– Пропозицію? Він зробив тобі пропозицію? Соломійко, ти що, збожеволіла! Що тут думати?!
– Олю, все не так просто
– Та що там може бути складного? Оля махнула шаликом і впала на стілець. Фух! Наостанок бігла! У мене пів години! Потім треба Марічку на танці везти, а Богдана на футбол.
– Олю, сину вже скоро шість. Скільки ще ти його Богданчиком кликатимеш?
– Та хай радіє, що хоч так! Уявляєш, вчора прибіг з садка та й каже, що закохався! В Ірку з сусіднього підїзду! Каже одружуватись збирається. Як тобі?
– І що? Для твого нащадка це цілком нормально. Згадай себе!
– Ти не порівнюй! Згадуєш, що мама вчинила, коли я сказала, що заміж виходжу? Ольга розсміялася. Скільки мені було? Пятнадцять?
– Чотирнадцять! І ти тоді маму до інфаркту мало не довела! «Мамцю, я вже вирішила!». Вирішила вона! А те, що твій Павлюсь на таку гарну Олю навіть не дивився, тебе не хвилювало.
– І що? Врешті він мій чоловік, і я тепер віддуваюсь за те перше кохання. Мама спокійно могла мене й суворіше покарати тоді. Подумаєш, примусила рік за всіма посуд мити! Щось таке Краще б не пускала гуляти!
– Не втримала б! І мама знала, що дурниць ти не наробиш, а всі ці твої виступи то так, пшик! Голову мала!
– От-от! Особливо в питаннях тебе! Згадуєш, як ми в дитинстві гризлись? Терпіти тебе не могла! Юстинка розумницякрасуня, а Оля бешкетниця!
– Мама ніколи такого не казала.
– Та дяка бабусі вона за всіх старалась! Все казала, що я в подолі принесу! От і принесла?!
– Ну вже! У цьому плані я розумницею себе назвати не можу
Соломія відсунула філіжанку й зітхнула.
– Соломіє Оля дісталася до сестри й взяла її за руку. Що з тобою?
– Олю, мені страшно
– Боже, чого?! Нарешті нормального чоловіка зустріла, а тепер починаєш вигадувати! Що не так?
– Здається мені, що він Маркіяна не прийме
Оля насупилась.
– Чому ти так?
– Все просто, Оленько. Вчора, після троянд і цієї каблучки, попросив мене відправити сина на тиждень до бабусі
Соломія відвернулася до вікна, крутячи каблучку на пальці.
Каблучка була гарна й дорога.
Але іншого від Кирила, коханого Соломії, і чекати було б дивно. Успішний підприємець, спортсмен, меломан, і поціновувач жінок, він несподівано для себе вирішив заспокоїтись, коли зустрів Соломію, і вирішив, що жінка, яку він обрав, гідна найкращого. Жадібним він не був, памятаючи слова мами:
– Синку, жінка може все життя підтримувати чоловіка у важкі моменти. Але якщо маєш змогу, а не бажання це ознака байдужості. Яка жінка поруч із таким залишиться? Вона ж, якщо думає про спільне життя, перше, що запитає: якщо й для мене шкодує, чи не пошкодує і для її дитини?
– Але мамо, а до чого тут дитина?
– Сину, памятаєш казку про бідну Ельзу? Жінки трохи Ельзи. Ми приречені думати на сто кроків вперед. Часто дурницю робимо, але та, що знає ціну майбутньому не залишиться на узбіччі.
Кирило до мами завжди прислухався. Як інакше, якщо виріс поруч із сильною жінкою, яка, залишившись ні з чим, сама на ноги стала й сина виростила. З батьком Кирила мама розійшлася майже одразу після народження малого. А точніше то чоловік сам її виставив за двері з немовлям, навіть не задумуючись, як вона далі житиме.
До батьків Наталі Семенівни матері Кирила було нікуди повертатися. Вони мешкали в маленькому селі десь у Поліссі, і тягло повертатися туди у неї не було. Вириваючись у місто на навчання, вона рахувала ледь не години до відїзду. Випавши з дому, де, окрім самогону, цінностей не було, вирішила взагалі забути, що мала родину.
Жила в гуртожитку, підробляла усюди, але знала вижити можна, якщо тримати голову.
За чоловіка Наталія вийшла скоріше з розрахунку, хоча Кирилові про це ніколи не розповідала.
