Я завжди буду поруч із тобою
Тільки знову не починай! Ми вже мільйон разів це обговорювали! Навіщо повертатися до цієї теми? Марічка втомлено махнула рукою й повернулася до плити.
Того дня, як зараз згадую, усе було сірим і гнітючим. Почалося все о пятій ранку, коли Остап прийшов до мене в спальню й торкнув за плече:
Мамо! В мене горло болить!
Я, ще не прокинувшись до кінця, приклала губи до лоба сина тепло, наче полумя. Сон як рукою зняло.
Так, у тебе температура, синочку. Ходи! я взяла Остапа на руки і вийшла з кімнати, тихо зачинивши двері. Вже зовсім не хотілося чути нарікання від Олександра, що він не виспався.
Замірила температуру, дала жарознижуюче, уклала Остапа. Глянувши на годинник, вирішила, що лягати назад вже немає сенсу. Краще дочекатися відкриття поліклініки й викликати лікаря. Переконавшись, що син заснув, я вийшла на кухню, зварила каву й підійшла до вікна.
Та зима, пригадую, видалася особливо сніжною. Двір був укритий пухким снігом білим, як вишневий цвіт навесні, хоч скрізь ще було темно й тихо. Лише подекуди протоптані сліди ранкових працівників. Раптом помітила рух: сусідська кицька, Мурка, тітки Олени, стрибала по двору, то пірнаючи у замети, то зявляючись на поверхні. Тітка Олена часто жартувала, що Мурка сама собі господиня ні в якому разі не сходить у лоток удома, а голосно вимагає випустити на двір, якщо не встигаєш чути всьому підїзду. Але за цією волелюбною душею жодної халепи в хаті! Ще вчора, як забирала Остапа з садочка, бачила, як Мурка, прокотившись коридором, голосно «лютувала» на ходу.
Іди-іди! Сварись мені ще! Добридень, Марічко! Дивися, що за кіт! Уже не знаю, хто в кого хазяїн. Командир хвостатий! Затрималася з роботи і ось маю.
Доброго дня, тітко Олено! Справжній поважний пан у вас!
Еге ж! Карма в мене така тільки серйозних чоловіків виховувати…
Я усміхнулася, кивнула і попрямувала далі. Що мені було сказати? Син тітки Олени, Назарій, теж був дуже серйозним. І до того ж, добрим і кмітливим. Шкода, що не всі це помічали. Більшість бачила просто звичайного хлопця в окулярах, худенького, невисокого, якого дівчата особливо не помічали. Ми з ним дружили з дитинства. Скільки себе памятаю Назарій завжди був поруч. Він підтримував мене, як уміла лише дитяча душа, коли не стало мами.
Моя мама, Ганна Миколаївна, загинула на пішохідному переході просто йшла за правилами, але це не врятувало. Для мене це стало найбільшим потрясінням, бо мене завжди вчили: дотримуєшся правил і все буде добре.
Мені та Назарієві було тоді років по десять. Я, не знаючи доти, що таке втрата, занурилась у темряву. Я перестала говорити, лише плакала. Не хотіла нікого чути, тікала, замикалася у ванній. Як тільки залишалася на самоті знаходила будь-який тихий куточок і там засинала. Психолог, до якої мене відвів тато, занепокоїлася, радила вживати термінових заходів, бо стрес почав шкодити здоровю.
Витягнув мене Назарій. Він втратив батька ще раніше, за два роки до того, тому, мабуть, краще за дорослих розумів мій біль. Назарій практично оселився в нас, а тітка Олена радо це приймала дуже шкодувала мене. Сусіди приносили їжу, лишалися зі мною, коли татові треба було їхати у справах. Тож ні разу тітка Олена не сказала й слова, якщо Назарій допізна залишався у нас, змушував робити домашнє завдання, читав уголос, умовляв гратися, водив за руку на гуртки, куди мріяла записати мене мама. І ця турбота маленького, але серйозного хлопчика, поступово повернула мене до життя. Коли ми з Назарієм підібрали на вулиці малесеньке кошеня, я вперше після маминої загибелі заговорила попросила молока, щоби нагодувати знахідку. Тітка Олена подала мені пляшечку, а сама прошепотіла:
Слава Богу, ожила…
Кошеня залишилося жити в Назарія мій тато, Степан Петрович, виявився алергіком.
З тих пір Назарій був поруч скрізь, де міг. Я так звикла до його присутності, що вже майже не уявляла себе окремо від нього. Обоє ми були єдині діти у своїх родинах, тому знайшли один в одному те, чого нам бракувало: дружбу, підтримку, відчуття єдності.
Ми часто розумілися без слів, догадувалися про думки один одного з півпогляду. Я могла почати речення Назарій закінчував. Дорослі дивувались нашій дружбі, але не втручалися: кожному з нас ця підтримка була життєво необхідною.
Проблеми зявилися тільки під кінець школи. Я підросла, стала красивою, розумною, привабливою дівчиною, і від залицяльників не було відбою. Назарій мовчки спостерігав. Спостерігав і мовчав. Аж поки не зявився Олександр. Познайомилася з ним в університеті, коли, поспішаючи на тренування з художньої гімнастики, посковзнулася на засніжених східцях.
