Їжачок

Знову! з обуренням скрикнула Леся, перечитавши повідомлення у вайбер-групі дитсадка, і штовхнула телефон на диван поруч із собою.

Що там сталося, мамо? Галя відклала зошит і подивилася на матір.

Черговий конкурс! Як же мені це вже остогидло! Кому вони взагалі потрібні, ці вироби? І, головне, здати вже післязавтра. А в мене завтра доба на чергуванні. Коли цим займатися?

Я можу зробити, хочеш? Галя відсунула підручник з алгебри. Я майже все виконала. Лиш алгебру залишила завтра в Марійки спишу. Там така мішанина у задачі, нічого не втямила. Марійка пояснить.

Ні вже, доню, займайся навчанням. Ще тобі цього бракувало! За тиждень чверть закінчується і контрольні на носі.

А як же Володька знову засмутиться. Памятаєш, як минулого разу плакав, коли всім грамоти видали, а його виробу й не подивилися? І ж зробив сам…

Тому й не подивилися! Леся ще більше зітхнула. У нас самі Шовкуненки та Мухіни ростуть. А якщо й малюють то вже справжні Шишки. І, заміть, дорослі роблять, а не діти! Хіба може дитина зробити таке, як там приносили на конкурс? Але найбільше мене бісить інше.

Що ж саме?

Що всі виховательки в один голос доводять ніби ці вироби дитячі. Ти би бачила ті творіння! Дорослий не кожен би впорався

Мам, а чого ніхто не обуриться? Усі мовчки покірно роблять і все. Як у мене в першому класі було? Та хтось з батьків сказав: «Досить. Нехай діти самі все виконують або ніяких конкурсів».

Це коли вас Ірина Михайлівна залишила?

Ага! Галя розсміялася. Яка ж то тоді радість була! А Світлана Петрівна тоді сказала: відтепер вироби кожен робить власноруч. І дала двійку Ніні, що принесла іграшку, звязану мамою. Світлана виговорила мало похвалила, а потім дала всім завдання: принести нитки з гачком. Памятаєш?

Ось чому я тоді по всіх сусідах поночі нитки шукала Звичайно, памятаю.

Точно! Посадила ту Ніну і попросила звязати кружечок. Звісно, не змогла. Тоді і була двійка. Ти не памятаєш?

Та вже стерлося з памяті Стільки часу минуло.

А мені здається, що за такі конкурси треба батькам грамоти давати, щоб діти не засмучувалися, сказала Галя, складаючи ручки до пеналу й підводячись. Може, чаю зробити? І Володьці казочку почитаю?

Дуже навіть хочу! Леся підвелася, обійняла доньку, поцілувала у скроню. Вже геть виросла Он як, вже й у маківку не поцілую, як раніше. Вся у батька

Не згадуй, мамо, Галя тихенько відсторонилася. Я не хочу про нього.

І не будемо. Йди, став чайник, а я дещо зараз зясую. Добру думку ти мені підкинула.

Вона ще раз обійняла Галю та спокійно підштовхнула її у бік кухні.

Іди, іди!

Дивлячись на рівну, струнку спину доньки, Леся подумала: як дивно працюють гени Вона ж кремезна, світловолоса, і син, Володя, така ж копія. А Галя мов балерина. Худенька, стрімка, вся енергія й рух. Шия довга, запястки тонкі, спина ідеальна. Як бабуся, Лесина свекруха, що була балериною. Не примою, щоправда одинадцятий лебідь у Запорізькому театрі. Зате воля й натура непереможна, як у Галини. Тільки, на щастя, вдача доньки не бабусина. Леся посміхнулася: її дівчинка дивувала якимсь теплим світлом, яке бачили всі, хто спілкувався із Галею. Та це й було проблемою неодноразово чужі користувалися її добротою. Донька ж все одно не зраджувала собі завжди знаходила спосіб допомогти.

Не було літа, щоб у домі не мешкали врятовані з вулиці тварини. За ними Галя доглядала і потім знаходила дім.

Із усіх власних улюбленців у квартирі оселився лиш величезний старий кіт, якого Галя підібрала серед зими, коли морози скували усе місто. Ті дні навіть школу відмінили. Галя залишилася з братом той кашляв і теж вдома сидів. Провела маму на чергування, зібралася готувати обід та не знайшла в хаті жодної цибулини. Крамничка була поруч. Строго-настрого наказавши Володі дивитися мультики і не злазити з дивана, Галя вимкнула плиту й побігла по цибулю. Повертаючись, уже біля входу до підїзду так перечепилася, що впала просто перед сходами й зустріла задумливий погляд медово-жовтих очей. Кіт сидів на верхній сходинці чорний, величезний, з облізлою шерстю. В очах байдужість до усього світу. Галя, витерши сльози боляче ж, запитала:

Тобі холодно? Хочеш зі мною?

