«Проклятий» старий дім
Ну ось і приїхали! Вигружайтеся! водій зупинив вантажівку біля похиленого дерев’яного паркану й вимкнув мотор.
Дарина обережно потрусила Ярину, що затишно сопіла, притулившись до її плеча.
Доню, прокидайся. Ми на місці.
Сонна Яринка потерла кулачками очі й почала крутити головою, намагаючись розгледіти будинок крізь туманну дрімоту.
Мамо, це тут ми тепер житимемо?
Так, донечко. Ходімо. Треба речі розібрати і подивитися, що до чого.
Дарина зістрибнула з високої підніжки просто у вологу траву і підняла доньку на руки. З-за вантажівки зявився Остап, який їхав слідом на своїй старенькій Таврії.
Все гаразд?
Гаразд. А ключі?
Тримай, колишній чоловік простягнув їй вязку ключів. Документи на дім залишив на столі. Знайдеш. У суботу приїду за Яринкою, як домовлялися.
Гаразд.
Я допоможу з речами й поїду, справ багато.
Дарина кивнула. На душі крутилося щось болюче, немов їжак бігав по серцю, але зрозуміло: нема ради жити треба далі. Бажано без сліз і хлипу.
Пять років вони з Остапом прожили разом. Місяць тому Дарина дізналася, що в чоловіка інша. І не просто коханка, а все серйозно Нову родину він будує
Від цієї новини світ став неприродно бляклим, ніби крізь затяганий серпанок. Вчора вона мала надійний тил, чоловіка й спокій, а сьогодні порожнеча. Віра в людей випарувалась безслідно. Якщо найближчий зрадив так легко що казати про інших? Та вони ж і не лаялися майже, не сварилися!
Новина підкосила Дарину. Вона автоматично займалася хатніми справами, піклувалася про доньку, готувала, прибирала, працювала але думати наперед не могла.
Квартира, в якій жили з Остапом, була на батьках чоловіка.
А в Дарини лише старенька тітка, пані Любов, жила в сусідньому містечку. Єдина рідна душа. Часто відвідувати її Дарина не могла, то найняла сусідку, щоб та купувала продукти, ліки, наглядала за Любою. Квартиру, яка дісталася Дарині у спадок від батьків, вона здавала в оренду, і гроші ділила: частину на свою картку, частину на картку тітки Люби. Скільки разів пропонувала тітці переселитися ближче, але та відмовлялася.
Остап, відкриваючи правду, знав, що не буде ані скандалів, ані сцен. Характер у Дарини не такий. Тому, коли вже не було як ховатися бо доброжичливці все розповіли він просто прийшов додому, діждався поки донька засне, й покликав Дарину на кухню.
Я знаю, що ти все знаєш. Оправдовуватись не буду. Так сталось. У нас донька. Потрібно зробити так, щоб Яринка не страждала від того, що між нами. Як думаєш жити далі?
Ще не знаю Дарина обіймала теплу чашку в долонях, втупившись у стіл.
Усередині вирувала буря. «Чому?» і «За що?» стрибали, мов зайці, заважаючи зосередитись. Але ззовні нічого не було помітно. Вона не хотіла, щоб чоловік бачив, що в неї на душі. Дихати було важко від образи. Але Остап частково мав рацію. Потрібно було думати насамперед про доньку.
Треба, мабуть, розривати договір з орендарями квартири.
Не треба. Я винен і перед тобою, і перед Яркою. Тому подумав, поговорив з батьками Даринко, а що як перебратись?
Куди? вона здивовано підвела очі.
Та ж знаєш: у моєї мами від бабусі залишилась хата в сусідньому містечку. Вона стара, але міцна й тепла. Та й тітка Люба твоя живе поряд. Мама хоче її переписати на тебе й Яринку. Ти як?
Це… умови? сумно посміхнулась Дарина, але задумалась.
Мабуть, це було найкраще. Тинятися по знайомих дорогах і зустрічати колишнього з новою коханою зовсім не хотілося. Все звичне нагадувало про минуле навіть парк біля дому був тепер місцем печалі.
А тут і школа, і садочок поряд, і тітка, й підтримка. Яринка ще мала, за нею треба наглядати: Остап навряд чи буде про них думати, як колись. Значить, треба й роботу шукати
Дарина рішуче кивнула:
Добре. Я згодна.