Все гаразд, дівчино? Давайте підніму! усміхнений, високий. Простягнув руку. Сходи слизькі, як у ковзанці! Тепер як?
Я поглянула на нього і відчула щось невідоме й сильне. Не вірила в любов з першого погляду сміялася з романтичної дурні. А тут переконалася все, пропала…
Я пропала, Назарію, пропала! Він такий…
Який? він зиркнув похмуро, а я не помітила, захоплена думками.
Не пояснити… найкращий! я крутилася по кімнаті. Ти б міг зрадіти за свою подругу!
За любимую… Так, звісно… Я радий, Назарій криво всміхнувся й, пославшись на справи, пішов.
Я не звернула особливої уваги думки були зовсім в іншому. З Олександром ми зустрічалися три з лишком роки, а потім вирішили пора розписуватися. Повідомили батьків, подали заяву до РАЦСу.
Шкода, що не можна взяти друга за дружку… навіщо вона мені? я приміряла весільну сукню в ательє.
Назарій, який привіз мене, сидів на диванчику і спостерігав мовчки. Ледве кравчиня не виставила його геть:
Не можна, щоб наречений бачив сукню!
Він не наречений! усміхнулася я. Він мій друг.
Дуже цікаво… протягнула майстриня.
Друзі є не тільки між хлопцем і хлопцем чи дівчиною й дівчиною, втрутився Назарій. Марічко, нам ще треба за тортом, давай швидше. Мені ще на роботу сьогодні.
Зараз! і я побігла переодягатися.
А вже потім, коли згадувала своє поспішне, по суті, одруження, перші роки сімейного життя, думала: як я не помітила тоді в Олександрові все те, що згодом стало так сильно дратувати? Все життя, поки був поруч мій «вірний лицар», була впевнена: завжди буду тією принцесою, яку рятують, тішать, оберігають. Але згодом зрозуміла: не буває ідеальних ролей і принців.
Перший дзвіночок коли я захворіла через пів року після весілля. Проста ангіна, яку терпіла, намагаючись догодити чоловікові, переросла у проблеми із серцем. Обстеження частково було платним, і Олександр обурився:
Ще чого! Ми гривні на відпустку відкладаємо! Хіба ти хвора? Це лікарям тільки грошей побільше дай!
Я не вірила своїм вухам.
Ти серйозно?
Авжеж!
Тобі важливіше відпочинок, аніж моє здоровя?
У тебе все нормально! Відпочинемо й усе минеться! Просто втомилася!
Обстеження оплатив батько. Жодного поганого слова щодо зятя не сказав, тільки задумався.
Рік пішов на лікування, та від хвороби частково позбутися не вдалося. Коли дізналася, що вагітна, мене відразу віднесли до «групи ризику».
Подумайте добре, сказала лікарка. Це випробування для організму…
Нема чого думати. Я народжуватиму!
Останні три місяці пролежала у стаціонарі. Остап народився здоровим, але ціною страшних зусиль. Лише батько й… Назарій знали, чого воно мені вартувало. Олександр, дізнавшись про народження сина, кинувся святкувати так, що пропав із радарів на три дні. Я, розриваючись від переживань, просила тата знайти його… Коли той повернувся лише обійняв, спокійно мовив:
Все добре, зберігай спокій…
Тоді я чітко зрозуміла: це не моя казка. Я не принцеса. Від розлучення втримала лише реакція Олександра, коли він побачив Остапа.
У сина він закохався, увесь час віддавав йому, міняв пелюшки, вставав ночами, гуляв усе, що міг. Хоч іноді траплялися зриви, коли йому набридав плач сина, він просив прибрати хлопчика, але за годину-півтори вже був найкращим татом. Це дивне роздвоєння лякало. Я не розуміла де правда, а де показуха, але позитиву тоді було більше.
Що ж до наших із ним стосунків, то вони зводилися до того, що кожен існував сам по собі. Остап часто хворів, і мені не залишалося часу думати про своє сімейне життя. Героїчно справлялася сама: і до лікарів, і на процедури, аби не дратувати Олександра він міг реагувати як завгодно. Отець допоміг отримати водійські права й купив мені маленьку, живеньку стареньку ластівку, щоби бути незалежною. Про сімейне життя батько все розумів, але не втручався, чекнув, коли я сама прийду до нього з рішенням.
Лише раз, коли Остапу було два роки, а я от-от падала з ніг після кількох безсонних ночей, залишивши сина на тата, заснула на підлозі гостинної, так і не дійшовши до дивану. Він, дочекавшись, коли я трохи оговтаюся, сів поруч і сказав:
Марічко, не буду ані питати, ані радити. Просто знаєш ти не одна. Чуєш мене?
Знаю, тату. Просто ще не готова говорити. Бо поки офіційно я Олександрова дружина.
Батько лише кивнув і обійняв.