Кіт змовчав. Лише підібрав мерзлі лапи й уважно глянув на дівчинку.

Галя намагалася його підняти, але важкий, як мішок з пшеницею не вдалось. Тоді відчинила двері:

Йдеш? Тут тепло, є молоко.

Кіт дивився довго, наче питав: «Навіщо я тобі, дитино?» І так жаль стало Галя опустилася на коліна просто на слизькому сході.

Не бійся. Ходи Ти мені потрібен!

Він, прислухаючись до голосу, нарешті тицьнувся головою в її долоню й підвівся.

Оце так! Галя зраділа, теж підвелася, трохи нила спина, але дарма. Володю не бійся він галасливий, та добрий. Ніколи не образить.

Наступного ранку, коли Леся побачила це диво з проплешинами, лиш втомлено похитала головою.

Галь, недовго він, мабуть…

Але ж хоч у теплі, мамо?

Та нехай живе

Сил на опір Леся не мала. Вона взагалі жила якийсь час, ніби крізь туман: робота, дім, діти Немов у акваріумі з густим желе: усе довкола обволікає, липке, потрібне начебто, та таке порожнє. Все, крім дітей. Вони й тримали.

Чоловік її залишав не відразу. Більше року жив на дві сімї, не міг вирішити, де йому краще. Леся його вже давно не раділа, але виганяти не наважувалася.

Я бачу, ти не дуже радо мене вітаєш. Але діти мене люблять.

Жили у різних кімнатах дозволяла простора квартира. Галя нічого не казала, коли мама зі своїм ліжком перейшла у дончин куток. Для своїх років дівчина все добре розуміла.

Леся знала: у чоловіка вже є ще один син, трохи молодший за Володю, і та жінка, яка її замінила. Конкурувати навіть не мала наміру: висока білявка із стильним хлопятком картинка з обкладинки. Вперше за ці пів року Леся не поїхала додому тролейбусом, а пішла через їхній улюблений парк. Осінь видалась теплою, без дощу, хотілося, як колись, вдихнути свіже повітря, пошурхотіти ногами у кленовому листі. Тридцять хвилин прогулянки заспокоїли сильніше, ніж будь-які краплі. Навіть розсміялася, побачивши білявого пса з сивим власником, котрий безпорадно чіплявся за ошийник білка стрибала перед носом. Високий сивий чоловік… Так виглядатиме її колишній через десять років. Але поряд буде не вона…

З думками про це, ще й раптом побачивши того ж чоловіка із другою сімєю на алеї, Леся відчула, як щось остаточно обірвалося.

Життя часом складає власний сценарій одна мінлива зустріч і вже все інакше. Леся мовчки спостерігала, як він грався з малим. І так само мовчки розвернулася, рушаючи до виходу з парку, нарешті остаточно вирішивши що далі.

Того ж вечора спакувала речі чоловіка і, не слухаючи претензій, твердо вимовила:

Іди.

Можливо, він і не послухався б, але з кімнати вийшла Галя і тихо, майже тінню маминої інтонації, повторила:

Іди…

Двері зачинились. Леся осіла на підлогу в коридорі.

Мамо, що з тобою? перелякалася Галя.

Леся на мить заплющила очі. Потім стиха сказала:

Постав чайник, доню. Хочу чаю…

Володя, ще малий, особливо переживань не виказав особливо ж бо тато мало з ним спілкувався. Для Галі ж це був удар. Вона довго мовчала щоб не засмучувати маму, а ночами лежала з розплющеними очима, спостерігаючи, як візерунки на стелі міняються під тінями від горіхового дерева за вікном. Згодом вже сил не вистачало: нервувала, часто плакала. Леся повела її до шкільної психологині мало допомогло. Та з появою Кузі все змінилося.

Діти самі назвали кота Кузьмою. Він під дивовижним способом здружився з ними двома попри те, що інколи й зараз лякав Лесю, коли раптово зявлявся у коридорі вночі.

Чого не спиш, кіт? бурчала Леся, сідаючи поряд, коли не могла заснути.

Кузьма ніколи не муркотів, не вимагав ласки. Просто сидів поруч. Ці мовчазні нічні терапії геть змінили жінку. Вона пошепки виливала Кузі душу страхи, слабкості, розчарування, які досі не могла відпустити. Плакала, жалілась а кіт лиш щурив уважні очі і вдавав, ніби все розуміє.

