– Маркіяне, це ти у дворі все так гарненько прибрав? Соломія лагідно торкнулася за плече сина.
Хлопець аж підскочив і зняв навушники. На моніторі ще далі билися монстри, але Маркіян вже на них не зважав.
Що, мамо?
Питаю, ти давно зі школи повернувся?
Щойно.
А хто тоді у дворі так прибрав?
Звідки мені знати? Може, це Оленка?
Соломія засміялася. Її трирічна донечка, звісно, була ділова мала, але до такого «прибирання» ще явно не доросла.
Ой, смішний! Ну хто ж, як не домовик наш?
Ага, хіба що він! Мам, може я піду до бабці по Оленьку? Вона, напевно, знову засиділася, а ти якраз вечерю приготуєш. Я, до речі, вже зголоднів.
Так дай Боже! А коли ми вже на першу зміну перейдемо, не чула?
Поки нічого не казали, школа ж тріщить по швах Але хоч виспатися можна, Маркіян ще й тут в усьому шукає плюси.
Соломія ніжно поцілувала сина в маківку, легенько посмикала за вухо, коли той намагався ухилитися від материнської ласки й подалася на кухню.
Ой, підлітки ці…
Тринадцять років, а вже себе дорослим вважає. А насправді Завжди завмирає, коли мама його цілує.
Діти у Соломії вийшли зовсім різні. Маркіян чорнявий, синьоокий, високий копія батька, Степана. Не тільки з вигляду за характером також. Упертий, відповідальний, добрий По двору, може, справді й не він прибирав, а от посуд помив і підлогу на кухні натер це вже точно! Де ще знайдеш такого помічника? Ну хіба що Оленка підросте
Оленка для Соломії диво Боже. Майже десять років сподівань і крихітна надія. Після перших пологів лікарі не обіцяли нічого доброго, але й тієї крихти віри вистачило: зявилася на світ її, їхня, донька. Світленька, кучерява, синьоока копія мами у дитинстві. Така ніжна, лагідна, мов кошеня. Підійде, пригорнеться і стоїть собі тиха, а у кімнаті одразу сонця більше.
Оленочко, ти чого?
Промінчик у всьому домі від її посмішки. Ніхто у світі не вмів так світитися від радості, як ця дитина. Соломія це знала. Але ця усмішка і тішила, і боліла… Бо Сташева, з батька. А його вже нема.
Хочеться вити від болю, а не можна діти поруч.
Степан встигав рятувати всіх… Пожежник, герой. Одного разу рятував сімю із сусіднього хутору, витяг усіх батька, матір, троє дітей… А коли повернувся за старенькою бабцею, яка не хотіла кидати господарство, було вже пізно вогонь замкнувся.
Соломія перша відчула біду. Якось так стисло серце… спинила себе, віддала Олесю бабусі Ользі Петрівні, котра тоді гостювала, і кинулася дзвонити.
Памятає тільки уривками: як мчала в сусіднє місто, куди приїжджала пожежна частина Степана. Якимось дивом не вїхала в кювет, не памятає.
Тримали її тоді діти. Маркіян не відходив ні на мить.
Маркіяне, ходімо, я тебе вкладу спати, бабуся Ольга Петрівна насилу трималася на ногах, але Соломію не кидала. Доглядала Олесю, змушувала Соломію їсти і пити, підтримувала.
Я з мамою залишуся! Маркіян тулив мамині руки до щоки, не відпускав.
То був дивний час, все їй згадувалося уривками. Як збирала речі навмання тільки бігти. Бігти звідти, де все нагадувало про Степана…
Не можу я тут більше Все чекаю, що двері відчиняться і зайде, як завжди: “Я вдома!”
Їдьте до мене, поки подумаємо, що далі благала Ольга Петрівна.
Ні, і до вас не можу… Все болить всередині… Їду до бабусиного села.
Стій, але ж там давно ніхто не жив! лякалась бабуся.
Приберемо, упораємось! І ви поруч будете мені без вас не впоратись
Куди я подінуся, махнула рукою стара. Лишились тільки ви.
