Випадкове сповіщення
Колись, багато років тому, на тумбочці біля ліжка в маленькій спальні багатоповерхівки в Києві завжди лежав телефон, екраном донизу. Оленка ніколи не мала звички брати його без потреби. Цієї ночі вона просто потягнулася за склянкою з водою, ненароком зачепила пластик, і екран блиснув сам по собі отак іноді спалахує щось, що мало б залишатися в темряві.
Вона прочитала тільки один рядок сповіщення з месенджера.
«Я теж сумую. Сьогодні було так гарно. Твоя Христя.»
Оленка не відразу збагнула. Дивилася на ці рядки секунду, дві, три, наче вони написані дивною для неї мовою, й треба час, аби зрозуміти. Потім глянула на чоловіка, що спав поруч. Андрій лежав на боці, обличчям до стіни, плече трохи підняте, подих рівний і глибокий як у людини із чистою совістю.
«Твоя Христя.»
Христя. Христина Савицька. Подруга. Та сама, що три місяці тому допомагала вибирати шпалери у дитячу. Та сама, що пила чай на цій кухні, мабуть, сотню разів. Та, що минулого тижня телефонувала Оленці та жалілася: зрозуміти чоловіків неможливо, всі однакові, вона стомилася від самотності.
Оленка обережно піднесла склянку, зробила ковток, поставила її назад. Встала з ліжка так тихо, що жодна підлога не скрипнула. Вийшла в коридор, прикрила за собою двері, попрямувала на кухню. Замість верхнього світла ввімкнула тільки лампу над плитою, щоб не сліпило хоча, мабуть, це боліло не від світла.
Сіла за стіл, втупилася в чисту стільницю. За вікном була ніч звичайна, осіння, з розмитими вогнями з того боку двору. Чайник стояв на плиті ще зі вчора. Вона не ввімкнула його. Просто сиділа.
«Сьогодні було так гарно.»
Коли сьогодні? У середу він прийшов додому близько восьмої, сказав: затримався з клієнтами, вечеряли у «Шато», втомився, хочу спати. Вона підігріла йому борщ із пампушкою, але він навіть до половини не доїв. Трохи подивилися телевізор, він заснув просто на дивані, і вона сама його вкрила ковдрою. Сама. Своїми руками.
Оленка стисла пальці об край стола.
Івась, їхній син, спав у сусідній кімнаті. Йому вісім, спить міцно, іноді говорить у сні щось кумедне: про автомобіль, про школу. Завтра треба було відвести його на тренування до девятої. Купити хліба. Подзвонити мамі в Черкаси чотири дні вже не дзвонила, певно, та ображалася.
Життя звичайне, зрозуміле було ось тут, у цих дрібницях. А під ним, виявляється, жило ще одне, паралельне. З іншими повідомленнями, іншими вечорами та іншою жінкою, яка писала: «твоя».
Оленка піднялася, підійшла до вікна. На підвіконні стояла герань вона її не любила, але поливала, бо рослину подарувала колись сусідка Маруся. Герань жива, трохи запилена, вперта.
Чомусь подумала про цю герань дуже довго. Потім повернулася за стіл.
Треба було щось вирішувати. Або нічого не вирішувати зараз. Вона не знала, що правильніше. Усередині було тихо, так, як буває перед чимось дуже гучним. Не плач, не крик тиша з гострими краями.
Вона сиділа на кухні до четвертої ранку, нічого не роблячи. Просто спостерігала, як на тому боці двору одне за одним гаснуть світла у вікнах. Зрештою, все ж увімкнула чайник. Зробила чай, не допила його. Помила чашку. Повернулася у спальню. Лягла поряд з Андрієм, не доторкаючись, втупившись у стелю.
Андрій спав.
Вона дослухалася до його дихання. Ще вчора воно було просто частиною ночі, як шум холодильника чи гул тролейбуса під вікном. А нині кожен його вдих звучав інакше. Наче вона почула його по-справжньому вперше за багато років, і це було нестерпно.