Згодом, помітивши, що Галя стала спокійнішою, Леся навіть запитала доньку:

Ти якщо захочеш Кузю комусь віддати, знай я проти. Хай буде вдома.

За рік Кузьма одужав остаточно: гладкий, блискучий, як справжній домашній цар. На питання про особисте життя Леся з гумором відповідала:

Краще за цього чоловіка немає слухає, терпить, дітей любить, їсть мало, а шкарпетки не розкидає!

Нових стосунків уявляти не могла. Здавалося, ніби вона розбита лялька з закостенілими суглобами, яка завмерла в одному положенні. Єдине, що оживляло діти.

З Галею ніхто не приставав із тими річними виробами. Весь дитсадківський період дівчинки запамятався Лесі яскравими святами, сукнями, бантиками.

З Володею все було інакше. В групі інші виховательки, а батьківський комітет ініціативний, аж усі, хто працював до ночі, від тієї завзятості не знали, куди подітись.

Після скандалу чоловік сказав, що Леся отримає аліменти лише через суд. Зарплати їй не вистачало, а на допомогу від чоловіка розраховувати не доводилося. Замислившись, Леся влаштувалася на другу роботу. Це забрало час і сили, а на питання сина та його творчі плани часу бракувало як ніколи.

Спочатку це не створювало особливих труднощів зробити Чебурашку з пластиліну чи паперову сніжинку, Галя допомагала, чим могла. Володя теж хотів працювати сам. Його вироби постійно опинялися десь на задвірках, а потім Леся на батьківських зборах отримала прочухана від виховательки так, що слів бракувало. Гнів інших батьків урятував ситуацію: після зборів Леся дала слово не приходити більше на такі збори.

Тихіше! вихователька Олена Григорівна намагалася спинити батьків. Наші діти наше майбутнє. Ми мусимо вкладати в них час і серце зараз. Якщо вам шкода пів години на дитячу вирібку то що ж ви за батьки? Це ж чудова нагода провести час разом

Леся вимкнулася, згадала Кузьму, і подумала: прийде додому, нагодує малих, сяде з котом на кухні з чашкою чаю ось де справжня цінність часу.

Збори минули тиждень тому, а сьогодні знову це повідомлення про новий конкурс. Цього разу Леся відчула злість: досить! Якщо це дитячий конкурс нехай діти й беруть участь. Ідея єдності з трьома мамами й одним татом знайшла підтримку.

Свято, що сталося за тиждень, дало шанс втілити задумане. Леся йшла до садка з надією: якщо не вийде дарма, зате більше ніхто не скаже, ніби вона погана мати, і не дасть знехтувати думкою її або дітей.

Виріб Володі, їжачок із жолудів, стояв на дальній полиці. Леся підійшла, злегка посунувши мастерпиеси від батьків, виставила їжачка на самий перед.

Лесю, а навіщо це? Олена Григорівна здивувалася. Зараз батьки прийдуть, буде виставка.

Хочу, щоб виріб Володі, який він зробив сам, побачили всі. Леся поставила їжачка на саме видне місце.

Вихователька знітилася, та перед Лесею нічого навіть не сказала. Володя розгублено подивився на свою іграшку поряд з чужими геніями і гордо роздувся хтось і похвалив.

Група наповнювалася батьками і дітьми, гомін, суєта підготовка до ранку.

Весь захід пройшов на рівні: Володя гарно розповів вірш, підготовлений разом із Галею, відтанцював вальс із Варею. Леся подумала: може, варто віддати його на танці бабусині гени таки беруть своє. Але думки обірвала вирішальна частина оголошення результатів конкурсу.

Діти отримували грамоти з шоколадками, а Володі не було серед виграшних. Ті, хто працював сам, теж без нагород. І тут Леся підвелася.

А тепер, якщо можна, слово батькам нашої групи.

Частина посміхнулася знають: зараз буде.

Насамперед дякуємо вихователькам за свято і працю! За те, що знаходять час і натхнення розвивати не лише дітей, а й нас! Дякуємо! Давайте разом!

Для залу чути: Дякуємо! щиро, голосно.

А зараз хочемо подякувати тим дітям, хто щиро старався, хоча місць не посів. Ви молодці, і теж заслуговуєте на відзнаку!

Леся почала роздавати грамоти і такі самі шоколадки іншим ручним майстрам. Розгубленість виховательки читалася за спиною, але серед дітей запанувало свято: радість, сміх. А далі нагородження батьків: великі чупа-чупси отримали мами й тати за старання.

Повернувшись після концерту в групу, усі побачили нову полицю із написом: Я сам!, зробленим Галею. Нарешті, справжній дитячій конкурс.

