Катерина розчиняла очі у світі, який став розмазаним, дивним, ніби переплетеним нитками старого рушника на бабусиній шафі. Її чоловік, її єдиний опертя, Саша, сьогодні промовив: «Я тебе не люблю». Слова ці, як зимові хуртовини, заморозили Катерину в несподіваній позі: одна рука на серці, а друга ніяк не відпускає склянку з калиновим чаєм. Саша метушився навколо неї, збираючи речі у свій вицвілий чемодан, гупав старими ключами. Саме цього їй зараз бракувало ще однієї втрати.
Ще декілька тижнів тому, несподівано, відійшов у інший світ її татусь. Тепер вона мала піклуватися про маму, яка посивіла за одну ніч, та про сестричку Марічку, що відтоді, як упала з груші на подвір’ї, стала інвалідом. Всі вони мешкали у сусідньому райцентрі, за рікою. Син Святослав, тільки-но переступив поріг першого класу, та магазини в містечку зачинилися. Катерина втратила роботу, а тепер і чоловіка.
Вона обійняла голову руками, сіла за довгий дубовий стіл й заплакала, як плачуть українські верби на весні.
Господи, як жити далі? прошепотіла у порожній кімнаті. Святославе, ж треба забирати зі школи
Ретикулярна логіка снів підштовхнула її до дій, наче хтось натиснув кнопку на невидимому пульті.
Мамо, ти заплакала? спитав Святослав дорогою додому, ховаючи у кишені шматочок хліба.
Ні, синочку, не плакала.
Ти згадуєш дідуся? Я так сумую за ним!
І я, зайчику. Але ми мусимо бути сильними, як наш дідусь. Він зараз у Боженьки, йому там добре, він заслужив відпочинок за все життя не мав справжнього свята.
А татусь де? голос Святослава став тендітним, як весняний пролісок.
Напевно ще раз поїхав у відрядження… А як у школі справи?
Потрібно було жити. Не любить хай буде так. Насильно милою не станеш, казала собі Катерина, прокручуючи стрічку життя, як заклинання. Святослав їв вечерю, розкладаючи своїх пластмасових козаків, а вона, наче нічний метелик, понеслася до компютера чоловіка. Вперше за стільки років. Пароль простий, незахищений. І серед листів інша любов. Їй більше не світить бути сонцем ясним, а після восьми років боротьби за дитину навіть славної нашої мамочкою.
Все перекрутилася. Доведеться звикати. Найперше знайти роботу. А підприємство закрилося, і копійки з биржі праці та допомога на безробіття, як дві сльози, не вирішували нічого. Вона була нікому не потрібна, ні високий диплом, ні відданість. Чому ж Саша, завжди правильний, турботливий, раптом виріс чужим? Катерина пояснювала собі: мабуть, просто збожеволів, як інколи буває у снах, коли будинок збудований із соняшникових зерен так і лишається незавершеним. Добре, що хоча б одна кімната придатна для життя.
Робото, о, як ти мені потрібна! кричала навпростець у тишу, але час не чекав. Пошуки затягнулися на кілька днів, результату ні. Перший клас, самотність усе проти неї. Вечір, телефон дзвонить, як острах у ночі.
Катю, як там твій? Вернувся? це кум Роман із сусіднього села.
Ні.
А на склад підеш? У мене перевага можна забрати дитину після роботи або записати у групу продовженого дня. Зарплата двадцять пять тисяч гривень. Мало, та хоча б щось. А завтра ми привеземо вам картоплі, цибулі та курку.
Романе, у мене ж кури, самі нас годують, яйця дають!
Тож нехай живуть. Їх на мясо не рубай.
Дякую вам. А як Галя?
Тримається. Моя дівчинка справжній боєць.
Якось так у нього завжди все. Галинка після операції отримує хімію, а Роман не скаржиться. Життя триває.
Катерина зітхнула: є шанс вижити. Дякувати Господу він найнадійніший. Кума як ангел-хранитель.
