Чому телефон мовчить увесь вечір? Може, звязок глухий? Або дати поплутали? Не може бути, щоб просто забули, Андрію. Це ж круглий ювілей сорок років, не пересічний день народження, Маричка крутила келих із вином у руках, дивлячись на темний екран смартфона, що лежав на сніжно-білій скатертині.
Андрій, її чоловік, опустив погляд у тарілку з печеною качкою. Він довго пережовував шматок, ніби це могло затримати незручну відповідь. Сон пролягав через їхню львівську вітальню примарними тінями, повна кімната пахла хвоєю і мандаринами у Марички день народження завжди траплявся під Різдво. Стіл ломився від страв, які Маричка готувала два дні, сподіваючись, що хоч хтось із рідні чоловіка, як завжди, зайде в гості. Або хоч пошле якесь слово.
Марічко, ти ж знаєш маму, нарешті буркнув Андрій, відклавши виделку. У неї, мабуть, знову тиск. Або на дачі заплуталася у бурянах Та яка там дача взимку. Ну, забула вона, вік такий. А Оля В неї завжди аврал на роботі під кінець року.
В Олі ці аврали тільки тоді, як йдеться про мене, з кривою усмішкою відповіла Маричка. Але як треба подивитися за її дітлахами або гроші до зарплати позичити, то дивом знаходить хвилинку натиснути «дзвінок».
Вона піднялась з-за столу й підійшла до вікна, за яким крутилися сніжні пластівці. Їй сорок. Рубікон. Десь у дзеркалі темної шиби відбивалася її втомлена постава. Підбила підсумки: сімя чоловіка, для якої була роками помічницею, безкоштовною кухаркою, таксисткою й психотерапевткою, просто закреслила її зі свого календаря.
Не засмучуйся, Андрій піднявся й обійняв її за плечі. Головне, що ми разом. Я ж тебе привітав. І купив тобі, про що давно мріяла.
Подарунок був чудовий сертифікат у спа. Андрій любив її, це було щиро. Але був м’який, не вмів суперечити пориву своєї матері, Галини Семенівни, чи наполегливості молодшої сестри Олі. Завжди обирав позицію страуса ховав голову в пісок і чекав, що все розсмокчеться саме.
Я не засмучуюсь, Андрійчику, тихо сказала Маричка, вдивляючись у своє відображення. Я роблю висновки.
Висновки просилися самі. Вона згадала, як ще рік тому організовувала ювілей Галинi Семенівні. Свекрусі шістдесят пять. Взяла тиждень відпустки за свій рахунок, знайшла недорогий ресторан, домовилась про знижку, сама спекла величезний торт, щоб зекономити, ночами монтувала фільм зі старих фото
Що отримала у відповідь? «Дякую, але крему щось замало», подарунок найдешевший гель для душу, куплений у «Сільпо» по акції.
А Оля? Допомога для неї була як повітря. «Маруся, зайди за дітьми в садок», «Маруся, напиши мені курсову ти ж маєш легку руку», «Маруся, дай плаття на вечірку» І Маричка давала, допомагала, забирала. Вірила, що сімя будується на взаємності.
Телефон так і не подав ні звука ні того вечора, ні наступного дня. Жодного смс з малюнком тюльпана, хоча, памятається, на Зелені свята чи Великдень чат бомбився подібними листівками.
Тиждень минув у важкій тиші. Маричка терпляче чекала. Хотілось дізнатись коли ж згадають. Згадали саме через сім днів.
Екран засвітився: «Оля».
Привіт, імениннице! голос сестри різонув по вуху білою ниткою. Ото, слухай, діло є. Ми з чоловіком у Київ на вікенд змотаємося. Чи не могла б ти взяти на себе нашого Барса? Барс тебе знає, не нудьгуватиме. Бо для собак притулок такий дерибан страх!
Маричка завмерла зі смартфоном у руці. Стояла посеред кухні й місила тісто.
Привіт, Олю, повільно сказала вона. Ти нічого не хочеш згадати про минулий тиждень?
А що там було? щиро здивувалася Оля. Ааа, день народження! Ну, Маруся, вибач, з голови вилетіло. Ну, ти ж не ображаєшся? Ми свої люди. Вітаю тебе з минулим! Здоровя, радості. Ну що щодо Барсика? Ми в пятницю підвеземо.
Барс величезний лабрадор, минулого разу роздер Маричці туфлі й обдер шпалери в коридорі.
Ні, сказала вона.
Що «ні»? не втямила Оля.
Я не візьму Барса.
Тиша. Густа, як сніг за вікном.
