Мені вже шістдесят девять, і ось вже пів року, як мого чоловіка Степана не стало забрала його небесна доля Прожили разом сорок два роки, дітей у нас не було. Були тільки ми двоє: наше подвіря, наша робота, звички, наші прості радості.
Спочатку все виглядало ніби буденно якась втома, біль, що то зявлявся, то зникав, огляди, що не здавалося негайними. А потім лікарі, обстеження у поліклініці, шпиталі, крапельниці, терапії Я вже й не знаю, як би він сам все це витримав. Я з ним кожен крок.
Навчилась давати йому пігулки по розкладу, тримати в голові, що Степан більше не може їсти печене сало чи пиріжки. Я вже по очах бачила, коли біль стає нестерпним і він не спить ночами. Я сиділа поруч до самого світанку і тримала його за руку що ще могла зробити? Просто бути поруч.
Вставала раніше, готувала йому сніданок щось легке, щоб не важко було йому. Допомагала митися, коли сил не залишалось зовсім. Балачки наші стали короткі, я вигадувала якісь дрібні новини, аби він не занурювався у думки. Але приходили моменти, коли вже навіть не відповідав не тому, що не хотів, а бо йому було надто важко.
У той день, коли його не стало, він лежав у ліжку, тримав мою руку. Без жодних гучних слів чи сцен просто в одну мить був тут, а в наступну вже ні.
Я викликала швидку. Але все вже вирішено було
Похорон це був якийсь дивний день. Прийшли ті, з ким не бачилася багато років. Говорили мені щось на зразок: «Був достойна людина», «Тепер вже не болить йому», «Тримайся, Марічко». Я лише кивала, і сама не розуміла на що.
А потім всі розійшлися.
І хата стала просто величезною.
Не тому, що велика а тому, що порожня.
Вечори найважчі. Я раніше чекала, поки повернеться, разом дивились новини, Степан сміявся з наших депутатів і завжди питав, чи не хочу я чаю. Тепер телевізор залишаю ввімкненим на ніч бо, якщо раптом все стихне, я чути не можу цю пустку.
Дітей у нас нема, внуків теж. Немає кому зателефонувати чи розказати, що болить спина, або що лікарка змінила мені таблетки, чи просто що я злякалася, коли стало зле і навіть води нема кому принести.
Неділя як камінь на душі. Ми завжди в парк ходили через Печерськ, купували хліб, верталися додому, не поспішали нікуди. Він завжди трохи відставав, а я жартувала, що Степан впертий як справжній закарпатець, а він сміявся.
Зараз ходжу одна. По магазинах купую саме те, що треба, бо для кого вже готувати? Люди на ринку дивляться співчутливо Або зовсім не помічають. Може бути день, коли я ні з ким не перемовлюсь жодного слова. Зовсім. А коли випадково хтось з сусідів скаже «Доброго дня!», дивуюсь власний голос давно не чула.
Я не жалію, що у нас не було дітей, але тільки тепер дійшло, що таке старіти самій. Всі дрібниці стають важчі. Все навколо мовчить. Жодна душа не чекає. Ніхто не запитає, чи доїхала додому, чи прийняла ліки. Я досі тут бо куди мені йти? Просто живу, роблю що треба, а ввечері знов одна. Я не чекаю жалю, не прошу підтримки.
Мені просто хотілося сказати це вголос: коли йде людина, з якою пройшов усе життя усе інше вже не має того значення, що колись.
