Принеси водички, бо в роті пересохло! Я вже годину кричу, а ти гримиш каструлями, наче спеціально, щоб не чути мене!
Хрипкий, сварливий голос Дари Павлівни долинав із її кімнати й змусив Олесю здригнутися ледь не впустила половник. Вона глибоко видихнула, порахувала до десяти вже три роки вправлялася з цим ритуалом терпіння. На кухні пахло курячим бульйоном та пігулками цей аромат вївся навіть у рушники і штори. Олеся вимкнула газ, налила в стакан води не холодної, не гарячої, як лікар велів і понесла Дарі Павлівні.
Свекруха лежала на високих подушках, як ситий, сердитий журавель. Її каламутні очі пильно слідкували за невісткою. На тумбочці поруч гори флаконів, коробки ліків, кросворди і новий товстий конверт з гербовою печаткою, який тут раніше не валявся.
Ось, Даро Павлівно, водичка, Олеся простягнула склянку, стримуючи роздратування. Не чула вас, витяжка гриміла. Бульйон готовий, овочі перемелю, як лікар рекомендував.
Свекруха хмикнула, зробила пару ковтків, зморщилася ніби їй уксус підсунули і відставила склянку.
Постійно у тебе виправдання! То витяжка, то пилосос, то по телефону базікаєш! А я тут, лежу, від спраги помираю
Не кажіть так, я завжди поряд, Олеся проігнорувала звичні звинувачення. Вона поправила ковдру і знову поглянула на конверт. З-під нього визирав документ із гербом.
Що це у вас? З лікарні щось нове? Олеся кивнула на тумбочку. Може, в аптеку зганяти?
Рука Дари Павлівни миттєво накрила конверт. Стрімкість, яку не чекаєш від людини, що щойно нарікала на немічність.
Не руш! буркнула вона. Моє особисте. Не твоя справа!
Олеся розгубилась. Зазвичай свекруха заставляла її розбирати всі медичні довідки, комунальні рахунки і навіть листи з пенсійного. А тут секретність.
Я ж просто запитала почала Олеся, але тут грюкнула вхідна двері і пролунали важкі кроки.
Артем прийшов! обличчя свекрухи миттєво змінилося, солодка усмішка розквітла. Синочку, йди сюди, порятуй мене від цієї надзирательниці!
Увійшов Артем, чоловік Олесі. Утомлений, пиджак у складках, краватка збилась набік. Начальник відділу продажу, останні місяці уникав дому, де панував режим лікарняної палати та вічних претензій.
Привіт, мамо, привіт, Олесю, буркнув він, поцілував маму в щоку і навіть не глянув на дружину. Що там сталося знову? Яка надзирательниця? Олеся доглядає за тобою, мов за дитиною.
Доглядає вона свекруха зітхнула. Ходить і чекає, коли я місце звільню. Думаєш, я не бачу? Очі у неї холодні, порожні. Обовязок, а не любов.
Олеся відчула, як всередині все стискається. Три роки тому Дару Павлівну вразив інсульт, виник вибір: сиділка чи будинок для літніх. Грошей не було, Артем категорично проти паніонату “що скажуть люди, маму здали”. Олеся, розриваючи серце, звільнилась з улюбленої бібліотеки, перевезла свекруху з її “двійки” до їхньої “трійки”. Її квартиру вирішили здавати, щоб покривати витрати на ліки і реабілітацію.
Я піду накривати на стіл, тихо сказала Олеся і пішла.
За вечерею Артем ковиряв вилкою картопляне пюре.
Смачно? спитала Олеся, сподіваючись на краплю тепла.
Нормально, навіть не відриваючись від телефону. Слухай, Олесю, там мама хоче, щоб Олену в гості покликати. Каже, скучила.
Олена племінниця свекрухи, дочка її покійної сестри. Яскрава, шумна, під сорок, абсолютно непридатна для домашніх справ. Раз на півроку приносить дешевий торт, годину розповідає про свої невдалі романи, залишає духи й посуд на кухні.