В сенсі, не візьмеш? голос Олі став тонким, як шпилька. Маруся, ти що, нам тепер квитки здавати? Готель вже оплачений! Ти ж завжди брала!
Раніше брала. Не цього разу. У мене плани. Притулок цілодобовий, працює.
Ти що, образилася через привітання? у голосі зазвучала кислинка. Ой, дитячий садок! Сорок вже, а губи надумала дути. Не сподівалася від тебе такої дрібязковості. Мамі зателефоную розкажу, як ти ставишся до нас.
Телефонуй, спокійно відповіла Маричка й натиснула «завершити».
Руки трохи тремтіли, але всередині розливалося дивне полегшення. Вперше сказала «ні». Світ не розвалився. Стеля не впала лише тісто під рушником росло собі далі.
Увечері Андрій зявився з винуватим обличчям мабуть, мама і сестра вже озвучили йому свою правду.
Марічко, мама дзвонила Оля плаче, відпочинок зривається. Може, все ж візьмемо пса? Ну що нам, підбери
Вона дивилася на чоловіка довго.
Вони забули про мій ювілей. Про ювілей, не просто день народження. Жодних пробачень. Оля подзвонила тільки, бо їй потрібна безкоштовна передержка собаки. Ти не бачиш, що це гра в одні ворота?
Бачу, зітхнув Андрій, сідаючи. Але ж це рідна кров
Саме тому вони мають поважати. А мене використовують як функцію. Я більше не буду зручна. З цього дня все інакше.
Андрій мовчав, але пес у них так і не зявився. Олі довелося витратити три тисячі гривень на притулок, а Маричка стала персоною нон ґрата. Про неї не говорили, її не бачили, називали «злопамятною істеричкою».
Прийшла черга великої події у клані чоловіка сімдесят років Галині Семенівні.
Ювілей обіцяли розмахом: свекруха владна, жити любить на показ, вирішила зібрати всю рідню, сусідів, навіть «тих, хто колись був у неї на роботі». Місце дача: заміський будинок, який Андрій капарив пять років.
Завжди сценарій був один: за два тижні дзвінок «Марічко, записуй список покупок! Ікри червоної кілограм, тільки щоб не підробка, салатів пять, мяса на шашлик десять кілограмів». Вона все купувала та готувала: тазики олівє, печеню, випічку поки іменинниця з Олею робили собі нові зачіски і приймали гостей.
Дзвінок пролунав у січні.
Марічко, сонечко, як ви там? Здорові? Ну, я от про ювілей буду диктувати список, слухай Жінка слухала, втупившись у курячу чашку. Ручка лежала на столі і не ворушилась.
Галино Семенівно, нарешті перебила вона момент на виборі майонезу. А хто буде готувати?
А хто ж? Ти ж на кухні ти ж у нас майстриня, я тільки покажу, бо довго не стою, вени Оля допоможе, накриє.
Перепрошую, не зможу, спокійно озвалась Маричка. У мене на ці дати інші плани. Я приїду як гість.
Після тиші холод тягнувся довго, як львівська ніч.
Плани? Які там можуть бути плани дорожчі за святкування матері! Ти при собі, Марічко? А хто готуватиме?
Можна зробити замовлення з ресторану. Все гаряче привезуть, красиво. Мити не треба.
Ресторан?! Ти ціни бачила? У мене пенсія не з гуми! Домашнє смачніше! Марічко, досить видумувати характер. Я чекаю тебе в пятницю на дачі з покупками. Список скину Андрію.
Ввечері Андрій був блідий:
Мама в істериці. Список на двадцять тисяч. Хоче, щоб ми все купили й готували. Що робити будемо?
Їдь, спокійно сказала Маричка, гортаючи журнал. Все купуй. Але я не поїду. Я попередила.
Це ж буде ганьба! Гості, а стіл пустий? Мама мене прожене!
Андрію, вона подивилась у його очі. Згадай мій ювілей. Стіл був повний? Так. Порожні були лише стільці, де мали сидіти «рідні». Тепер я так само зроблю і на чужому святі.
Він довго ходив, комусь дзвонив, лаявся. Продукти купив. Готувати не вмів. Оля заявила: «Я свої руки для картоплі не псу».
Настала субота. День ювілею.
Маричка прокинулась пізно, неспішно прийняла ванну, зробила маску. Вдягнула нову довгу синю сукню. Зробила зачіску. Була розкішна. Андрій виїхав на дачу ще вдосвіта, пять разів дзвонив: «Марічко, приїдь скоріше, тут паніка!»
