Мій чоловік і я щасливо одружені.
Ми познайомилися в університеті. Ніколи не планувала залишатись у великому місті, завжди хотіла повернутись додому. Я знала: з моєю спеціальністю я буду справжньою королевою в рідних Черкасах, такою спеціалісткою рідкістю.
Я ветеринар-кардіолог: працюю з котами, собаками, навіть коровами. Заможних клієнтів мало, але є, а навіть і ті, що мають небагато грошей, несуть своїх улюбленців до ветлікаря. Чоловік також ветеринар, сильний у діагностиці.
Я обійшла всі місцеві клініки всюди однаково: роблять лише найпростіше стерилізацію та вакцинацію. Складні випадки не беруть це не вигідно.
Тож ми відкрили свою клініку для складних випадків, з хорошим обладнанням для діагностики. Допомагаємо й колегам із дослідженнями. Працюємо командою, тому все виходить чудово.
Заробляємо гідно, але ціни встановили доступні. Саме тому маємо багато клієнтів. Вже придбали власну квартиру, найняли помічників, маю час і для дітей, і для господарства.
Та батьки чоловіка досі мною незадоволені.
Їм не подобається, що син переїхав у моє рідне місто, вони сподіваються, що ми повернемось у Київ, щоб перенести туди і клініку, і родину. Чому не розумію, адже в нього є дві сестри, обидві живуть поряд із батьками, їм не самотньо. Ми ще й обом допомогли: дали грошей на перший внесок за квартири.
Я завжди поводжуся чемно з ними.
Та батьки чоловіка ні про які особисті межі чи дистанцію не чули.
От сьогодні тесть знову телефонує:
Зустрінемося ввечері о 19:00. Приїдеш за мною.
Зараз 17:00. Ну, то поспішай!
Добре, треба забрати дитину, зробити помічницю щасливою, що затримується допізна, і нічого не казати про зіпсований торт, який мала пекти.
В дорозі.
Малюк у дитячому кріслі на задньому сидінні.
Чоловік у клініці: у нього пацієнт, треба оперативне втручання. Тесть категорично заборонив викликати таксі.
Довелось вести самій.
Тесть уже на стоянці гарячково мене шукає, голосно говорить по телефону. Я відмовилась вийти з авто не хотіла будити дитину.
Він сів, грюкнув дверима й почав кричати:
Могла б і вийти. Мій син спить, не будіть його. На що тесть лише голосніше ввімкнув телефон і промовив: хто хоче спати, той спить.
Дитина прокинулась і почала плакати.
Як думаєте, дідусь заспокоїв її? Дав іграшку чи обійняв?
Ні. Я почула, що мої діти невиховані, бо я сиджу вдома треба ж виховувати, навчати, а не телевізор дивитись. Хоча я працюю в клініці по 5, а то й по 10-12 годин. Це, виявляється, “сидіти вдома”.
А от його син працює!
Далі пішли прокльони що я веду швидко і він боїться, що усі загинемо. Ще повідомив: у чоловіка вже є наречена вдома, молода жінка, яка народить “нормальних і слухняних” дітей.
Малюк плаче, а дід обернувся та гаркнув: мовчи, коли старші розмовляють.
Я розвернула авто.
Відвезла його назад на вокзал: Прощавайте. Бувайте.
Вдома чоловік з сином біля дверей; він уже дізнався все батько знімав відео.
Я віддала йому сина, що ридає:
Ще слово і йдеш до тата. Там тебе чекає наречена. Нові діти будуть слухняними. А поки що берись до роботи, інакше я теж почну кричати.
Чоловік відвернувся. Я зрозуміла: ця розмова вже була раніше. Батько більше до нас не приїде.
Життя навчило мене не витрачати енергію на тих, хто не цінує твого щастя і праці. Головне берегти родину і душевний спокій.
