Ти знову до неї?
Олеся задала питання, вже знаючи відповідь. Богдан ледь помітно кивнув, не підіймаючи очей. Накинув стару синю куртку, торкнувся кишень ключі, телефон, гаманець із сотнею гривень. Все при ньому. Можна йти.
Олеся застигла в очікуванні. Хотіла хоча б одне слово “вибач” або “Я швидко повернусь.” Та Богдан просто відчинив двері й вийшов. Замок клацнув у тиші, ніби вибачався за господаря.
Олеся підійшла до вікна. Там, під старим ліхтарем, тягнувся подвіря як дивна театральна сцена. Вона легко розпізнала силует Богдана. Він ішов рішуче, швидко, ніби його втягувала невидима сила до тієї, іншої жінки. До Катерини. І до маленької семирічної Соломії.
Олеся схилилася лобом до холодного шкла.
…Вона знала. З самого початку знала, на що погоджується. Коли Богдан іще був у шлюбі, формально прописка, паспорт, однокімнатна квартира, дитина. Але вже не жив із Катериною знімав глуху кімнату біля вокзалу, заходив на літо і зиму лише до доньки.
“Вона мене зрадила, мовив тоді Богдан. Не зміг пробачити. Подав на розлучення.”
І Олеся так легко повірила. Бо хотіла. Бо закохалась безглуздо, розпачливо, як у сімнадцять. Побачення в кавярні біля парку, довгі розмови по телефону, перший поцілунок на дощі під облущеним підїздом. Богдан дивився на неї так, наче вона єдина дівчина у всій галактиці.
Розлучення. Скромне весілля в районному РАЦСі. Орендована квартира, спільні мрії, фантазії про майбутнє.
А потім почалося.
Спершу дзвінки. “Богдане, принеси Соломії ліки, вона хворіє.” “Богдане, кран тече, не знаю, що робити.” “Богдане, донька плаче, хоче бачити тебе, приїжджай, хоч серед ночі.”
Богдан кидав усе, їхав. Завжди.
Олеся намагалася прийняти. Дитина святе. Дочка невинна, що батьки розійшлися. Мусить бути поруч, допомагати.
Іноді Богдан слухав її, пробував ставити кордон між собою і Катериною.
Та Катерина просто змінювала гру.
“Не приїжджай на вихідних. Соломія не хоче тебе бачити.”
“Не дзвони, ти її засмучуєш.”
“Вона питає, чому тато нас залишив. Я не знала, що сказати.”
І Богдан ламався. Щоразу. Як тільки відмовляв Катерині у черговому “важливому” бажанні через тиждень Соломія починала повторювати мамині фрази: “Ти нас не любиш. Ти вибрав іншу тітку. Я не хочу тебе бачити.”
Семирічна дитина сама таке не вигадує.
І Богдан повертався після цих розмов тихий, спустошений, з потухлим поглядом. І знову летів до Катерини за першим покликом аби тільки доня не відсторонювалась, не дивилася байдужо, як чужа.
Олеся розуміла. По-справжньому розуміла.
Але вона втомилася.
Фігура Богдана сховалася за рогом старого хрущовського дому. Олеся відірвала лоб від скла, машинально потерла слід.
Порожня квартира тиснула мертвою тишею.
Годинник показував майже північ, коли ключ повернувся в дверях.
Олеся сиділа в кухні, перед нею давно остигла чашка чорного чаю. Вона й не доторкалася спостерігала, як по поверхні розповзається коричнева плівка. Три години. Три години чекала, прислухалась до кожного скрипу сходів.
Богдан зайшов тихо, зняв куртку, повісив на гачок. Крадькома, як людина, що боїться бути поміченою.
Що цього разу сталося?
Олеся сама здивувалась, як спокійно звучить голос. Три години репетирувала цю фразу, до півночі всі емоції, наче випалились зсередини.
Богдан помовчав мить.
Колонка газова зламалась. Треба було полагодити.
Олеся повільно звела очі. Він стояв у дверях кухні, не наважуючись заходити. Дивився кудись у нічне вікно за її спиною.
Ти ж не вмієш лагодити колонки.
Майстра викликав.
Ти мав чекати там особисто? Олеся відсунула чашку. Хіба не міг викликати з дому? По телефону?
Богдан насупився, склав руки. Мовчання стелилось густе, липке.
Може, ти досі її любиш?
Тільки тепер він глянув, гостро, образливо, злісно.
Що ти таке кажеш? Я все для дочки роблю! Для Соломії! При чому тут Катя взагалі?
Він ступив крок у кухню, а Олеся мимоволі відсунулася разом зі стільцем.