Вранці вона встала першою. Розбудила Івася, нагодувала вівсянкою, яку він їв неохоче, бо хотів канапку із ковбасою. Вона зробила йому канапку. Завязала шнурівки на кросівках, бо він ще не вправний, а часу мало. Взяла за руку і вийшла з дому.
В повітрі було холодно, пахло мокрим асфальтом і листям. Івась йшов поряд і щось розповідав про урок математики: мовляв, вчителька на «кривду» написала, що неправильно вирішив завдання, а він же знав, що все правильно. Оленка слухала, кивала у потрібних місцях. Вона давно вже навчилася так на автопілоті.
Встигли на тренування. Вона передала Івася тренерові, постояла, спостерігаючи, як син підбігає до своїх, грайливо штовхається. Потім вийшла на вулицю.
Біля входу на лавці вона дістала телефон. Знайшла у контактах «Христя С.». Довго дивилася на це імя. Потім заховала телефон назад.
Не зараз.
Ще ні.
У ті перші дні вона багато думала, як давно це почалося. Перебирала в памяті останні місяці, ніби старі світлини: шукаючи те, що раніше не помічала. Ось вони втрьох на дні народження Христі травень, сміх, Андрієві жарти. Ось Христя допомагає вибирати тканину на штори, довго про щось розмовляє з Андрієм на кухні, поки Оленка вкладає сина спати. Запитала тоді: про що саме ви говорили? Андрій сказав: про роботу, ти ж знаєш, Христя дизайнер, щось радився про офіс. Оленка кивнула. Звісно.
Звісно.
Вона не плакала. Це її дивувало. Очікувала сліз а були лиш сухість у горлі і важкість під ребрами, наче там оселилося щось важке й холодне. Їла, спала, готувала, розмовляла, відповідала на дзвінки. Андрій нічого не підозрював. Був уважним, як завжди не більш, не менш. Питав, як минув день. Іноді цілував у щоку, йдучи на роботу. Вона підставляла щоку.
На четвертий день зателефонувала Христя.
Телефон забринів у кишені, й Оленка побачила це імя, і на мить їй перехопило подих. Потім видихнула, відповіла спокійним голосом.
Привіт, Хрисю.
Оленко, привіт! Де ти пропала? Я писала в понеділок, ти не відповіла.
Голос був звичайний. Теплий. Трохи винний, як це буває, коли людина боїться образити.
Вибач, розбігалася. Івась трохи захворів, легко збрехала Оленка й сама здивувалася, як це просто.
Ой, що з ним? Температура?
Ні, легкий нежить. Вже краще.
То добре. Я, до речі, хотіла запропонувати встрітися в суботу, може кудись разом підемо, давно не бачилися.
Оленка дивилась у стіну перед собою. На стіні весіла світлина: вони з Андрієм на морі багато років тому, коли Івася ще не було обидва сміються, волосся розвіває вітер. Хороша фотографія.
У суботу, мабуть, не вийде, сказала вона. Але я подзвоню тобі ближче до кінця тижня, добре?
Звісно. А ти як? Голос якийсь…
Втомилася просто. Все гаразд.
Точно? Оленко, якщо що дзвони, ти ж знаєш.
Знаю, Хрисю. Дякую. Бувай.
Вона поклала трубку. Підійшла до тієї фотокартки. Придивилася до свого обличчя. Зняла світлину зі стіни, поклала до шухляди, заштовхнула її.
Тієї ночі вона нарешті поплакала. Тихо, у ванні, відкривши воду, щоб не було чутно. Плакала довго, до опухлих очей і горла. Плакала не про чоловіка й не про те, ким він виявився. Плакала за роки, за довіру, за ту себе, що так по-дитячому вірила, і за наївність цієї віри. За те, що Івась буде рости там, де його батько обманював, що він дізнається а може, й ніколи.
