходімо, довго нас тут не тримають!
***
Мене звати Поліна Сергіївна, поставила чайник господиня дому. Сідай. Розповідай, хто ти, звідки і що трапилось.
Ірина я, відповіла я, зуби цокотіли від холоду. Живу на цій вулиці, з краю.
Дочка Кіри?
Так.
Ми тут нещодавно, але про твою маму вже дещо знаємо…
Я опустила голову, не втримала сліз.
Не плач, доню! Поліна підійшла, ніжно притиснула до грудей. Я обійняла її, ридала ще сильніше.
Все, все, спокійно, зараз чай випємо, відпочинеш.
Увійшов Олег:
Все, зганяв тих пянюг.
А з цією красунею що робитимемо? засміялась Поліна, кивнувши на мене.
Давай завтра вирішимо, а зараз чай та ванна!
Їсти хочеш? Поліна поставила кухоль гарячого чаю, усміхнулася. Бачу, що дуже голодна.
На столі зявилися бутерброди, шматок торта.
Їж, доню, не соромся, лагідно промовив Олег.
Більше ніхто не допитував мене, ба навіть намагались не звертати увагу, аби не лякати.
Коли вечеря завершилась, Поліна повела мене у ванну:
Помийся, ось мій халат. Підійде!
***
Єдина моя мрія на той вечір щоб мене не вигнали на вулицю. Так добре лежати у теплій ванні, коли за вікном мороз. Але треба виходити, господарі вже чекають.
Вийшла, обережно, з винуватою усмішкою:
Дякую вам!
Ірино, почала Поліна, бачу, що тебе ніхто не шукає, додому повертатись не хочеш.
Я ще нижче опустила голову.
Завтра нам рано до Львова
Я розумію, ледве прошепотіла я.
Ти залишися сама. Двері не відкривай нікому! У дворі Джек чужих не пустить. Зрозуміла?
Так, зрозуміла, не приховуючи радості, сказала я.
Можеш борщ зварити, якщо схочеш, з хитрою усмішкою підморгнув Олег. Вмієш?
Вмію, поспішила запевнити я, бо дуже боялась, що мене випровадять. Добре готую, приберу, якщо треба.
Прибери на першому поверсі, погодилася Поліна.
***
Я прокинулась разом з господарями. Лежала тихо, боячись, що виженуть. Почула, як виїхала їхня машина.
Встала. Вмилася. У кухні знайшла гарячий чай, хліб, сир, ковбасу. На столі реберця.
Поснідала, прибрала, протерла все, підлогу вимила.
Натрапила на пилосос в коридорі взялася пилососити.
Тільки вимкнула за спиною почувся голос:
То що це значить?
Обернулась. Переді мною стояв високий хлопець років вісімнадцяти, карі очі світилися цікавістю.
Прибираю, пробурмотіла я. А ви хто?
Цікаво хлопець усміхнувся, вийняв телефон з кишені.
Мамо, я прийшов. А це хто?
Синку, нехай поживе дівчинка.
Мені байдуже, ховав телефон. Оцінив мене поглядом з голови до ніг, пішов на кухню.
Вам чаю зробити? спитала я.
Сам впораюсь.
***
Я прибрала пилосос, протерла пил, вслухаючись у кухню.
Хлопець поснідав, зайшов у ванну, вийшов свіжо поголений, пахнув лосьйоном.
З двору прокотився крик:
Гей, хазяїне, дай пляшку ще одну!
Що таке? хлопець глянув у вікно.
Не відкривайте їм, злякано закричала я.
Він подивився на мене, усміхнувся, рушив до виходу.
Я зазирнула у вікно. Біля воріт стояли Михайло з Микитою. Мені стало страшно.
Хлопець вийшов до них. Ті підбігли і раптом обоє впали в сніг. Він нахилився, щось сказав, і чоловіки, опустивши голови, попрямували до дому моєї матері.
***
Хлопець повернувся, поглянув на мене, підійшов:
Злякалася?
Я не стримала емоцій, вперлася в його груди й заплакала.
Як звати? запитав він.
Ірина.
Я Руслан. Все, не плач, більше вони не прийдуть.
***
Руслан піднявся у свою кімнату й не виходив аж до вечора. Я зварила борщ, сіла на кухні біля столу, задумалась.
Мені хотілося лишитися в цьому домі, з цими добрими людьми, але розуміла, що я переступила межі.
Ввечері господарі повернулись. Поліна Сергіївна подивилася на порядок, аж руками похитала. Олег Романович скуштував борщу:
Знаєш, Ірино, я, мабуть, додому піду. Дякую вам за все!
Іринко, поживи ще трохи у нас!
Ні, дякую, я додому, повторила.
Зробила крок, застигла у чужому халаті та капцях…
Іди-но, зі мною, сказала господиня, завела до гардеробної. Дістала джинси, светр, куртку.
Одягай, ми схожі за зростом.
Не треба, я піду…
Не голою ж! усміхнулась. Одягай, дурненька, я не збіднію.
Вдягнулась. У коридорі Поліна одягнула на мене шапку й чоботи.
Іди щасливо, Іриночко.
Дякую вам, Поліна Сергіївна!
***
Після цього життя потроху змінилося. Мама пішла працювати на молочну ферму коло села, а Михайло з Микитою десь поділись.
Коли розквітла весна, я сиділа вдома за уроками, як раптом постукали у хвіртку. Я визирнула у вікно Руслан! Він кивнув: “Виходь!”
Я вилетіла з хати.
Привіт, усміхнувся Руслан.
Вітаю!
Мама тебе кличе.
***
Я зайшла до будинку, де провела той найщасливіший день.
Вітаю, Іринко! обійняла мене Поліна Сергіївна.
Вітаю, пані Поліно!
Заходь, чаю попємо! Маю справу до тебе. Ми з Олегом летимо на місяць у Туреччину, а син вдома рідко буває. Ти могла б доглянути дім? Погодувати Джека і кота, квіти полити у мене їх безліч.
Звісно, пані Поліно!
Добре. Ось двадцять тисяч гривень. Нам лишень спокійно.
Пані Поліно, це забагато…
Не хвилюйся, бери. Ходімо, покажу, що і де.
Я запамятовувала кожен вазон, миску для кота, мясо в морозилці для Джека.
Руслан! покликала хазяйка. Зявився син. Покажи Ірині Джека!
Ходімо! ледь торкнувся мого плеча.
Ми вийшли у двір, відвязали Джека і пішли вздовж села. Руслан розповідав про навчання у Львівському університеті, про карате, про бізнес з батьком.
А я думала про інше. Я відчула, що між нами прірва така ж, як між його батьками й моєю мамою. Вони добрі, щедрі, порядні люди, але життя не казка.
“Складу влітку вступні іспити в коледж, буду вчитися, працювати, старатимусь стати людиною. Вийду заміж, але не за цього красеня. Руслан чудовий хлопець, лише не мій.”
Я вдячна Поліні Сергіївні за одяг і ці двадцять тисяч гривень принаймні, зможу перший час у Львові витримати.
Того дня я це відчула всією душею завершилося моє непросте дитинство. Настало життя доросле, не менш складне, у якому все залежить лише від мене.
Ми підходили до котеджу. Я обійняла Джека, усміхнулася Руслану й пішла додому. Завтра почнеться моя робота в цьому домі. Тільки робота і нічого більше.