Нащо? здивувалася Олеся. У Дари Павлівни тиск стрибає, їй спокій потрібен, а Олена це вихор! Знову розхвилює.
Ну мама просить. Діло якесь. Завтра хай приходить, потерпиш годинку.
Наступного дня Олена прилетіла у дванадцять рівно. У взутті, прямо по килиму, з порогу:
Олесю, привіт! Ти поправилась? Халат твій товстить. Де тітка Дара? Я принесла гостинці!
В руках зефір, якого Дарі Павлівні категорично не можна.
Олеся мовчки показала на спальню. Там одразу почався емоційний шепіт зі всхлипуваннями, звідки Олеся втекла на кухню перебирати гречку від хвилювання. А той конверт не давав спокою.
За годину Олена вийшла з конвертом у руках безцеремонно втрамбувала його в сумку.
Ну все, Олесю, я побігла! Діла, бізнес, сама розумієш! Тітка Дара спить, не буди. Ти молодець, доглядаєш гарно, чистенько. Хоча штори б я змінила мода, знаєш.
І зникла, як вихор.
Ввечері, змінюючи білизну свекрусі процедура тяжка, зусиль потребує, бо Дара Павлівна не допомагає Олеся обережно спитала:
Даро Павлівно, які папери Олені віддали? Може копії потрібні? Або в соцслужбу щось?
Свекруха підступно примружилась. В погляді торжество і нотка перемоги.
А це моя дяка. Оленка єдина рідна душа, любить мене не за квартиру, не за спадок, а просто так. Кров не водичка!
У Олесі похололо в середині.
За яку квартиру? Ваша ж “двійка” здається, гроші на ліки. Далі ж договір: тоді, як буде час вона дістанеться нашим дітям.
Дара Павлівна засміялась сухим, хрипким сміхом.
Ой, домовлялись вони! Ділити шкуру ще живого кабана! А я вирішила інакше. Сьогодні був нотаріус, поки ти до магазину ходила, оформила дарчу на Олену.
Олеся завмерла з простирадлом. Світ пошатнувся.
Дарчу?? На Олену?! На ту Олену, яка й води не принесла?! Яка не знає, які пігулки ви пєте?!
Зате не докоряє! свекруха закричала. А ти ходиш із кислою міною, мов одолження робиш! Чекаєш, коли я помру, щоб квартиру прибрати! А ось тобі шиш! Оленка тепер господиня, офіційно. Стаття 797 Цивільного кодексу! Договір дарування! Не повернеш.
Олеся повільно сіла. Ноги не тримали. Три роки. Три роки посвяти. Залишила карєру, терпіла б і мед, і отруту. А навзамін звинувачення у корисливості.
Артем знає? прошепотіла вона.
Дізнається, як прийде час. Моя власність кому хочу, тому й дарую. А тепер іди, суп розігрій, памперс поправ, щось тисне!
Олеся вийшла, ледве тримаючись. Наляпала пальто, сумку й пішла з квартири терміново хотілось дихати повітрям свободи.
Вона ходила годину дві Києвом, замерзла, але думки крутились навколо одного зрада. Не тільки свекрухи, від неї любові й не чекала. Зрада Артема адже нотаріус сам не прийде, хтось відкрив двері, хтось папери підготував.
Коли повернулась, Артем уже був дома, їв суп прямо з каструлі.
Де ти ходиш? невдоволено. Мама кричить, памперс мокрий, а тебе нема. Мені, ти хочеш, задницю їй мити? Я мужик, мені аж нудить!
Олеся подивилась на чоловіка. Вперше за двадцять років як на чужого, не захисника, а зручного паразита.
Артем, тихо сказала вона. Мама відписала квартиру Олені. Дарчу оформила. Ти знав?
Артем аж подавився супом.
Яку дарчу? Ти мариш!