Вона вмилася холодною водою. Дивилася на себе у дзеркалі. Тридцять вісім років не молода, ще не стара. Обличчя звичайне, втомлене, із червоними очима. Завтра доведеться виглядати бодро.
І ще подумала: вони не повинні просто «зійти з рук». Не дозволить їм думати, що все буде, як і раніше: їхнє таємне життя і це, її й Івася. Не можна так.
Вона повернулася у спальню. Андрій спав. Вона лягла поруч.
Треба було думати.
Дві наступні тижні Оленка жила у двох вимірах. Зовні все було, як завжди: готувала, ходила на роботу, возила Івася на тренування, розмовляла із чоловіком, іноді сміялася з його жартів бо жарти справді хороші. Інколи ловила себе, що на мить забувається, просто живе, і саме тоді ставало особливо боляче: вона досі може жити поруч, ніби нічого не сталося.
Всередині точилася тиха, уважна робота. Вона не наймала слідчих. Просто спостерігала. Зауважила Андрій частіше йде із телефоном до іншої кімнати, іноді усміхається до екрана, якщо бачить її погляд ховає телефон. У середу знову затримався вечеря з «клієнтами», знову мало що їв.
Якось, коли він приймав душ, вона взяла його телефон знала код, ніколи не змінював: чотири цифри, рік народження Івася. Відкрила месенджер. Знайшла переписку з Христиною.
Читала швидко, тільки аби зрозуміти масштаб. Почалося в липні, вже три місяці. Поки вони красили стіни у дитячій, водили Івася у другий клас, поки вона їздила до мами на день народження (без Андрія «багато справ»), вона все зрозуміла.
Вона поклала телефон, пішла на кухню. Включила плиту. Нарізала цибулю для борщу. Нарізала методично, рівними шматками.
Андрій виглянув з ванни, ще в рушнику.
О, борщ? Дуже добре, я голодний.
Через півгодини буде, рівно відповіла вона.
Голос спокійний. Все рівно. Як лінії на дошці.
Тієї ночі вона вирішила: буде вечеря.
Не відразу, не завтра. Їй треба трохи часу. Не задля помсти ні. Вона хотіла один раз побачити їх разом, у її домі, за столом, і сказати все, що хоче. Просто, спокійно, без крику. Вона знала: від крику тільки гірше собі, а їм ні холодно, ні жарко.
Вона набрала Христю у пятницю ввечері.
Хрисю, слухай, щодо суботи. Памятаєш, ти пропонувала зібратися?
Так, ти вже вирішила?
Думала, приходь до нас. Я щось смачне зготую, давно не сиділи нормально. Андрій теж буде, посидимо по-людськи.
Пауза. Коротка, майже непомітна.
Чудово. О котрій?
О сьомій. Прийдеш?
Прийду. Що принести?
Нічого не треба.
Вона поклала слухавку. Зайшла у вітальню до Андрія він дивився телевізор.
Запросила Христю в суботу на вечерю. Давно не бачилися.
Андрій повернувся. В обличчі щось мигнуло миттєво, невловимо.
Добре, сказав. Справді хороша ідея.
От і я так думаю, кивнула Оленка і пішла на кухню.
Вона знала: зараз вони напишуть одне одному, домовляться триматися, гратимуть ролі старих знайомих. Але її це вже не хвилювало. Сцен вона робити не хотіла. Івась у суботу йшов до бабусі, усе домовлено. Вечеря буде тихою.
Всю тиждень вона думала, що приготувати. Це було для неї важливо. Не щоб когось вразити, а щоб зосередити руки, думки. Зупинилася на запеченій курці з розмарином, печеною картоплею, салаті з руколою та грушею Христя це любила. На десерт яблучний пиріг, який у неї завжди виходив найкраще. Нехай усе виглядає гарно, святково. Нехай стіл буде накритий чисто.