Може саме тому, звикнувши бороти труднощі, вона не зламалась, опинившись на вулиці з малям, а почала думати, як бути далі. Роботу знайти було непросто, але допомогли подруги, і невдовзі Наталя взялася куховарити й прибирати в квартирі старого професора, у якого вже давно не було дружини й сенсу до життя.
– Олександре Григоровичу, треба щось їсти! ставила вона перед ним тарілку з борщем.
– Потім, Наталю, потім
– Зараз! А то ж і сили не матимете!
– Ви так вважаєте?
– Звісно! Так треба!
– А якщо не хочеться?
– А як у дитинстві? За тата, за маму
– Бабуся й мені так казала
– То от уявіть, що я ваша бабуся! Така світла у вас голова, а простих речей не розумієте. Людина повітрям не живе! І дружина ваша, царство їй небесне, мене б не простила, якби я вас до пуття не привела!
– Ви зовсім як моя бабуся А раніше так не можна було
– Що саме?
– Про царство небесне
– Ото й казала ваша бабця заборони то все пісок, а справжнє назавжди.
– Наталю, ви філософ!
– Було б коли філософствувати! У мене й так часу обмаль Доїдайте, а я до Кирила
– Так, так Дитині теж треба добре їсти
Дітей у Олександра Григоровича не було, та до малого він звикнув швидко, наче до рідного. Тому одного дня викликав Наталю, посадив у крісло, почав ходити по кімнаті.
– Наталю, або скажіть, навіщо я вам потрібна, або відпустіть прання чекає.
– Ось що, Наталю, нарешті почав Олександр Григорович, глянувши на портрет покійної дружини. Я пропоную вам руку і все, що маю. Серце моє з іншою, і ви це знаєте. Але це не означає, що я не можу зробити для вашої дитини усе, що в моїх силах. Не сперечайтеся! Ви у світі беззахисна. Ні житла, ні грошей. Зарплатня сльози. Я вже старий. Усе, що маю залишу вам і Кирилу. Далеких родичів не лічу. Вам раджу усе обдумати. Ви мудра людина.
Наталя не одразу погодилась. Довго дивилась в очі, тоді таки кивнула.
– Дякую Я знаю, що це для вас. Приймаю вашу пропозицію. Не для себе, для сина. Ви маєте рацію в нього буде інше майбутнє.
Через кілька місяців розписалися тихо, і у Кирила зявився батько не на папері, а в житті.
Через рік Наталя подала документи в університет.
– Отак правильно! Вища освіта для прикладу дитині. схвалював Олександр Григорович.
Вона лише кивала, а думала своє не варитиме ж усе життя борщі та не мити підлоги! У неї інші плани.
За кілька років взяла диплом і відкрила власну фірму з прибирання помешкань і організації банкетів. Робота пішла вдало, і Наталя з головою занурилась у справи, маючи спокій, що син під наглядом.
Рідний батько Кирила легко відмовився від дитини на прохання Наталі оформив документи.
Все, що Кирило дізнався про справжній стан речей, то вже після смерті вітчима, у девятнадцять років. Тоді мама й розповіла усе:
– Мам, а ж він же мене любив, правда?
– Дуже, синочку! Не знаю, чи кожного змалку так люблять, як тебе Олександр. Ти йому дав відчуття батьківства, а він тобі іще більше. Кровним звязком не все визначається. Біологічний батько й не знав, чи ти живий. А Олександр тобі і мені дім, спокій і свободу дав, сину. Від образи на цей світ. А це, повір, не мало!
І дійсно, Наталія щиро дякувала долі, що так усе повернуло. Якби не крутий поворот із розлученням, не було б того життя у її дитини.
Залишивши місто, переїхала на дачу, а синові віддала квартиру, чекаючи внуків.
Але роки йдуть, а Кирило все шукає ту-єдину.
– Кириле, що ти все носом крутиш? зітхає Наталя. Скільки їх у тебе вже було?
– Багато, мамо.
– І всі красиві, й розумні. От хоч та сама Оксанка чи Леся гарні ж дівчата.
– Мамо, просто То не мій чоловік. Оксана розумна і юристку із неї хоч куди, але в голові самі контракти і карєра. Про дітей жодного слова. А в Лесі любов, а між нами нічого немає, не люблю я її.
– То досить і цього.
– От саме!
Появі в його житті Соломії Наталка тільки зраділа. Не хлопчик вже, а сімї немає. Та й дитина в Соломії її не злякала.
– Кириле, ти готовий за чужу дитину відповідати?