Не треба, мамо, знову плакати будемо А роботи ще стільки! Ви за Олесю гляньте, а я дійсно ще щось зроблю. Та й Маркіяна треба годувати зовсім перестав їсти.
Ні-ні! сталь у голосі Ольги Петрівни. Ти мама. Перестанеш себе берегти гірше дітям буде! Моя сила вже не та, не витягну.
Соломія обняла стару, поцілувала їй руки і знову взялася до праці. Бігти, бігти! Все тут душило…
Старий бабусин дім зустрів химерно. Вона сама винна занедбала. Пил, протяги, прохолода осені.
Мамо, заберіть дітлахів, я потім на годування забіжу.
Не страшно? хвилювалася стара.
Ні.
Та не встигла Соломія лишитися сама, як через годину на порозі зявилася Світлана її подруга ще зі школи.
Хоч би моргнула, що повернулася! Горда, гм. Де ганчірки?
Світлана була та ще ділова! Розговорчива, сміхотлива, але за своїх гора.
Обійнялися ніяково-ніжно.
А де діти?
З бабцею.
Ясно. Ну мерщій, господарюй, чи хочеш в Ольги Петрівни ночувати?
Та я тут, мабуть, залишуся
Ну то і вперед!
Світлана відразу роззирнулася, де там вода для миття.
Світлано! аж ахнула Соломія, коли помітила животик.
Тільки не починай, засміялася та. В лютому дитя має бути. Яка різниця? Моє, Олю Нарешті моє!
Добре знала Соломія, що ці слова значать для Світлани. Перший чоловік її покинув, бо нібито діти не могли бути. Кинула і сім’я, і рідня. Але потім доля усіх усміхнулася по-своєму…
Навіщо мені такий чоловік, що за жінку не горою? відрізала колись Світлана.
Після розлучення виявилося, що проблема-то, насправді, була у її колишньому нова дружина зясувала, пролікувала, і вже діти бігали. Світлана простила, була щаслива за них. Адже, не розлучись, і нинішнього щастя не мала б.
Разом прибирали у хаті до пізнього вечора. Таку силу разом відчули ніби ожила хата. Лиш сидячи над чайником, разом раптом згадали усе дитинство.
Та як давно ми тут бігали за свіжими пиріжками, а Олина бабуся з двору кричить: “Ой, бешкетниці! А поїсти по-людськи?!”
Через годинку! завжди відмахувались.
Повертавшись аж увечері, збігали прочуханку, а потім із сапками на город бабусі допомогти. Вона ж працювала дояркою, сама все тягнула, бо треба було й онуку поставити на ноги, і сину, що вже мав нову родину, допомагати.
Маму Олі (маму Соломії) не стало відразу після пологів татко поїхав у місто, лишивши дитину бабусі під опіку. А коли в сина народилася ще одна дитина, бабуся махнула рукою, взяла Олю і відвезла в місто, але довго не витримали вернулись додому. Бабусі не стало, коли Олі лише вісімнадцять сповнилося…
Ще слава Богу, встигла бабуся одну добру справу зробити покликала до себе маму Степана, коли вже не вставала, і довго говорила з нею. Що сказала, Соломія й досі не знає, але з того часу у неї зявилася друга мама.
Свекруха не була їй «чимось чужим», а рідною душею. Як же вдячна Соломія їй була!
І не завжди рідня це про кров, сама переконалася. Бо після бабусиної смерті раптом у дім приїхала вся татава родина з міста. І мачуха, і її мама:
Дім хороший, міцний. Треба вигідно продати!
Хто?! тільки й видала Оля. Я ще сама жива!
Заступилася за неї Ольга Петрівна. Потягла в кімнату, вклала, накрила ковдрою.
Я ж обіцяла твоїй бабусі, що нікого не дам образити Чаю дерни!
Більше тата Соломія бачила тільки на весіллі.
Квартиру, яку він їй залишив, забрала мама Степана (Ольга Петрівна) улаштувала для Соломії і діток, і навчання, й підстрахувала, і підтримала кожної скрути.