У суботу вона відвезла Івася до мами на лівий берег. Та, як завжди, намагалася розпитати, чому донька така втомлена, усе гаразд? Оленка сказала, що все добре, просто не виспалася. Поцілувала Івася, поринула назад додому.
Вдома тихо. Андрій вийшов у місто, повернувся з винами, ретельно вибирав марку.
До вечері, сказав. Ти не проти?
Гарна ідея, відповіла вона.
Він був трохи напружений. Це було видно. Рухався швидше, двічі перевірив телефон, стоячи біля холодильника. Потім сів із газетою, яку ніколи не читав, і гортів сторінки.
Вона готувала. Мила курку, натирала спеціями, різала картоплю. Розмарин і часник просочили квартиру теплом, домом. Відкрила кватирку стало прохолодніше, запах осені зайшов у кухню.
О шостій сервірувала стіл: три тарілки, три келихи, без свічок це було б вже майже знущання, не хотіла. Просто чистотата, квіти у вазі, які вчора купила на базарі.
О сьомій подзвонили у двері.
Христя прийшла у новому темно-синьому пальто, волосся акуратно вкладене, запах легких парфумів знайомий уже роками. Принесла коробку львівських цукерок хоча казали нічого не приносити.
Як у тебе завжди затишно, Оленко, сказала вона з порогу, знімаючи пальто. І пахне божественно.
Заходь, я рада, відповіла Оленка. І це була правда дивна, гірка правда, але правда.
Андрій вийшов із кімнати. Вітання, поцілунок у щоку все звично, навіть занадто. Вони обоє майстерно вдавали байдужість.
Сіли за стіл.
Перші пів години говорили ні про що. Христя про новий інтерєр у якомусь офісі, клієнти з чудернацькими смаками золоті ручки на шафах. Андрій теж щось жартував про своїх клієнтів. Оленка мовчки їла, підливала всім вина.
За вікном уже стемніло. Вона ввімкнула світло над столом, стало затишно й водночас ще болючіше.
Вона чекала, доки вони випють другий келих. Коли розмова трохи затихла, Христя тягнулась до салату тоді Оленка мовила, спокійно, без прелюдій:
Я хочу щось сказати. Послухайте обоє.
Вони відклали прибори. Христя з виделкою в руці, Андрій не доніс келиха до губ.
Я все знаю. З липня. Андрій, я читала переписку. Знаю все, що треба знати.
Тиша. Чути, як цокає годинник на стіні.
Першим заговорив Андрій. Голос слабкий, наче щось усередині зламалося:
Олено…
Почекай, перебила вона. Я не для крику все це кажу. Просто хочу, щоб ви обоє знали: я все знаю. Ось і все.
Вона глянула на Христю. Та дивилася на скатертину, щоки червоніли, пальці стискали виделку.
Хрисю, ти бувала тут сотні разів. Знала усе про нас. Коли мені було погано ти ночами сиділа поруч. Памятаєш, як чекала під дверима пологового, коли я народжувала Івася? Я зараз не дорікаю, не для цього це кажу. Просто, щоб ти знала: я все це памятаю. Я нічого не забула.
Христя підняла очі. Там сльози й безпорадність.
Олено, пробач…
Не треба зараз, тихо відповіла Оленка.
Вона повернулася до Андрія.
За дванадцять років я багато бачила. Я зараз не буду розбирати, коли і що пішло не так. Це довга розмова, не для сьогодні. Просто хотіла сказати це вголос, за цим столом. Бо ви думали, що я не знаю. А я знаю. В цьому різниця.
Андрій повільно поставив келих на стіл наче боявся розбити.
Олено, це все набагато складніше. Нам треба поговорити наодинці…
Я знаю. Ми поговоримо. Але не зараз.
Вона підвелась. Допила вино. Поставила келих.
Сьогодні доїдайте курку. Вдалася. А потім можете йти. Обоє. Івась у мами, він залишиться там ночувати. А в мене справи.