– Мамо, ти мене ображаєш. Ти забула, хто мене виховав? Але А якщо хлопець мене не прийме?
– Ой, ну й розмазня! Хочеш цю жінку спершу завоюй сина! Це ж просто, сину! Для справжньої мами її дитя важливіше за будь-які чоловічі штани!
– Мамо!
– О! Не кажи, що я тебе шокувала. Може грубо, але правда! Памятай: питання треба називати своїми іменами. Хочеш роби пропозицію, але подумай: готовий і справді стати батьком чужій дитині? Це не іграшка! Соломія сильна, вона сама впорається, як ти передумаєш, а ось хлопчику стане боляче. Ти добре думай! Гріх ризикувати чужим життям, і не тільки своїм.
І Кирило серйозно взяв сказане до серця, і обережно виконував мамині поради.
Першу частину зробив. Тепер Соломія сидить із сестрою в улюбленій львівській кавярні й гадає, що ж далі. Кохання коханням, та жити з людиною, котра не прийме твого сина, вона не може.
Оля крутилася на стільці, не знаючи, чи лаяти сестру, але не витримала.
– А що він сказав?
– Хто?
– Та Кирило! Що саме сказав, коли попросив за сина?
– Та нічого путнього. Просто попрохав, домовитись із батьками, щоб Маркіян у них тиждень пожив після весілля.
Соломія, не своя, запустила ложечку в столик. Звук луною прокотився по залі, офіціант кинув погляд Оля махнула рукою, що все гаразд. Підсунула ложку, сама облизала залишки піни й як у дитинстві дала сестрі по чолі.
– Ай! Соломія здивовано глянула й потерла чоло. Ти що? Ґуля буде!
– Не буде! В мене досвід! Забула?
– Памятаю! Олю, чого ти знову вередуєш? Ми ж не діти!
– О, вже й дорослі! З якого часу? З того, коли ти дізналася, що чекаєш Маркіяна?
– Мабуть, раніше
– Те ж саме! Як бабуся казала? Молоді та ранні! От і маєш! Життя не навчає
– Про що ти?
Соломія в Олі забрала ложку та притисла до чола.
– Помастим! жартома відповіла Оля. Скажи мені, що було б, якби ти мені розповіла колись про того Івана? Хоч не татові з мамою, а хоча б мені?
– Хто зна Та що гадати! Що було, те загуло
– А от і не так! У мене тільки одне питання коли ти навчишся говорити з тими, хто тебе любить?
Соломія зітхнула й відклала ложку.
– Може й права ти, Оль
– Та ні, а правда! Нагадаю, як з Маркіяном вийшло?
– Не потрібно, я й так все памятаю!
– А мені здається забула.
Соломія відвернулась і зробила глибокий вдих. Іноді Оля могла дістати до живого, але і цього разу вона права.
З Іваном батьком Маркіяна Соломія навчалась в одному класі. Завмирала, як він мимохідь глянув і мріяла про його «привіт». Ранком займала своє місце біля дзеркала на першому поверсі, бо знала: Іван пройде скаже щось. Те, що він вітався не лише з нею, мало хвилювало. Справжню правду про кумирів вона зрозуміє згодом.
Увагу Іван усе ж зверне на випускному. Візьме її за руку й поведе з собою, знаючи, що батьків нема.
Чому вона погодиться Соломія й собі не могла пояснити. Вона завжди відкрито розмовляла з мамою, а тут про перше кохання ні пари з вуст. І, вже сидячи біля Південного Бугу в туристичній поїздці, тільки гадала, що їй тепер із цим секретом робити. Зберігати марно, та й масштаб не співмірний навіть із широкою повноводною течією під ногами: «Дивись, дівчино, я була струмочком, а стала великою рікою. Борись! Якщо не злякаєшся, якщо даси життя воно навіть тобі та тобі одній потрібне!»
Що Іван не збирався брати відповідальність, Соломія зрозуміла майже відразу, та все ще тішилася надією. Тягла, поки час не скінчився.
Тоді Оля, спостерігаючи за сестрою, підбурить Павлика з хлопцями, а ввечері прийде і обійме Соломію.
– Соломійка, нічого не бійся! Й забудь за нього, того Не хочу й згадувати! Віддав, і добре!
– Хто віддав? Олю! Про що ти? кричить Соломія. І зненацька зомліє.
Прийшла вона до тями швидко, але лежала з заплющеними очима, відчуваючи, як мамині сльози ллються на щоку.
– Чому мовчала? Хіба так легше?