Філіал університету закінчила, Маркіян у садок ходив, Оленка підрісла І от, перша поїздка на море єдина у їхньому житті з татом і той був щирий сміх, й радощі, і вечірні прогулянки по березі, і нічне зоряне небо над Чорним морем…
Памятає: якось на набережній сварились люди галасно, грізно, а потім, уже виходивши, все одно бігли одне за одним. Ольга Петрівна сказала:
Навіщо ці сварки? Не варті вони відрізаних днів. Впораєтеся то бережіть час, його так мало
І Соломія потім не раз згадувала ті слова: скільки ж було у них із Степаном щастя, і як вони його не розтринькали.
І ось, черговий вечір. Знімає з плити чайник, аж як мимо вікна чиясь тінь! Злякалася: не Маркіян, у дворі якийсь чоловік…
Все всередині стиснулось: от би замкнутися, кликати на допомогу, але ж ось-ось прийдуть діти й бабуся!
Взяла чайник, вийшла.
Хто тут?!
Сарай заскрипів Холод по жилах.
Відійдіть, кричати буду!
Не кричи, Соломіє! Це я, Олексій.
Соломія з полегшенням ледве не кинула чайника. Опекла ногу, ледь впоралася.
Що ти тут шастаєш, Льошо? В дім чому не зайшов?
Та там двері у сарайці покосилися. Думав поправити, поки зручно. А завтра на пасіку, а коли повернусь невідомо
Все одразу склалося: чистота у дворі не її і не Маркіяна рук справа; і паркан підправлений, і лавка нова біля бані.
О, це ти мій домовик! Соломія всміхнулась.
Який?
Такий-собі Працює без молока, каже Маркіян, що кота треба завести для компанії, а то домовому самому сумно.
У світлі з кухні видно: Олексій аж зашарівся.
Пробач, мало раніше зізнатися
Дякую тобі! Але скажи, навіщо?
Олексій тільки рукою махнув і, як зазвичай, перестрибнув паркан, навіть не помітивши Ольгу Петрівну з дітьми біля хвіртки.
О, прийшов, сміється бабця. Бери молоко в холодильник.
Ти знала?!
А ти як думала? Весь хутір знає! Він за тобою ще зі школи упадав. Не помічала?!
Правда, ні
Давай, сідай, поговоримо. Дітей укладемо тоді усе розповім…
Розмовляли до світанку. Ольга Петрівна потихеньку підливала чай, розповідала про те, як Олексій ще торік приходив «руки просити» мовляв, якщо найближчою ріднею стала саме вона, то й благословення у неї питати треба. Мовляв, живи далі, дочко, діти виростуть, розлетяться хіба добре залишитися самій поруч з бабцею? А якщо ще нового щастя доля дасть це ж треба приймати, як дарунок. Не буде новий чоловік для серця таким, як Степан, але якщо затишно й тепло треба радіти! Особливо дітям потрібна чоловіча підтримка. Олексій для Маркіяна вже давно, як друг… Навіть машину вчить водити, а про це не кажуть, щоб Соломія не образилась…
І поженилися вони з Олексієм через рік. За рік, у Соломії народився ще один син.
Ой, мамо, який він кумедний, лохматенький десь нашого домовика знайшли! сміялася Соломія, знімаючи чепчик.
Так, домовичок, справжній! обережно перепеленала малюка баба Ольга Петрівна і взяла на руки. Ну, привіт, новий онучок! Можеш називати мене бабою Олею.
Мамо
Я на майбутнє кажу! Давай, годуй, а я щось смачненьке приготую.
А біля вікна величезний рудий кіт, подарований Маркіяну Олексієм, прокрався до кімнати, пригладив лапкою вуса і застиг, споглядаючи сплячу Соломію та малюка. Тиша сіла на підвіконня поряд із котом, обійняла його, теж вдивляючись у це диво. Щастя тендітне, ніжне його треба берегти…
Десь клацнула чайна ложка, заливисто зазвучав дитячий сміх Оленки, а тиша потихеньку зникла з підвіконня, напослідок поплескала кота по вусатому вуху. Той ображено здригнувся, гарненько помився і приготувався зустрічати нового члена родини.
Йди вже, тут і без тебе охоронців досхочу!