Ти ж знала, коли починала зі мною, що маю доньку, що потрібно бувати там. І що тепер? Кожна поїздка нові істерики?
Їй перехопило горло. Хотіла відповісти твердо, гідно, та замість того очі запекли, сльоза прокотилась щокою.
Я думала… Олеся ковтнула гіркий клубок. Я думала, ти бодай робитимеш вигляд, що любиш мене. Хоча б іноді.
Олесю, ну вже досить…
Я втомилась! голос вирвався криком, і сама Олеся злякалась його. Втомилась бути навіть не другою, а третьою! Після колишньої, її примх, після поламаних колонок у нічній тиші!
Богдан гримнув рукою по дверному косяку.
Чого ти від мене хочеш?! Щоб я доньку кинув?! Щоб не їздив до неї?!
Я хочу, щоб ти хоча б раз обрав мене! Олеся схопилась. Чашка схитнулась, чай хлюпнувся на стіл. Хоч раз сказав “ні”! Не мені їй! Катерині!
Я втомився від твоїх істерик!
Богдан різко взяв куртку з гачка.
Куди ти?
У відповідь гучно зачинились двері.
Олеся стояла посеред кухні, чай стікав зі столу на потертий лінолеум, у вухах дзвеніло. Вхопила телефон, набрала його номер. Гудок, другий, третій “Абонент поза зоною досяжності”.
Ще раз.
І знову.
Тиша.
Олеся повільно сіла на стілець, притиснула телефон до грудей. Куди пішов? До неї? Знову до неї? А може, просто блукає серед ночі, сердитий, ображений?
Вона не знала. Від цієї невідомості все затягувалось ще сильніше.
Ніч тягнулась, як покинута гойдалка.
Олеся впала на ліжко, телефон у руках екран то гас, то спалахував. Дзвонити, слухати гудки, писати: “Де ти?” “Відповідай, будь ласка.” “Мені страшно.” Відправити і дивитись на сіру галочку під кожним словом. Не доставлено. Або доставлено, але не прочитано. Яка ж різниця.
О четвертій сльози закінчились. Залишилась порожнеча, холодний гул у грудях, ніби її крізь ніч перевернули навиворіт. Встала, увімкнула світло у спальні, розчинила шафу.
Досить.
Досить і з неї.
Чемодан знайшовся на антресолях, присипаний пилом, із відірваною біркою від давньої львівської поїздки. Олеся кинула його на ліжко, почала складати речі: светри, джинси, білизну. Не перебираючи, просто тицяла все, що траплялося під руку. Якщо йому байдуже їй тим більше. Нехай повертається у порожню квартиру, шукає її, дзвонить, пише есемески, що вона не прочитає.
Нехай відчує на смак як це.
Шоста ранку. Олеся стоїть у передпокої два чемодани, торбинка через плече, куртка накинута абияк. Дивиться на вязку ключів у руці. Треба зняти свій, залишити на столі.
Пальці не слухаються.
Олеся тягне кільце, пробує підчепити нігтем, але ключі вперто не піддаються, а руки тремтять, і в очах знову кипить звідки, звідки ще ті сльози…
Та скільки можна!
Вязка падає на плитку, дзенькає по ній. Олеся дивиться секунду, потім просто сідає на чемодан, обіймає себе і розридається. Голосно, некрасиво, подибно до того, як у дитинстві розбила мамину порцелянову фігуру і думала, що все, кінець всьому.
Вона не чує, як відкриваються двері.
Олесю…
Богдан опускається перед нею на коліна, просто на холодну плитку прихожої. Від нього пахне димом і нічним містом.
Олесю, вибач. Вибач мені, будь ласка.
Вона піднімає голову. Обличчя мокре, опухле, чорні смуги туші повзуть щоками. Богдан обережно бере її долоні у свої.
Я у мами був. Всю ніч. Вона мені таку лекцію видала… криво усміхається. Вправила мозги, кажучи по-галицьки.
Олеся дивиться на нього, не розуміє: вірити чи ні.
Я подам на Катю до суду. Вимагатиму чіткий графік побачень із Соломією. Офіційно, через державних органів, як положено. І вона більше не зможе не зможе так мене маніпулювати, налаштовувати доню проти мене.
Його пальці стискають її руки міцніше.
Я обираю тебе, Олесю. Чуєш? Тебе. Ти моя родина.
В її грудях щось хитнулося. Тоненький пагін надії, дурний і впертий, який вона всю ніч намагалась вирвати.
Правда?
Правда.
Олеся заплющила очі. Вона повірить Богдану. Останній раз. А далі… хай що буде.