Робота видалася не складною, дозволяла у хвилини затишку залишатися наодинці з собою, поплакати, подумати, згадати. Летіли дні, розчинялися у білому мареві, як одуванчики в травні. Минув рік Катерина знову хоче їсти, може спати, сміятися, радіти Святославовим успіхам. Біль втрати чоловіка проростає у серці, коли той забирає Святослава на вихідні, але Катерина не забороняє, адже стосунки дітей не повинні бути вязницею. Хоч і дуже хотілось би спитати: чим же вона не догодила, хоча розуміла все через несподівану любов Саші до іншої. Згадалася фраза з давнього фільму: Любов до першого повороту, а потім починається життя. У неї і любов, і життя були невіддільні, а в нього?
Осінь розтеклася, як мед на паляницю тепла, з зеленими листочками, з голосами дітей на вулиці і різнокольоровими астрами на городі. Якось Катерина зустріла погляд Михайла під стінами старого магазину. Нічого особливого у цьому дні, може, сонце світліше, музика голосніше пролунала із сусідського вікна чи просто настала пора для двох самотніх душ.
Дівчино, дозвольте допомогти. Це ж неможливо так себе навантажувати!
Я вже звикла.
Погано! Коли така красуня бере на себе звичку тягти важке це несправедливо.
Ви всім допомагаєте чи чергуєте біля магазину?
Все очікував, все чекав, аж ось побачив ту, що мені насправді потрібна.
Катерина не змогла стримати сміх, і вони разом засміялися, як двоє веселих гусей біля осіннього ставу.
Михайло, простягнув їй руку, а сміх ще відблискував у його очах.
Катерина.
Катрусю, Катрусю чужа наречена, знаєш цю пісню?
Ні, я не наречена.
Справді? Оце пощастило! Таку дівчину зустрів і вона вільна! Чого навколо всі засліпли?
З гумором у вас все гаразд. А щодо серйозності?
Теж добре. Катрусю, ходімо сьогодні в кіно, поговоримо, поспілкуємось.
Не можу, мушу забирати сина.
Не вірю власним вухам! Є син? Вам же, дай Бог, двадцять років, яка група продовженого дня?
Мені тридцять пять.
І мені теж! Я думав, ви молодша. Тепер осмислюю. Всі чоловіки хочуть сина. Ви так просто кажете, що незаміжня а батько Святослава?
Не хочу зараз говорити.
Зрозумів. Не будемо. Тоді у вихідні дитячий сеанс у кіно?
Святослав із татом у ці дні.
Я не хочу навязуватись, але якщо буде час зателефонуйте. Ось візитка я дитячий гематолог.
Справжня робота! Без часу на пошук красунь.
Добре, Михайле. Я зателефоную, відкрито й легко відповіла Катерина.
Чекатиму.
Якою ж золотою видалася осінь! Подарунок з небес: сонячні промінці змішувалися з фарбами листя, а їх ніжність проривала біль і кружляла у шалено-осінньому танці під каскадом листопаду. Поволі, дбайливо зближаючись, Катерина відчувала дивний потяг до цього чоловіка. Через півтора місяця після знайомства сама несміливо запросила на чай.
Катрусю, не ображайся, але я не прийду. Мені важливо відчувати все самостійно, довіришся?
У наступні вихідні вони вирушили в заповідник, Михайло винайняв хатинку-замок. Там було чисто й тепло, але Катерина бачила лише великі карі очі Михайла, тонула у них як у синій річці, що обмотує село. Вона ще не знала, що найпотаємніше між чоловіком і жінкою може бути таким солодким.
Мишко, де я? Що зі мною? Мені здається, що я вмираю від любові. Я так люблю тебе. Як я жила без тебе?
Який же я щасливий!
Через кілька місяців стало важче розставатися.
Катрусю, будь моєю дружиною.
Мишко, ще триває розлучення
І одразу під вінець. Щоб ніхто не забрав мою дівчинку.
Дівчинка собі господар, і не для кожного. Вона має коханого. Тому без свят, просто розпишемось, і ти везеш мене у замок.
Добре, кохана, усе буде, як скажеш.
Роман і Галина стали єдиними свідками реєстрації. Мама й Марічка надіслали вітальну телеграму. Скоро Катерина з сином переїхали у двокімнатну квартиру, яку винайняв Михайло. Вдвох зробили ремонт, створюючи свій куточок щастя. Милою призначена кімната для Святослава, але він не з легкістю йшов назустріч Михайлові.
Катрусю, не панікуй, давай кров Святослава дослідимо. Щось він надто блідий.
Він просто переживає, Мишко. Складно йому було пережити розлучення, він сподівався, що цього не станеться. Читала, що для дітей розлучення страшніше, ніж смерть одного із батьків.