Не марю. Вона сказала. І Олена забрала документи. Нотаріус приходив, поки мене не було. Хто впустив? У тебе ж є запасні ключі, міг заїхати в обід?
Артем відвів очі, почав кришити хліб, стискаючи плечі.
Ну заїжджав. Мама попросила. Сказала, треба переписати пенсію чи щось таке. Я впустив того юриста, здавався нормальним. Я не вникав, Олесю! Я поспішав на роботу!
Не вникав голос Олесі тремтів. Твоя мама забрала спадок у дітей, віддала чужій людині, а ти “не вникав”! Хто оплатить ліки? Квартира здаватися не буде Олена її забере чи продасть. На які гроші, Артем? На твою зарплату? Чи я знову підніму роботу, щоб годувати ту, яка мене обплювала?!
Не починай істерики! Мама хвора, може, розум потьмарився! Відсудимо ми все, при потребі недієздатність оформимо!
Недієздатна? гірко посміхнулась Олеся. Ти ж сам казав, що вона при ясному розумі. Нотаріус не дурень, справку вимагав. Олена прорахувала все.
З кімнати свекрухи вимогливий крик:
Ей, є тут живі? Я вся мокра! Олесю! Іди мий мене!
Артем скривився.
Олесю, на ти йди. Потім розберемося. Не може людина лежати в бруді.
І тут у Олесі щось обірвалось, нитка терпіння, почуття обовязку. Вона подивилась на руки червоні, шорсткі від безкінечного прання та прибирання. Згадала, коли востаннє була на каву з подругою. Про мрії на море, які відкладала: “куди ж маму діти”.
Ні, сказала вона.
Що “ні”? Артем розгубився.
Я більше не піду. Більше не буду її мити. Суп варити не буду. Образи слухати не буду. У неї є “господиня” Олена. Згідно з законом якщо отримала актив, хай отримує й пасив. Дзвони їй, нехай миє.
Ти здуріла? Артем встав, блідний, розгублений. Олена трубку не бере вночі! Та й не вміє вона! Олесю, це ж моя мама!
Правильно. Твоя мама. Не моя. І квартиру подарувала тій, кому хотіла. Я чужа. “Надзирательниця”.
Олеся пішла у свою з Артемом кімнату, відкрила шафу, дістала валізу.
Ти що робиш?! Артем в дверях, блідий.
Я їду до мами. Там у “однушці” тісно, але чисте повітря.
Олесю, не гарячуйся! Ну стара схибила, помилилась! Все вирішимо! Не кидай нас! Як я один впораюсь? Я ж працюю!
Наймеш сиділку. Ах так, грошей нема Квартира тю-тю. Значить, сам. Вечорами після роботи, ночами, на вихідних. Ласкаво просимо у мій світ, Артем.
Вона накидала речі, як під руку светри, книг, білизну. Сльози текли, але це не важливо. Головне бігти.
Олесю, я тебе не відпущу! Ти жінка! Ти маєш бути «в горі і радості»!
У горі була. Три роки. Радості не помітила. І, до речі я подаю на розлучення.
Через квартиру?! Ти така корислива?!
Не через квартиру! крикнула прямо в обличчя. Через те, що ти зробив із мене рабиню! Через те, що відкрив двері нотаріусу і зрадив! Через те, що вже думаєш, хто змінить памперс!
Вона викотила валізу у передпокій. З кімнати свекрухи доносилось вже не крик, а завивання:
Артемчику! Вона мене залишила! Вона мене убити хоче! Пити дай!
Артем метався між дружиною і матірю.
Олесю, ну будь ласка Хоч на ніч залишись!
Ключі залишу на тумбочці, холодно сказала Олеся. Прощавай.
Вона вийшла у підїзд, викликала ліфт. Двері зачинилися, вона притисла лоб до холодного дзеркала і розридалася. Та це були сльози полегшення.
