Дрібниці життя
Не послухавши порад батьків, Мирослава вийшла заміж за свого коханого Андрія, хлопця серйозного характеру. Виховувала його бабуся Параскева баба Параска, як він її називав з дитинства. Батьки Андрія трагічно загинули, коли йому було лише два роки, тож їх він не памятав зовсім.
Коли Мирослава познайомила Андрія з батьками, Надія Семенівна стала в позу після того як хлопець пішов.
Мирослава, не для нього ми тебе виховували! Третій курс університету, яке заміжжя, яка весілля? І цього Андрія в зяті я не хочу. Що з нього взяти? Працює в автосервісі… простий робітник… Знай, я тобі допомагати не буду, якщо ти наважишся на такий крок.
Мамо, я все одно вийду за нього, ти мене знаєш, а батько, як завжди, мовчав, намагався стояти осторонь між дружиною і донькою. Тим паче, я чекаю дитину…
Весілля було не надто гучним, хоч батьки Мирослави не обділені достатком, але Надія Семенівна не захотіла святкувати з розмахом. Якби ж дочка вийшла заміж за сина її подруги… Але Мирослава таки вперта.
Поживе зі своїм автослюсарем у бідності, прибіжить додому, говорила вона чоловіку. Зараз у неї в голові любов та романтика. Ще й додому не прийшла до його бабці пішла, мов не хоче, аби я принижувала зятя, так і сказала Мирослава. Дочку зовсім не тішило те, що мама не радіє онуці.
Жили батьки Мирослави у великій квартирі в Києві, донька з дитинства звикла до комфорту та грошей, була у них єдина. Але вона перейшла жити з Андрієм до бабусі Параскеви, яка мешкала в селі за сім кілометрів від міста.
Час минав, Мирослава народила доньку. Допомагала баба Параска навчила молоденьку маму всьому, сама вставала вночі до правнучки Зоряни. Мирослава знову вчилася у університеті, одночасно намагалася бути хорошою дружиною і матірю, але не дуже вдавалося втомлювалася сильно. Щоранку вставала рано, поспішала на автобус і їхала до Києва, а потім ще пересідала на інший до університету.
Додому поверталася видимо-невидимо втомлена, бабуся з Зоряною чекали її біля хвіртки, мала дуже чекала маму і сумувала за нею. Пізніше приїжджав Андрій, працював допізна. Брав доньку на руки і кружляв з нею. Дуже любив своїх дівчат. Мирославі хотілося теж приділяти увагу чоловіку, але він завжди їхав пізнім автобусом, був голодний і змучений.
А у Мирослави ще близиться захист диплома. Їй все частіше хотілося повернутися до батьків у комфортну квартиру, не витрачати стільки часу на дорогу. Але Надія Семенівна образилася на дочку, не дзвонила й не цікавилася онукою.
У Андрія був старший брат Володимир. Він давно одружений, жив із дружиною і сином у місті у власній квартирі, яку сам заробив, часто їздив на заробітки. Але сімейне життя у нього не складалося дружина Маряна вимагала все більше і більше.
Дзвонив Володя, повідомив Андрій бабусі й Мирославі, залишив він Маряну, постійні сварки, тепер квартиру винаймає.
Як це так, стривожилася баба Параска, сам купив квартиру і сам із неї пішов.
Ба, ну Володимир по-чоловічому поступив, залишив усе дружині й сину, заступився Андрій.
Якось Мирослава поскаржилась чоловіку, що таке ненормальне життя її виснажило добиратись на двох автобусах до університету. Звісно, прямо не говорила, що хотіла би переїхати до батьків, адже сама погодилася жити осібно з Андрієм.
Я втомилась, казала Мирослава, постійно привязана до автобусного розкладу, довга дорога, багато зупинок. Ледь встигаю
Андрій мовчки вислухав і поцілував її у щоку.
Маєш я одну думку, потім скажу буде сюрприз, загадково відповів, а Мирослава не допитувалася, сил не було до цікавості.
Минули кілька днів, одного вечора біля їхнього дому зупинилася машина.
Може, батьки приїхали, подумала Мирослава, але машина була незнайома, стара. Ні, це не батьки, та й машина… справжнє корито.
Вийшла на подвіря й побачила, як з машини виліз Андрій, і він явно пишався.
Ну як тобі наша красуня?
Це… корито, тобто машина? Де ти її взяв?
Купив, відповів Андрій, на ті гривні, що ми відкладали на перший внесок за квартиру
Мирослава дивилася на машину, їй було дуже шкода грошей ж бо збирали на власне житло, а він витратив їх на це корито. Значить, ще довго житимуть тут у селі.
Андрій хвалив машину:
Я сам її перебрав, вона їде, сідай прокатаю, і тут же взяв її за руку й посадив поряд. Залишилось фарбу нанести і все, зате не доведеться їздити маршрутками, умовляв чоловік. Вона майже у доброму стані, зате дісталася мені за безцінь.
Їхала машина гарно, але Мирослава боялася, що розвалиться на ходу. Та коли вони повернулися додому, біля воріт стояла баба Параска з Зоряною. Андрій підхопив доньку і закружляв, а Мирослава поспішила до хати, переступила поріг і сльози полилися як дощ. Вона ридала, все накопичене вирвалося назовні.