Ніхто не ворухнувся.
Андрій дивився на неї з виразом, що вона не змогла відразу розпізнати не вина: розгубленість. Він ніби чекав на крик, а впоратися з тишею не вмів.
Христя нарешті прохрипіла:
Олено, пробач мені.
Оленка дивилася на цю знайому вже стільки років Христину туш на очах поплила, парфуми все ще від неї, ті, що порадила сама.
Не знаю, Хрисю. Можливо, колись. Але не сьогодні.
Вона вийшла. Зачинила двері спальні, сіла на ліжко. Чула, як у кухні перешіптуються, відсувають стільці. Потім хлопнула двері. Один раз. Потім ще раз.
Стіло тихо.
Вона сиділа, слухаючи цю тишу. Квартира пахла куркою з розмарином і трохи Христининими парфумами, які поступово вивітрювалися. Три тарілки на столі, на одній не торкнулись майже нічого.
Не знала, скільки минуло часу. Повернулася на кухню, прибрала стіл. Решту курки загорнула у фольгу, поклала в холодильник. Помила тарілки, витерла стіл, зметла крихти на долоню.
Потім сіла посеред чистої кухні.
Ось і все. Так мало за дванадцять років шлюбу й одну найкращу подругу. Чистий стіл і запах мила.
Вона подзвонила мамі.
Мамо, можна, Івась побуде у тебе до неділі?
Звичайно, він вже спить. Олено, що трапилося?
Трапилося. Потім розкажу. Не зараз.
Заходь, я ще не сплю.
Ні, мам. Я вдома посиджу. Мені це потрібно.
Мама не стала вмовляти. Мама завжди відчувала, коли не треба наполягати.
Ти там їси щось?
Їла сьогодні добре. Курка вдалася.
Ну й добре, сказала мама. І це «ну й добре» чомусь боліло більше, ніж усе інше цеї ночі.
Оленка поклала слухавку. І заплакала. Уже без ванної, без шуму води просто сіла на кухні та плакала. Довго. Потім перестала. Витерла обличчя, вмилася в кухонній раковині.
За вікном світився Київ огні, листопад, звична субота. Десь там були Андрій і Христя, що, певно, ще розмовляли. Що саме, вже не цікавило.
Вона не думала, що буде далі. Не сьогодні. Сьогодні було достатньо того, що дожила до цього вечора, не зламалася, не закричала. Вона сказала стільки, скільки хотіла.
Андрій повернувся першої ночі.
Вона не спала, лежала в темряві й слухала, як він увійшов, тихенько перевзувся, пройшов на кухню, налив води. Потім постояв біля дверей спальні. Тиша.
Він тихо відчинив двері.
Ти не спиш, сказав. Не спитав, а ствердив.
Ні.
Він увійшов, сів на край ліжка зі свого боку. Довго мовчав.
Олено, не знаю, як почати.
Не починай сьогодні, відповіла вона. Лягай спати. Завтра поговоримо.
Ти не хочеш…
Андрію, зараз ніч. Я втомилася. Завтра.
Він ліг, вона лежала із заплющеними очима. Не торкалися. Лежали поруч, як два чужі, яких випадок чи звичка занесла в одне ліжко.
Зранку вона встала раніше. Поки Андрій спав, спакувала невелику сумку не назавжди, але кілька речей, найпотрібніше: паспорт, документи, картку, трохи одягу, фотографію Івася з тумбочки.
Поставила сумку біля входу.
Потім зварила каву. Дочекалася, доки Андрій вийде.
Він побачив сумку. Зупинився.
Ти йдеш?
До мами. З Івасем побуду. Нам треба поговорити, Андрію, але спершу мені треба пожити окремо. Кілька днів.
Він дивився на неї, мовчав.
Я хочу пояснити…
Я слухаю.
Він довго мовчав. Вона відпила кави, не відводячи погляду.