Ти правду кажеш, розумна моя. Я сам пережив розлучення батьків, вважав це катастрофою. Але аналізи складемо. Добре, золото?
Михайло повернувся додому з опущеною головою.
Катрусю, не хвилюйся. Є проблема з кровю у Святослава. Інтуїція не підвела. Завтра заберу його з собою.
За власне щастя, як завжди у снах, треба платити. І такою ціною. Лейкоз. Слово, що дзвенить як грім серед ясного неба.
Почалося інше життя. Катерина взяла безоплатну відпустку, уявити не могла, як син переживатиме уколи й крапельниці без неї. Вона тримала сина за руку та шепотіла: Ти сильний, мій друже! Ми з тобою завжди разом.
Коли сил не було зовсім, Михайло лишався з Святославом, а Катерина лежала, гортаючи уявою стелю. Дзвонив колишній, вимагав виписатися з недобудованого дому.
Син буде до мене приходити, я сам про нього подбаю.
Приїдь хоч подивись на нього.
Не можу, їду у відрядження.
Михайло, погладжуючи Катерину по плечу, казав:
Кохана, ми самі все заробимо. Не чіпляйся за минуле.
Все-таки прикро. Я гарно заробляла. Все вкладала в той будинок. Мишко, хіба це час про прописку думати?
Не думай. Думай про Святослава. Я впораюся. Я мріяв про сімю. Бог знає. Не забере вас.
Мишко, як аналізи?
Погані, але стараємось.
Катерина плакала тихо: Святослав не повинен знати.
Дядьку Мишо, що у мене з кровю?
Уяви, у тебе у крові є червоні й білі кораблики. Зараз вони воюють.
Хто перемагає?
Поки що білі.
А далі?
Ти підтримуй червоних.
Мамо, заберіть мене звідси, я втомився.
Катрусю, давай їдемо в наш замок, у ліс. Тут весна, природа, хай дитина відпочине.
В садах заповідника росли бузкові й вишневі кущі. Троє ходили лісом, раділи кожному квіточці, але Святослав між хвилинами роздумував, зосереджувався і завмирав.
Що з тобою, синочку?
Мамо, не заважай. У мене морський бій.
Відпустка швидко промайнула. Син посвітлів, щоки рожевіли.
Мамо, а де татусь?
У відрядженні.
Знову? Ну і добре.
У клініці взяли нові аналізи. Завідувачка лабораторії прийшла сама.
Михайле Леонідовичу, куди возили сина?
Тут поруч, у заповідник. Чому? Що з кровю?
Все добре. Почалась ремісія. Кров в порядку.
Михайло увірвався у палату, як вітер:
Святославе, що ти робив? Ти одужуєш! Не плач, Катрусю. Він живе й здоровіє! Що ти робив, синку?
Татко, памятаєш про кораблики? Я вигравав червоними кожен морський бій Памятаю, синку. А ти як допоміг їм?
Я у лісі знайшов чарівну гілочку, біля бузку, і сказав червоним корабликам: «Не здавайтеся, я вас люблю!». А потім загадував бажання на кожну квітку щоб вони перемогли.
Катерина притиснула Святослава до себе, сльози на очах світилися радістю.
Бачиш, синку, справжнє чудо завжди поруч із тими, хто не втрачає віри. Ти найсміливіший моряк, що я знала у житті.
Михайло обійняв їх обох, ще міцніше. Надворі вже дихала весна, як новий початок, а в серці Катерини зявилося місце для щастя і вдячності.
Маленький Святослав посміхався:
Мамо, у нас все буде добре? Тепер точно?
Тепер точно, любий, сказала Катерина, і вперше за довгі роки її голос звучав дзвінко, як весняний струмок.
Трійця вийшла з клініки у сонячне місто, і Катерина раптом відчула, як життя знову повертається до неї оновлене, ніжне й сильне, як той бузок під вікном.
Вона зупинилася, щоб вдихнути на повні груди. День був таким світлим і легким, що хотілося летіти. Все, що лишилося позаду, лише память, а попереду чекала глибока і справжня весна.
Катерина розправила плечі, взяла Святослава за руку, а Михайло міцно тримав її поруч.
І так вони пішли далі у своє нове, важке, але повне любові життя.
