Минули два роки від тієї памятної миті, і ось я знову її зустрів. Гарна жінка йшла по вулиці в Києві прямо переді мною, і серце моє вистрибнуло з грудей. В ній я одразу впізнав свою колишню вона звалася Галина, і колись її поглядом проводив чи не кожен чоловік на районі.
Після весілля я перестав впізнавати свою дружину. Вона перетворилася на одну з тих жінок із вічно закрученим у пучок неохайним волоссям, в розтягнутому домашньому светрі. Я більше не бачив на ній платтів, які б підкреслювали її фігуру, чи вишуканої білизни.
Дружина носила додому лише “мішки” величезні футболки з базару на Лукянівці, і зовсім перестала доглядати за собою. Вона не ходила на манікюр, не фарбувалася. Не кажучи вже про фізичну активність після появи двійнят на світ живіт так і залишився вялим, зі зморшками
За ті два роки спільного життя вона ніби перетворилася на іншого байдужого та втомленого недоглянуту жінку. Вона ставала дедалі повнішою, а її речі дедалі громіздкішими. Варто було мені натякнути, що час би подивитися у дзеркало вона одразу ображалася і місяць відмовчувалася.
Я сам не помітив, як зрозумів люблю ту Галину, що була ще до весілля, а тепер поруч зі мною зовсім чужа людина. Тоді вона була жива, яскрава, розумна, моя компанія заздрила і питала, як мені пощастило з нею. Але після цих змін вона перестала мене надихати я дивився на неї із сумом, а не з любовю.
Памятаю, якось вона стояла посеред кухні у великій сірій футболці, весь одяг у плямах, в коротких шортах, крізь які просвічувалася її целюлітна шкіра, а ноги небриті. Волосся зібране у безладний пучок, яке розсипалося на всі сторони. Обличчя постійно сумне, з темними колами під очима.
Того вечора я чесно сказав їй, що більше не можу бути поруч, бо відчуваю лише жаль і смуток, а не любов.
Пройшло два роки, поки я її знову зустрів. Гарна, доглянута жінка йшла поруч, і я вже не міг повірити, що колись ми жили разом. На ній була ніжна сукня, волосся пишно спадало локонами, а у погляді горіло життя. Вона схудла, стала знову яскравою, як колись, і при цьому залишалась матірю наших дітей ніби справжня королева з моїх спогадів.
Саме в цей момент до мене дійшло: весь той час у неї не було ні сил, ні можливості доглядати за собою. Вона жила дітьми, створювала затишок для сімї, думала, як нагодувати нас за ту саму зарплату у гривнях, а я навіть не задумувався, скільки енергії у неї забирало наше спільне життя.
Коли мені випадало залишитися з двійнятами витримував не більше двох годин. А вона носила їх на руках весь день, прибирала у квартирі на Троєщині, готувала борщ, і все одно знаходила час увечері поговорити зі мною. Не дивно, що на манікюр чи спортзал у неї просто не залишалося ані сил, ані грошей. Я мав би дати їй час відновитись після пологів, а не тиснути аби займалася собою.
До того ж, куди їй було вдягати улюблені сережки чи каблучки? Ми ж нікуди не ходили, а вдома це лише під завадою. Я винен, що не допомагав їй розкривати себе.
Лише через два роки я зміг обєктивно побачити наші стосунки і зрозуміти: весь цей час Галина носила на собі всю родину, не нарікала, завжди зустрічала мене після роботи, не дорікала і не злилася. Вона була тією, чиїм теплом я зігрівався, а я оцінив це надто пізно. Все, що треба було зробити підставити плече, щоб і їй лишився час подбати про себе.
Я був справжнім ідіотом, що втратив справжній скарб, не помітивши цього вчасно.
Я був настільки захоплений своїми проблемами, що не замислювався ні про її почуття, ні про життя власних дітей, і цим все зруйнував.
Тепер я дивлюся на неї і хочу повернути ту Галину, але не впевнений, чи колись отримаю прощення за такий вчинок. Я спробую поговорити з нею, спробую стати кращим хоча б заради дітей, бо вже втратив два роки їхнього дорослішання
Тепер у моєї колишньої багато шанувальників, але вона нікого не підпускає до себе. Здається, саме я її так сильно обпік. І тепер я не знаю, що робити зі своєю провиною і соромом, коли усвідомив, що втративЯ зробив кілька невпевнених кроків їй назустріч, але так і не наважився заговорити. Вона зупинилась, мов відчувши мій погляд, кинула короткий, але спокійний усміхнений погляд просто у вічі незворушний, упевнений, і вже зовсім не болючий. Я зрозумів, що Галина пробачила вже давно собі, а не мені. Пробачила й відпустила минуле, щоб жити далі, вільно, по-справжньому. А мені залишилися лише спогади, урок і діти, заради яких варто стати іншою людиною.
Я повернувся додому того вечора й перестав шукати “колишню Галину” в обличчях інших жінок. Нарешті зрозумів: щастя не у зовнішності, не в ідеалі, а в тих, хто поруч, поки нам боляче і важко, хто тримає нас, коли ми падаємо. Я запізнився, щоб зберегти родину, але не запізнився, щоб вирости самому стати опорою дітям, підтримати Галину на відстані, не заважати її щастю. І хай наші шляхи більше не зійдуться, мені важливо знати: цього разу я не буду повторювати своїх помилок.
Може, любов не вічна, та вдячність справжня. Вона лишається у серці, зростає з роками і робить з нас кращих. Я відпустив Галину і вперше за довгий час відчув, як полегшено й вільно дихається.