Я не знаю, як вийшло. Я не хотів…
Ніхто не хоче, Андрію. Так не працює.
Ти говориш про розлучення?
Слово повисло між ними. Вона не відвела погляду.
Я ще не знаю. Мені треба час зрозуміти, чого хочу. Але точно знаю, що зараз лишитися тут і робити вигляд, що все «як раніше», не можу. Ти розумієш?
Він кивнув. Тяжко, як людина, якій все ясно, а від цього не легше.
Івась…
З ним усе добре буде. Це наше з тобою питання, не його. Я прослідкую.
Вона допила каву, залишила чашку у мийці, взяла сумку.
Я подзвоню.
І вийшла.
У підїзді було прохолодно і пахло старим деревом та чиємось сніданком. Вона спускалася сходами дванадцять прольотів, шостий поверх і рахувала ступені, ніби вперше.
Вийшла на вулицю.
Повітря свіже, вологе, листя на асфальті підгрібав двірник у помаранчевому жилеті. Небо сіре, листопадове. Але Оленка стояла на сходах своєї багатоповерхівки й дихала цим повітрям ставало легше просто від того, що вона тут стоїть, сама, не ховаючись.
Вона подумала про Івася: як він прокинеться у бабусі, вимагатиме млинців, отримає задоволений. Як він не знає, що відбувається і це, певно, правильно. Йому вісім. Нехай у нього будуть млинці й тренування, і несправедлива вчителька. Все інше вона придумає.
Вона не знала, як буде далі. Чи буде розлучення, щось інше, чи вдасться їй простити Христю колись. Це зараз було найскладніше складніше навіть, ніж Андрій. Бо з чоловіками таке буває, люди розходяться, виходять із чужих життів. А от із подругою… З тою, кому довіряла це зовсім по-іншому.
Зараз вона стояла із сумкою на вулиці. Десь у двох кварталах чекав син і млинці. Вона зробила крок з ґанку.
Просто пішла.
Мама впустила її без зайвих запитань. Відчинила двері, поглянула на сумку, на обличчя, зрозуміла все без слів.
Йди вмийся, я чай поставлю.
Івась вискочив з кімнати, у шкарпетках, скуйовджений.
Мамо! Чого приїхала? Ти ж казала, не приїдеш?
Засумувала, сказала вона, обійняла міцно, уткнулася носом у маківку (пах дитячим шампунем і сном).
Лоскочеш! верещав він, висмикувався і втік до мультика.
Вона дивилася йому вслід.
Потім пішла на кухню маленьку, затишну, із фіранками в квіточки. Мамин холодильник, обвішаний магнітиками, серед них один, зроблений руками Івася в садочку. Все таке знайоме, аж хотілося знову заплакати.
Вона втрималася.
Мама поставила чай, сіла навпроти.
Розкажеш?
Розкажу. Але не зараз. Хай трохи звикну.
Це Андрій?
Так.
Мама кивнула, не казала нічого. Взяла чашку. Вони сиділи мовчки, чай парував. За стіною сміявся мультик, Івась хихотів навздогін.
Мамо, можна я поживу трохи у тебе?
Скільки треба стільки й живи. Кімната твоя, як і була.
Ось і все, що треба було почути.
Потім почалося щось інше життя, яке не вміла називати по-новому: не тимчасове, але й не остаточне. Просто день за днем.
З Андрієм розмовляли. Не раз і не два важко, без крику, зберігаючи спокій, хоча місцями хотілося кричати. Він зізнавався, що заблукав, шкодує, думав про Івася, не розуміє як правильно. Вона слухала. Не прощала і не проклинала.
Про розлучення думали повільно рішення мало визріти. Папери, адвокати, договір, де житиме Івась. Складно й боляче як розділити те, що було спільним. Але вона проходила через це.
Христя не дзвонила кілька тижнів. Потім написала коротке: «Я завжди поруч, якщо треба». Оленка прочитала, не відповіла. Не зі зла, просто ще не знала що казати.
