14 грудня, четвер.
З самого ранку падав сніг важкий, липкий, не танув, а щільно стелився по київському асфальту, перетворюючи трасу у слизьку ковзанку. Я сиділа біля вікна у нашому чорному позашляховику, ловила поглядом завихрення сніжинок, але майже нічого не бачила. У голові тільки глухий комок тривоги, а в руці тремтіла трубка: адвокат монотонно пояснювала мою долю.
«Спільне майно, Надіє Іванівно, те, що придбане у шлюбі, підлягає поділу навпіл. Але квартира, яку чоловік купив до весілля, навіть якщо ви в ній прописані й прожили сім років ні. Вона залишиться йому».
Я повільно опустила телефон на коліна. Сім років тиші, і радощів, і дрібних сварок, сім років домашнього затишку, що я створювала у цій бетонній коробці на оболонській околиці. Обирала шпалери, шукала ідеальні фіранки на секонд-хендах, ночами круталася з глечиками фіалок. Вираховувала меню, мирилася з його друзями-меломанами й зайвою ревністю. Будинок мій Та ні, його. Завжди був його. І от тепер, коли наша вже тендітна спілка розсипалася, і я знайшла тієї ночі у його куртці сторонню помаду й смс із сердечком, виходити мав не він, а я. Я та мій учительський оклад у шість тисяч гривень і сумка з речами.
«Ну що, твій адвокат-жаднюга натовк у вуха?» проворчав Сергій, маневруючи по слизькій борщагівській трасі. Його колись мужнє, тепер зле обличчя перекосилося в знайому насмішку. Він усе знав. Насолоджувався моїми муками.
Я повернула голову, стримуючи сльози.
«Квартира залишиться тобі. Купив до шлюбу. Мені нічого не світить».
Сергій зіграв мязами на щоці, стиснув кермо.
«Я так і думав. Ти що, наївна? Справді думала, я на тебе щось оформлю? Не та я людина. Надю, так життя треба прораховувати, а не мріяти про халяву».
В мені щось зламалося. Не через зраду, вже не через образу. А через це крижане відчуття він мене не тільки не любив. Він зневажав. Сім років поруч була для нього виживанкою коли заманеться, прибере. Як порожню чашку.
«Все продумав» тихо прошепотіла я, відчужено.
«Та не будь дурепою. Жила в мене й дякуй на тому. Зараз кожна друга надумала квартиру поділи, аліменти подай. А я тебе, можна сказати, врятував. Безкоштовна оренда це вже плюс».
Тремтіння змінилося дивовижною ясністю. Лід у грудях прорізав усі емоції.
«Відвези мене додому, я зберу речі й піду вже сьогодні».
«Додому?» гигикнув він. «Це мій дім, а тобі Я вже й місце нове підібрав. Дивись!»
З різким рухом звернув на обочину, ми опинилися на виїзді з Києва. Ліхтарі рідшали, навколо поля, вітер і темрява, і лише рідкі машини мчали далі у заметіль.
«Вилазь. Освіжись. Подумай над життям».
«Ти з глузду зїхав? Тут мінус двадцять! Я ж у хатніх капцях!» я навіть не помітила, що кричу.
«Я сказав геть!» його крик оглушив. Він відчинив замок, рвучко смикнув мене за руку. Відчуття дорогого парфуму й перегару різонуло.
Я намагалася втриматися, пручалася, та Сергій був сильніший і взбісився. Міцний кулак, обручка боляче стукнула у скроню. Промайнув спалах. Ще удар у плече. Я вже була надворі, впала на вкритий льодом узбіччя, вдарилася коліном об бетонний відбійник. Двері грюкнули. Його машина почала рух, і з-під коліс мені в обличчя влетів крижаний сніг і бруд. Чорний позашляховик розчинився у снігу.
Декілька секунд лежала, нерухома. Боліло все тіло, скроня нила. Сніг танув на моїй щоці і змішувався зі сльозами, які я вже не стримувала. Встала, хитка, в тоненьких, домашніх капцях на повстяній підошві, у літній курточці для грудневого морозу це геть смішно.
Дістала смартфон. Розряджений. Зарядка в «його» квартирі. В «його» розетці. Довкола порожнеча. Лише виття машин, які не пригальмують. Хто побачить у темнім полі маленьку фігуру на узбіччі?