Дорогою додому Володя тиснув у руках грамоту:

Мамо?

Що, сонечко? усміхнулась Леся.

Якщо дали грамоту значить, мій їжик гарний?

Звісно! Бо ти його зробив сам! Навіть Галя не підказувала.

Але їжик же вийшов трохи кривенький.

Зате він твій.

Володя замовк, пристосовуючись до маминого кроку, потім знову підвів очі:

Мам, а ти мною пишаєшся?

Леся зупинилася, схилилася поруч із сином, притримала його за плечі:

Дуже пишаюся. Тим, що ти стаєш самостійним! Що не благав допомоги, що розумієш мене і допомагаєш. Я бачу, що вчора посуд мив не Галя, а ти. Дякую! Ти ростеш справжнім чоловіком.

А справжній чоловік це хто?

Це той, хто вирішує свої проблеми сам і дякує за допомогу. Той, хто не ділить роботи на чоловічі чи жіночі. Хто допомагає близьким, як ти з посудом. Галя зробила уроки і написала хімію на відмінно, бо ти дав їй час. Час головне. Мати його й правильно ним скористатися.

А як?

Потім тобі розповім. А зараз… Леся випросталася й потягнула сина за руку. Може, нам потрібен маленький святковий торт?

Так!

Удома, з чашкою чаю з чебрецем, Леся дивилася на своїх дітей, як тихо мружиться у куточку Кузьма, і думала: як легко зробити їх щасливими. Просто треба сказати, що вони важливі й потрібні.

Телефон мовчатиме у сумці завтра вона видалить чат дитсадка, попросить маму Лізи повідомляти їй новини окремо. Вони ще посміються з того, як батьків вітали чупа-чупсами.

Минуть роки Володя стане курсантом львівського ліцею, а кривенький їжачок стоятиме на кухонній полиці поруч із чайником, який привезе Лесі Галя, приїхавши на канікули з Києва.

І Леся залишиться з Кузьмою на кухні, трохи розгублена але з часом зявиться новий обранець. Не високий, трохи повнуватий, як і вона сама, Єгор Олександрович подарує їй справжню любов і турботу. Будуть спокійні дні, поїздки до моря, посиденьки на дачі зі смаженими шашликами, троянди у саду усе, про що мріялося. Найголовніше з дітьми Єгор знайде спільну мову. І Галя на канікулах буде із захопленням спостерігати, як мама з Єгором, як діти, тримаються за руки, прогулюючись парком. І мріяти щоб і в її житті було так само: з ким можна іти поруч крізь осінь, слухати шурхіт листя і разом мовчати за чашкою духмяного чаю, бо справжні слова вони й так у серці.

Бачиш, Кузю, а життя ж як змінюється… То здається: все скінчено, ніби відцвіла остання хризантема у горщику на підвіконні. А воно несподівано проростає новим пагоничком, геть іншим, але не гіршим.

Кіт одірвався від сну на мить, примружив очі і знову влігся біля неї.

У темряві Леся почула тихі кроки. Володя підійшов, обережно зазирнув у мамину кімнату, прошепотів:

Мамо, я не сплю… Можна з тобою?

Вона мовчки посунулась син шурхнув під ковдру, цілком по-дитячому обійняв Лесю за шию. За кілька хвилин прислухалась: дихає рівно, вже спить. Від того простого тепла, від щасливого дитинства, яке вона все ж змогла подарувати синові, Лесю охопило відчуття неймовірної сили.

Десь за вікном у темному дворі повзав вітер, шелестіли останні листочки тополі. А тут, під ковдрою, тиша, безпека і початок чогось нового.

Вранці Галя, розкуйовджена й сонна, нишпорила на кухні, шукаючи ложку для меду. Побачила Володю з грамотою й пирхнула:

Ну що, наш майстер, їжачка не зїв ще?

Він у мене головний! гордо відказав брат, а Галя розсміялася:

Добре, тільки в наступний раз зроби їжачку друзів. Влаштуємо справжню виставку.

Леся усміхнулась до них обох, відчула, що вперше за багато років у душі світло й просторо.

І того ранку, коли збирались хто до школи, хто на роботу, а хтось під диван шукати давно загублену іграшку Кузьма чхнув, потягнувся і, як король, удосталь почухав вухо. А з нової полиці, під яскравим написом Я сам!, дивився трохи кривенький, але такий рідний їжачок маленьке диво, зроблене самостійно й з любовю.

І відтепер Леся знала: все найкраще у їхньому житті, попереду. Бо справжнє щастя починається з того, що ти зміг сказати собі я можу і почув у відповідь: Ти потрібен.