Одного листопадового вечора вона йшла за Івасем після тренування. Падав перший сніг дрібний, несміливий, танув на асфальті. Син вибіг із залу, роззявив рот ловити сніжинки.
Мамо, дивись сніг!
Вона підняла голову. З неба падали білі цяточки, миттєво танули на щоці.
Бачу.
А сніговика будемо ліпити?
Як на справжній сніг укриє землю підемо.
Обіцяєш?
Обіцяю.
Він взяв її за руку: в теплій рукавичці з намальованою машинкою.
Йшли далі, фонарі робили сніг помаранчевим, Івась щебетав щось про сніговика. Вона не памятала що саме просто тримала його за руку.
Болить досі. Не зникає і не мусить зникати так швидко. Дванадцять спільних років не розчиняються у листопаді. Але поруч із болем зявлялось щось нове, не знане раніше наче повітря. Свобода: сама вирішує, сама тримає за руку, сама йде.
Вона не знала: чи зробила правильно. Точніше знала, що правильно, але не знала, чи стане від цього легше. То різні речі.
Наступного тижня побачила оголошення про оренду двокімнатної квартири у сусідньому районі. Четвертий поверх, вікна у двір. Господарі літні люди, без зайвих запитань. Оглянула всі кімнати, побула у тиші, оцінила кухню маленька, але світла.
Берете? спитав власник.
Беру, відповіла вона.
Переїзд зайняв день. Мамині сусіди допомогли з меблями. Андрій сам привіз речі Івася, мовчки розставив коробки, подивився навкруги.
Гарна квартира, сказав.
Так, мовила вона.
Він уже збирався йти, на порозі обернувся.
Олено. Мені шкода.
Вона глянула на цього звичайного вже, чужого чоловіка.
Знаю. Іди, Андрію.
Він пішов.
Вона замкнулася, притулилася до дверей спиною, постояла.
Почала розбирати речі.
До вечора примчав Івась. Помчав одразу до своєї кімнати, виглянув у вікно: дерева видно, заявив, що може лежати на підвіконні і дивитись униз, бо там ходять коти. Вона сказала, що вузько. Він що малий, поміститься. Вона засміялася.
Сміялася раптово, без підготовки, наче щось розстібнулося усередині. Івась здивовано подивився.
Чого ти?
Нічого, давай вечеряти я купила вареники.
Вареники! вже біг на кухню.
Вона увімкнула маленьке світло, поставила воду, знайшла сіль. Нова кухня пахла чужим, старими стінами, але ці запахи вигоряють, якщо в домі готувати.
Вода закипіла. Вона кинула у неї вареники.
Івась сидів за столом, щось малював у зошиті завтра малювання, згадав тільки зараз.
Мам, а сніговика ми правда будемо ліпити?
Будемо. Як снігу насипле справжнього підемо.
Обіцяєш?
Обіцяю.
Він кивнув, повернувся до малюнка.
За вікном вже падав сніг справжній, щільний, грудневий. Лягав на дерева, підвіконник, козирки підїздів. Місто під ним ставало спокійніше, біліше.
Оленка стояла біля плити, обережно помішуючи вареники. Думала ні про що конкретно, просто слухала, як шепоче Івась, і дивилася, як сніг кладеться за вікном.
Що буде далі не знала.
Знала лише одне: завтра встане рано, відведе Івася до школи, зайде до магазину по хліб, подзвонить мамі, бо вже три дні не дзвонила. Увечері, може, розбере кілька коробок із коридору. Може й ні нікуди ті коробки не зникнуть.
Біль ще буде. Заходить вночі, іноді вдень. То запах парфумів, то знайомий голос у телефоні, чи спогад про щасливий момент минулих років. Це не мине швидко вона не чекала іншого.
Проте вареники готові. Івась уже відклав зошит, дивиться на неї з очікуванням.
Усе, несу, сказала вона.
