Стара жінка обернулася до Ростислава й мовила словами, від яких по його спині пробіг холодний струмінь: Сьогодні буде яскравий, сонячний день. У нас достатньо часу, щоб зробити щось важливе.
Ростислав їхав електричкою того спокійного середовища. Вагон був майже порожній. Стара жінка з суворим, але добрим обличчям зайшла і сіла поряд. Було зрозуміло, що їде до своєї дачі доглядати город, саме як Ростислав і майже всі пасажири цього вагона. Його розум марив спогадами про покійну дружину Оксану. Колись вони разом доглядали землю за містом, а після її недуги Ростислав майже не міг змусити себе наступити на рідну ділянку спогади й самотність рвали душу.
Коли електричка зупинилася на станції, стара жінка перехилилася ближче до Ростислава і прошепотіла вже знайомі слова: Сьогодні буде яскравий, сонячний день. У нас достатньо часу, щоб зробити щось важливе. Ті самі слова свого часу йому казала Оксана. Ростислав, вражений, кивнув і вони заговорили про складний врожайний рік, про люту зиму, про спільну надію, що наступного року буде краще.
Дорогою від вокзалу до автобусної зупинки Ростислав виніс для себе, що ніколи не зустрічав цю жінку, хоча вона розмовляла так, ніби знала його все життя. Вони мовчки пройшли кілька вулиць разом і прощалися тепло, мов старі знайомі. Дійшовши до своєї дачі під Києвом, Ростислав побачив, як город заріс бурянами за час його відсутності. Але слова з електрички додали йому снаги щось у серці відігрілося, і він раптом захотів бути тут, серед цієї шепочущої трави і пахучої землі.
З новими силами почав перекопувати грядки, виполювати полин. Роздивляючись пухкий чорнозем, він вирішив, що поки не продаватиме землю. Влаштувався на лавочці, взяв канапку з салом і гарячий чай з термосу. На грядці хитався його улюблений мальва, а біля молодого яблуневого дерева вже визрівав ароматний яблук. Все нагадувало про тихі сімейні радощі.
Настрій у Ростислава поліпшився, він вирішив частіше приїжджати до свого клаптику землі. Під час збирання грибів у сусідньому лісі відчув, як наче камінь впав з його серця. Хотів жити далі, працювати руками й душею, бо саме тут, у щоденній праці, він знову знаходив сенс.
Вечоріло, коли він повертався електричкою назад і знову побачив ту саму жінку тепер вона частувала його яблуком. Вони разом жартували про городні історії та ділилися планами на сезон. Стара сказала з щирою вірою: Ростиславе, попереду ще багато радісних днів. Працюй і твоя праця буде твоїм щастям. Виходячи на свою зупинку, Ростислав усміхнувся заходу сонця, вдихаючи свіже літнє повітря. Його серце більше не було обтяжене болем і тугою. Він знову повірив у життя.