Плакали усі, а батько, повернувшись із роботи, тільки розвів руками:
– Оце вам і водоспад! Радіти треба, а не ревіти! В нас буде онук, чи онука що ще треба! Соломійко, тихо! Не нервуйся!
У житті більше ніколи не було тієї хвилі вдячності і полегшення. Було соромно, але легко, коли прийняли її такою, як є.
Маркіян зявився в родині, де не було класичних «мама-тато», а були ті, хто його любить.
Соломія, маючи таку підтримку, не лише здобула освіту вона облаштувала життя для себе й сина. Поява Кирила порушила цей спокій, тому її сумніви природні.
Хіба можна ризикувати майбутнім сина заради свого щастя?
Одного разу вона вже помилилась, і якби не батьки з Олею, хто зна, що було б зараз з ними
Її роздуми так читались по обличчю, що Оля кликнула офіціанта:
– Ложечку нам, будь ласка, і еклери повторіть! Нерви вгамувати треба.
Соломіє, рідна, учись говорити з тими, хто поряд. Спитай Кирила напряму, чого йому треба, і чого він твого Маркіяна хоче до бабусі відправити Хіба важко?
– Може Просто спитати?
– Саме так! Оля простягає телефон. Дзвони!
– Олю! Він на нараді!
– Ото й перевіриш, наскільки йому не байдуже.
– Та це ж незручно
– Дурниці! відрізала Оля. Не дзвониш напиши.
– Що він про мене подумає?
– А це важливо? В тебе на пальці його каблучка. Пропозицію прийняла? Чи ще думаєш?
– Думаю
– Не сказала «ні» значить прийняла! Юначе, хіба ти сімю так будуватимеш якщо й питання боїшся поставити?! Він не має здогадуватись, чого ти мовчиш! Забудь про умовний спосіб! Просто виріши, чого хочеш!
– Знала б я сама Соломія опустила очі, але взяла телефон. Прямо тут і зараз?
– Так. Оля зітхнула й кивнула.
Відповідь не забарилася: телефон Споломії втихомирено задзвенів, і вже посмішка розкрилась на її обличчі.
– Ну як? Зрозуміла? Оля глянула на годинник. Ой-йой! Спізнюсь. Комусь відпустка та сонце, а мені справи. Та не впадай у розпач, сестричко! Усе правильно. Тиждень самі, тиждень разом. Бо ти не додаток до дитини, а жінка! Ти навіть не знаєш, які ти щаслива! Мій Павло б і не здогадався! Все І поговори з Маркіяном, впевнена не проти він називати Кирила татом.
– Справді?
– Знаю! Але це тобі не я сказала.
Оля хутко вдяглася, на виході показала язика, та постукала пальцем по скроні думай!
Соломія і думала.
І недаремно.
Вже за три роки гордий Маркіян приймає на руки сестричку від чоловіка, якого сам кличе татом.
– Маркіяне, обережно! тривожно схопилась Соломія, але Кирило обіймає за плечі, не даючи втручатись в цю першу зустріч.
– Не хвилюйся! Все добре! Правда, синку?
– Тату! Маркіян легко відкриває мереживний конверт, на який із татом стільки часу витратили, і посміхається. Мамо, а вона і справді красуняМаленька сестричка в конверті скиглила тонесенько і Маркіян, зарумянівшись, нахилився, намагаючись зробити так, як казав тато: прикрив її щічку своєю долонькою, а потім несміливо поцілував у пухке личко.
Соломія затамувала подих. Здавалося, весь її шлях, усі страхи і падіння, були тільки заради цієї миті. Вона зустрілася поглядом із Кирилом. Він усміхнувся і прошепотів:
У нас вийшло.
Вікно було навстіж із саду линули свіжість і гомін птахів. За парканом дзвеніло дитинство.
Мамо, а коли Мируся підросте, ти дозволиш і їй ходити зі мною в садочок?
Дозволю, якщо тато погодиться, весело кивнула Соломія.
Кирило обійняв їх обох Соломію з дочкою і сина, що притискався до його плеча.
У нашій сім’ї все вирішується разом, серйозно відповів він і підморгнув Маркіяну. А ти ж у нас головний старший брат!
Я знаю, сказав Маркіян і міцніше стиснув сестричку, бо в нас тут усі свої, і всі назавжди.
Сонячний промінь ліг їм на обличчя; нове життя складалося дбайливо і міцно, по ниточці, любовю, яка більше не знала страху.