І весь цей час, поки я боролася за синове здоровя, завжди поруч опинявся Назарій. Купити ліки, коли я не могла відійти від Остапа, відвезти до лікарні, поїхати на станцію ремонту машини нема такого, чого б він не зробив швидко й тихо. Я розуміла, що, мабуть, зловживаю його добром, та не могла інакше: йому одному довіряла по-справжньому.
Ось і сьогодні, дивлячись на засніжений двір, подумала: Назарій повертається з відрядження, можна домовитися, щоби допоміг поїхати до лікаря, якщо не вийде викликати на дім, бо авто знову зламалася і цього разу, здається, серйозно. Грошей не вистачало Олександр казав, що все вкладає у власну справу, а моєї зарплати ледь вистачало на необхідне. Добре, що ми жили у татовій квартирі, а він сам був на своїй старій дачі під Києвом, куди перебрався через любов до тиші й свіжого повітря.
Я глянула на годинник і набрала реєстратуру поліклініки. На щастя, сімейна лікарка вже вийшла з відпустки й прийняла виклик одразу.
Поклала телефон і взялася смажити оладки. Для Остапа вони були особливою стравою, коли він хворів: «їжа для тих, хто одужує», як жартувала я. Знала, що й Олександр їх полюбляє, а значить не буде проти.
Ну що, з татом говорила?
Ні.
І чого ти зволікаєш?
Я вже казала: не збираюсь просити, щоб на нас переписали квартиру.
Твоє впертість мене вже дістало. Постійно треба те тобі, то Остапу, я впахую, відпустки не бачив рік, і знову все не так!
Олександр щось іще бурмотів, але я вже не чула. Десь усередині ніби порвалася струна та єдина, що досі тримала нас разом: перші поцілунки, щасливий день весілля, народження сина
Я поклала лопатку, якою знімала оладки, і повернулась до чоловіка:
Я скажу лише раз, і ти мене почуєш. Сьогодні забираєш свої речі й йдеш. Ми розлучаємося, Олександре. Терпіти таке життя, як останні три роки, більше не хочу. Обговорювати, хто за що платив, не будемо в нас є Остап, і заради нього мусимо залишитися обома в його житті. Хай навіть кожен окремо.
Олександр спершу здивовано мовчав, потім хотів щось сказати, але, махнувши рукою, встав і кинув виделку:
Все сказала? Подумай, що ти несеш. Я буду у батьків!
Як скажеш. Я відвернулася й ледь стримувала сльози.
Він мовчки пішов. За мить я почула, як зачинились двері. Я сіла й дозволила собі наплакатися досхочу, поки Остап спав. Почувши тихі кроки, поспішно витерла сльози, дістала тарілку.
Ну, найкращий у світі пацієнте! Снідати будемо?
Не дуже голодний, мамо. А ще й голова болить.
Оладки допоможуть твоїй голові?
Так! Із варенням!
Обовязково!
Після візиту лікарки я вже збиралась дзвонити татові, коли пролунав стукіт у двері. То міг бути лише Назарій, який чомусь ніколи не користувався дзвінком наш код з дитинства.
Привіт!
Привіт! Як ви тут? у руках коробка з машинкою. Я не памятаю, коли Олександр востаннє щось купував синові. Назарій ніколи з порожніми руками.
Остап знову підхопив щось. Посидиш із ним? Я до аптеки.
Зараз! Давай список?
Я дістала розписане на клаптику паперу Назарій забрав і пішов. Із аптеки він не встиг повернутись, як подзвонили з лікарні.
Маріє Степанівно?
Так.
Це Київська обласна лікарня. До нас потрапив ваш тато.
Що сталося? я так стиснула телефон, що той ледь не розколовся.
Інфаркт. Стан тяжкий.
Я вже їду!
Не памятаю, як збиралася. Тато ніколи не скаржився на серце. І тільки зараз я усвідомила, як раптово можна втратити найдорожчих.
Зателефонувала Олександрові:
Олександре…
Що? Одумаєшся вже? Може, я тоді…
Батько в лікарні. Інфаркт.
І що? Ти ж розлучаєшся, ні?
Я глянула на телефон і натиснула «відбій».
Назарій застав мене на порозі, вже одягнену.
Куди ти?
Тато в лікарні, інфаркт.
Пояснень більше не було потрібно. Він покликав маму, тітку Олену, щоби залишилася з Остапом, а нас із собою повіз у лікарню.
Ми чекали новин до вечора. Сиділи поряд і мовчали. Нарешті я прошепотіла:
Дякую… як добре, що ти поруч.
Я завжди буду поруч із тобою…
Я знаю, Назарію. Нарешті я все знаю…
Коли лікар, що зявився десь за годину, побачив мене, я спала, поклавши голову на плече Назарію. Він ніжно розбудив мене.
Вашого тата перевели до палати. Попереду довге відновлення, але найгірше позаду. Їдьте додому, завтра прийдете на відвідини.
Я мовчки обійняла Назарія і заплакала, щоб нарешті дозволити болю, який накопичився за останні роки, вийти разом зі сльозами.