Страх повільно облягався кістками. Він справді хотів, щоб я замерзла. Освіжилася. Чи ще гірше Ні, не вбити. Просто викинути, як зламану ляльку. А що буде зі мною далі то вже не його справа.
Я рушила назад, до міста, проти вітру. Кожен крок відгукувався у зламаному коліні. Холод вривався під тканину, хапав за шкіру залізними лапами. Через пять хвилин я не відчувала пальців, за ще десять обличчя. Дихання перетворювалося на важкий пар, що осідав і мерз на віях.
У голові крутилася одна чітка думка: «Сергій зараз святкує. Він поїхав до своїх».
Справді, Сергій уже був на березі Дніпра під Києвом, у спа-комплексі, де його чекали Віктор і Сашко ті самі друзі-спортсмени, з якими ще в університеті грав у футбол і ділив пляшку самогону.
«Ну що там? Квартиру відстояв?» реготнув Вітя, піднімаючи чарку.
«Як миленька вилетіла з моєї квартири. Освіжилася, ха-ха», всміхаючись, проковтнув горілку Сергій, відчуваючи приємне тепло й певність у собі. Розповів усе: і про трасу, і про помаду, і про адвоката, і навіть, як я лежала на морозі. Він сміявся, додумуючи деталі, а друзі схвалювали й повторювали щось типу: «Так їм і треба, нехай знають порядок, бо надто вже розпустилися всі ці емансипантки!» Вони парилися в сауні, пили коньяк, замовляли стейки та сміялися з чоловічих жартів. Сергій відчув перемогу. Все просчитав.
Але під шаром алкоголю й самовдоволення ворушилося щось неприємне темний погляд, яким я подивилася перед тим, як він мене вишвирнув. Не страх. Порожнеча. Мов я вже пішла звідти ще до того, як він вигнав мене. Він погнав цю думку геть.
Близько третьої ночі Сергій, добряче випивши, дістався свого тепер цілком свого помешкання на Виноградарі. Ледве потрапив ключем у замок, включив світло в коридорі і обімлів.
У хаті дзеркальна чистота. Та не домашня, а кладовищна. Все, повязане зі мною, зникло. Фотографії ми двох, подушки, які я шила на зимові вечори, книжки, вазончики з фіалками нічого. Вона я забрала тільки своє, й то з хірургічною точністю. Навіть підставку для рушника з кухні зняла. На плитці стирчав саморіз.
Він, хиткий, обійшов квартиру. В спальні порожня тумбочка, після мене й половина його подушок зникла, бо купували їх удвох. У ванній жодної моєї речі, навіть килимка не залишилося. На кухні ні спецій, ні керамічних горнят. Лише старий склянка з написом “Найкращому татові”, якого він колись украв на роботі.
Сергій сів на холодну підлогу у вітальні, втупився в чисту стіну. В домі тихо, аж дзвенить. Начебто й меблі залишилися, але душі не було. Я стерла сім років нашого життя, залишивши лише сирий бетон і порожнечу.
В голові сплив мій останній погляд. Не біль ні, не благання. Суцільний холод. Я не мала наміру мерзнути на трасі. Я зробила виставу для нього, а сама, доки він святкував із друзями, повернулася певно, тим самим таксі і спокійно зібрала свої речі. Стерла все своє.
В Сергія стиснулися кулаки. Брязнув них об стіну, вигукнув до глухої тиші. Але вона ковтнула і голос, і гнів. Почав набирати мій номер заблоковано. Та й що він скаже? “Поверни фіранки”? Він підійшов до вікна. Київ лежав унизу, миготіли вночі якісь віконця. Там я, десь у когось із колежанок, може, в орендованій кімнаті на Троєщині, але у затишку, за шитими фіранками й з моїми фіалками. А тут не мороз на трасі, а житловий холод, який повільно пробирає до кісток.
Він усе прорахував. Але не врахував мій відхід. Для нього я була поразкою та вийшла переможницею, забравши все своє й залишивши по собі порожню, вимерзлу оселю.
Він стояв у тиші, довго. Потім пішов на кухню налити. Та навіть склянок уже не було, тільки той старий із написом. Пив коньяк з горла, сидячи на підлозі чужого і завжди порожнього дому, що тепер остаточно став тільки його.
І за вікном ще довго, безжально, сипав сніг.