Перший тиждень у мами минув у тумані: спала по дванадцять годин, наїлася, гуляла у парку. Телефон вимкнула, купила нову SIM-карту для близьких. Новини все ж доходили.
Через знайому дізналася: Артем дзвонив Олені. Та спочатку не брала трубку, потім заявила: “Подарунок це подарунок, ніякої доглядальниці у договорі!” Мовляв, квартиру продасть, їй потрібні гроші, дала два місяці на виселення квартирантів із “двійки”. А ще натякнула: Дару Павлівну пора оформити в державний інтернат.
Артем взяв відпустку. Потім лікарняний. Почав дзвонити дітям сину і дочці, що навчались у різних містах. Давив на жалість, щоб приїхали доглядати бабусю. Діти подзвонили Олесі.
Мам, папа каже, ти запроданка, сказав син, Орест. Але ми ж знаємо, як ти пахала. Не приїдемо. У нас сесія. І взагалі бабуся сама вибрала Олену.
Олеся пишалася дітьми, вони все розуміли правильно.
Минув місяць. Олеся повернулась у бібліотеку. Невелика зарплата, але спокій і запах книжок лікували душу краще за будь-які антидепресанти. Подала на розлучення. Артем на суди не ходив.
Одного вечора, повертаючись з роботи, Олеся побачила Артема біля підїзду. Постарів на десять років, зарослий, у брудній сорочці, від нього пахло перегаром та немічністю запахом старості, який Олеся так добре знала.
Олесю ступив до неї. Допоможи. Я не витримую. Мама кричить цілодобово. Олена вже квартиру продала злодіям за копійки, швидко. Гроші скінчились. Сиділку найняти нема за що. Я звільнився, мене попросили
Олеся дивилась і відчувала лише відразу.
А я тут до чого, Артем?
Ну ти ж вмієш Ти знаєш, як підходити. Повертайся, а? Я все пробачу. Ми квартиру мами Ну, ту, де живемо, продамо, купимо меншу, наймемо допомогу.
“Ти все пробачиш?” повторила Олеся. Ти щось поплутав. Це я маю прощати. Але не хочу.
Олесю, ну вона плаче. Згадує тебе, каже, ти найкраще кашу варила.
Раніше треба було згадувати. Коли нотаріуса кликали.
Але Олена нас кинула! Це аферистка!
Олена зробила те, що дозволили. Дара Павлівна хотіла купити любов за квадратні метри. Купівля відбулась. Товар продано. Претензій нема.
Ти стала жорсткою, прошепотів Артем.
Я стала вільною, виправила його Олеся. Іди, Артем. Не приходь більше. Через тиждень суд. Сподіваюсь, нас розлучать швидко.
Вона обійшла його, налила ключ у замок.
Олесю! вигукнув він. А якщо я маму в інтернат здам? Там черга, документи, я не розуміюся! Допоможи хоч з паперами!
Олеся зупинилась. Оглянулась.
Гугл тобі в допомогу, Артем. Ти ж був начальником. Розберешся. А я свою вахту відслужила.
Вона захлопнула двері.
Піднявшись у квартиру, підійшла до вікна. Артем все ще стояв знизу, маленький і жалюгідний, розчавлений відповідальністю, яку довго перекладав на чужі плечі. Олеся закрила штори.
У кухні свистів чайник. Мама пекла пироги з капустою.
Хто там був, Олесю? спитала мама, визираючи з кухні.
Та, мамо, помилилися адресою. Просто переплутали.
Олеся сіла, взяла гарячий пиріжок, відкусила. Було смачно. Вперше за три роки їжа мала смак. Життя триває і ця нова життя належить саме їй. А Дара Павлівна отримала саме те, що заслужила “улюблену племінницю” й сина, який вчиться дорослішати у пятдесят. Справедливість іноді подають холодною, але від того вона не менш поживна.
Підпишіться на наш канал, поставте лайк і напишіть, що думаєте в коментарях!