Мирославонько, ну що ти, заспокійливо сказала баба Параска, що трапилось?
Він витратив всі гроші, що збирали на квартиру, на це корито Ми ж мріяли про житло, а він
Заспокойся, дівчинко, обійняла баба Параска, ти розумна й добра, просто втомилася. Все це дрібниці життя. Головне, що всі живі, здорові. Не варто так перейматися, гроші дрібна справа. Головне любов і взаєморозуміння.
Мирослава прислухалася до мудрих слів бабусі, заспокоїлася і навіть стало трохи соромно за свою реакцію. Вийшла на ґанок, поруч сидів чоловік. По двору біг лохматий пес, а Зоряна весело ганялася за ним, намагаючись схопити за хвіст. Мирослава тихенько присіла біля Андрія.
Чому ти зі мною не порадився, Андрію? тихо запитала.
Хотів сюрприз, думав, порадуєшся
Мирослава подивилась йому в очі і побачила там стільки невисловленого болю. Одразу все стало зрозуміло: він любить її, купив машину, аби полегшити їй дорогу в університет, піклується про неї. Як міг, розвязав проблему, про яку вона йому казала, хоч натякала на зовсім інше.
Гаразд, Андрійко, машина так машина, мирно сказала вона, але обіцяй, що завжди будемо радитись разом.
Домовились, радісно відповів він, ти ж знаєш, я звик сам вирішувати, прости, надалі будемо вирішувати разом.
Ото й добре. Це всі дрібниці життя, впевнено повторила слова бабусі, головне ми разом, і донька у нас чудова.
У вікно баба Параска дивилась і раділа, думаючи:
Сімейна сварка, та ще й перша. А як без них? Скільки ще їх буде. Головне, щоби розуміли і любили один одного. А те, що Мирослава з Андрієм люблять одне одного, я не сумніваюсь… Ой, як голубчики… помирилися, перекрестила їх і усміхнулась.
Машину Андрій пофарбував, баба Параска пошила нові чохли, ну радіти особливо нічому. Машина багато пережила. Але вже скоро Мирослава сиділа поряд із чоловіком на передньому сидінні і їхала до міста.
Вона не хотіла просити допомоги у батьків.
Минув час. Зоряна підросла, вже пора б у дитсадок, бабуся старенька, потребує спокою. Мирослава закінчила університет, влаштувалася на роботу в місті. Андрій як і раніше працював допізна, стараючись заробити. Знову постало питання житла у Києві. Але гривні на перший внесок не назбирали. У батьків Мирослава просити допомоги не хотіла мама так і не спілкувалася з ними.
Та несподівано підтримка прийшла звідти, звідки не чекали. Якось у вихідний пес у дворі заливисто загавкав. Мирослава подумала, що прийшла сусідка, яка носила молоко для Зоряни.
Володя! радо вигукнув Андрій, побачивши старшого брата у вікно, і вибіг з хати. Доброго дня, брате! Звідки ти?
Привіт, Андрію, привіт!
Брати міцно обійнялись, обидва помітно зраділи зустрічі. Зоряна цікаво визирнула у двері й дивилась на них.
А ти яка гарненька, вигукнув Володимир, йди сюди, я тобі подарунок привіз.
Він витяг з пакета великого зайця з довгими вухами і бантом на шиї. Зоряна із захопленням розглядала і побігла хвалитися бабусі.
Баба Параска та Мирослава тепло і радо привітали Володимира.
Давно ти не навідувався, Володю, як там у тебе… Андрій казав, що квартиру винаймаєш, питала бабуся, розливала чай по чашках.
У мене все добре, усміхався він. З Маряною розлучився, вона знайшла іншого та поїхала з ним під Львів. Аліменти плачу сумлінно. А ось це тобі, брате, він дістав з сумки товстий конверт, тобто вам з Мирославою, мій подарунок на весілля, бо я тоді був на заробітках.
Що це? напружився Андрій.
Гроші…
Які гроші?
На перший внесок, пояснив Володимир і вклав конверт у руки брата. Маряна виїхала, квартиру звільнила, я зараз живу сам у ній. Це я збирав, думав ще купити квартиру, але не міг забрати житло у колишньої дружини та сина. Вважайте це мій весільний подарунок.
За столом на хвилину запанувала тиша. А потім всі радо засміялися.
Дякую, брате, дуже дякую, Володю. Як ти вчасно…
Мирослава ледь стримала сльози радості, баба Параска обіймала старшого онука. Брати обіймалися мовчки, слів не треба все і так було ясно.
До осені Андрій з Мирославою і донькою переїхали в нову двокімнатну квартиру в Києві. Зоряна пішла в садок поруч із будинком. Школа теж недалеко квартиру купили спеціально поближче, думаючи про майбутнє, адже Зоряні в школу потім треба буде ходити.
Андрій так і залишився працювати в автосервісі. Так доля перевірила міцність молодої сімї. Як казала моя баба Параска це все дрібниці життя, головне любов та щастя, щоб усі були здорові.
Сьогодні я зрозумів, що підтримка й розуміння важливіше за буденні речі й матеріальне. Головне не втрачати віру одне в одного й цінувати те, що маємо. І хай ці дрібниці життя тільки зміцнюють нашу родину.
