Памятаю ті часи, наче це було в іншому житті, давно. Чоловік мій зростав у добрій, люблячій родині. Але коли його батькові, пану Олексію, виповнилося пятдесят сім років, не стало мами Олени. Горя того не розповісти словами; тяжко було йому самому лишитись на світі. Ми вирішили тоді, що продамо його квартиру у Києві, поділимо гроші а тестя візьмемо до себе, щоб опанував біль та прихилився бодай до нашого тепла. Мені здавалося, що так треба це по-людськи.
Я тоді вважала, що пан Олексій пробуде з нами не більше півроку, трохи оговтається, а там, дивися, й купить собі житло десь у Броварах чи на Оболоні. Але ж ні йому так припала до душі наша родина, так затишно було у нашій квартирі! За комунальні чи харчі жодної гривні він не давав все на нас було. Готувала йому, прала і прасувала сорочки, прибирала у кімнаті, щоб затишок відчував. Він лише на роботу ходив, та повертався з легкістю як на відпочинок.
Так минуло одинадцять років. Спершу я відчувала, що чиню добро піклуюсь, як належить родині. Та з плином часу тесть почав нас повчати що та як робити в господарстві. Встановив свої порядки, вказував, ким і коли варто бути. Стало мені важко душею та й чоловікові несолодко. Тоді ми вирішили купити йому будинок поблизу Києва, у мальовничому селі під Бояркою. Людина він міцна, рука в нього не зламна, прожити сам зможе.
Будинок купили, все облаштували, щоб і тепло, і затишно було. А тесть мій Олексій почав тоді вигадувати причини, щоби з нами залишитись: то серце болить, то ще якусь хворобу вигадає. Словом, усе, аби не бути самому, аби повернутися під наш дах. Та сили в мене вже не було лишатися у тій ролі хотіла бодай трохи спокою, відчути свій дім лише для найближчих. Втомилася я. І хоч зараз розумію: кожен шукає до кого прихилитися у важку годину, та лишити так не можу. Як же тоді бути?