Я приїду як годиться, до дванадцятої, відповідала вона.
Викликала таксі бізнес-класу, заїхала у квітковий купила неохайну оберемок троянд, як було зазвичай, а скромний букетик айстр, і в магазин подарунків.
Біля дачі вже стояли машини гості приїхали раніше. З будинку долинали не тости, а крики й брязкіт посуду.
Вона зайшла. Картина як у кривому дзеркалі зламаного театру. Галина Семенівна в халаті, в бігуді, червона, носиться кухнею. Оля, в ошатній сукні й фартуху, намагається відкрити банку горошку. Андрій чорний від диму, чаклує над мангалом.
Гості сидять у вітальні над порожнім столом із пляшкою «Львівської» води.
О, явилась! верескнула свекруха. Подивитесь на неї! Королева! Де совість, Маричко?!
Доброго дня, Галино Семенівно, з променистою усмішкою відповіла Маричка, простягаючи букет і маленьку коробочку.
Що це? важко взяла подарунок, не глянувши на квіти. В кухню марш! Картопля нечищена, гості голодні!
Я гість, голосно на всю кімнату сказала Маричка. Я попереджала, що готувати не буду. Ви ж казали впораєтесь.
Гадюка! задихнулася свекруха. Псуєш мені репутацію перед людьми!
Олю, це ж свято твоєї мами, парирувала Маричка, Тобі треба допомагати. Я тут гість. Як ви любите нагадувати, що в сімї я лише невестка.
Вона вмостилась у кріслі.
Слава Ісусу Христу, кивнула розгубленим тітонькам. Гарна погода сьогодні. Шкода, на столі поки що тільки вода.
Вбіг Андрій із подвіря:
Шашлик згорів Надто сильні вуглі.
Тиша. Двадцять голодних людей погляд в одну точку.
Галина Семенівна сіла, схопилася за серце цього разу по-справжньому.
Це вона! Вона все зіпсувала!
Ви просто забули про мене, спокійно сказала Маричка. Забули про мій ювілей, ігнорували. Ось вам від мене календар.
Свекруха, сполотнівши, відкрила коробочку. Всередині був настінний календар із котиками.
Що це?
Календар. Я там червоним обвела всі дати народження сімї й свою, щоб не забули. Тепер не випаде з памяті. Ви мені гель для душу з «АТБ» я вам календар.
Десь тихо загоготав дядько Михайло, брат свекрухи.
Вона права, Галю. Вічно хвалитись любиш, яка Марічка господиня, а сама ювілей забула.
Після години вимушеної застільної тиші, де замість гарячого була ковбаса з магазину, консерви і той нещасний горошок, Маричка викликала таксі.
Я краще поїду, сказала Андрію. Атмосфера якась непідсвяткова.
Марічко, ти вбила все святкування шепотів чоловік.
Ти тепер знаєш, що значить моя праця. Може, почнете поважати. Вдома на тебе чекатиме піца смачна, гаряча піца.
Вона поїхала.
Скандал тривав ще місяць. Свекруха гризлася від сорому перед гостями і ще сильніше гнівалась на невістку. Оля кричала, що Маричка егоїстка.
Але сталась дивина. Андрій перестав усе виправдовувати. Після того фарсу з ювілеєм, коли побачив свою матір не як імператрицю, а як розгублену жінку, якій забракло простого хліба без стопки допомоги, у нього ніби відкрились очі.
Побачив різницю між своїм домом, де спокій і затишок завдяки Маричці, та домом матері, де тільки хаос і вимогливість.
За місяць Андрій прийшов додому з величезним букетом червоних троянд. У будній день, середу.
Це тобі. А ще… ми на травневі до мами на дачу не їдемо. Я купив путівки в Моршин. Вдвох.
Маричка вдихнула аромат троянд і посміхнулась.
А город?
Купимо картоплю, серйозно сказав Андрій. І любов не купуватимемо ціною власного горба. Ти права, Марічко. Повагу треба берегти.
Свекруха та Оля ображались ще довго, але на 8 Березня Маричка отримала смс: «Зі святом, Марічко! Гарного настрою весною!» й смайлик-тюльпан.
Це була маленька перемога. Вони не стали подругами, і Галина Семенівна не полюбила невістку дужче. Але більше їздити на Мариччиних плечах не змогли. Лавочка зачинена. Вона відмикається тепер тільки ключем поваги та памяттю про важливі дати.
А календар із котиками відтепер висить на видному місці у Галини Семенівни. І дата народження Марички там обведена товстим, червоним колом. Про всяк випадок.