Договорились! Завтра з мамою підійдете до нотаріуса. Я поїхав.
Виходячи, він на мить завмер на порозі і, не дивлячись їй у вічі, сказав:
Пробач Я не мав наміру ось так усе
Дарина не відповіла. Лише кивнула, зачинила за ним двері й сповзла по стіні, беззвучно зарившись обличчям у рукав светра.
Це була не просто сльоза, а виття. Колись у дитинстві Дарина дивилася фільм про вовків. Чомусь згадалося: зараз вона схожа на поранену вовчицю.
Виляння забрало всю гіркоту. Залишилося випалене місце. І думка металась, мов обпалена бабка: треба чимось його заповнити інакше ця порожнеча проковтне її навіки.
Наступні тижні були такі тяжкі, що Дарина свідомо не думала ні про що, крім переїзду.
І ось стоїть вона біля перекошеного паркану нового дому, дивиться на величезний, захаращений сад, що від нього й будинку не видно. Між яблунями майорить лише малий шмат даху й веранда.
Яринка потягнула її за руку:
Мамо! Що ти стоїш? Пішли!
Вони пройшли стежкою, обійшли стару яблуню і побачили будинок.
Саме так дім, спало Дарині на думку. Трохи пошарпаний, але міцний, із мезоніном і строкатою верандою з кольоровими шибками. Посеред осіннього саду виглядав казково. Дарина витягла фотоапарат і зробила декілька знімків. Дивлячись на нову оселю, вона раптом зрозуміла: тут їй добре, і роботи саме стільки, скільки треба, щоб знову відчути смак життя.
Яринка стояла, відкривши рота, з пальцем у роті. Дарина погладила її по пухнастому бомбону на шапочці:
Забери пальчик, мала! Дивує тебе дім?
Мамо, він такий гарний!
Згодна. Але давай подивимось, що всередині, та подумаємо, де ти спатимеш.
Йдемо!
Піднялися сходами, через веранду зайшли в дім. Просторий коридор, двері в кухню й кімнати. Дарина ходила, уявляючи, куди яку шафу поставити.
Будинок невеликий: кухня, дві кімнати, одна в мезоніні, й зала-столова з великим круглим столом під старим абажуром, вкритим вязаною шаллю. Хоч було сиро, але затишно і тепло, навіть без пічки.
Дарина! Все вигрузили, з хлопцями розрахувався, зайшов Остап. Давай покажу, як газову колонку увімкнути.
Він швидко показав і поїхав у справах.
Дарина рушила на кухню.
Поставила чайник, дістала з сумки судки з їжею для Яринки. Поставила жарке на плиту, взяла коробку з хімією, аби протерти стіл.
Невеличка кухня з двома вікнами у сад. Біля одного стояв стіл, який Дарина взялася мити. Яринка сиділа на стільці, бовтаючи ногами й розглядаючи шафки та веселий абажур.
І тут у вікно різко грюкнуло щось. Яринка скрикнула. Дарина підняла голову на підвіконні з вулиці сидів величезний рудий кіт.
Ну здрастуй, розбійнику! Можна було й тихіше, перевела дух Дарина. Подивись, Яринка, який красень!
Кіт немиготно дивився на них.
Що дивишся? Заходь, раз прийшов. Чимось тебе пригостимо.
Кіт сплигнув і зник.
Ну, то й так. Мала честь, посміхнулась Дарина. Ярино, миємо руки сідатимемо їсти.
Виходить на порозі сидить кіт!
Як ти зайшов? Двері ж замкнені
Кіт сидів смирно, вперто дивився круглими золотими очима, аж Дарина не втрималася від усмішки.
Вона взяла шматок вареної курки, поділила на частини й поклала на блюдце:
Їж, маєш!
Кіт неквапливо підійшов і граційно почав їсти.
Дарина перевірила двері. Все було зачинено, тільки внизу маленьке котяче віконце.
Оцього гостя вже вчили, як у дім потрапити.
У кухні Яринка вже сиділа поруч із котом і щось йому старанно розповідала. Кіт уважно слухав. Дарина вперше за довгий час засміялася:
Ну і компанія!
Донька й кіт синхронно повернулися і Дарині здалося, що кіт теж знизав плечима.
У двері хтось постукав. Дарина строго погрозила пальцем Яринці:
Сиди!
Відчинила:
Добрий день! Я ваша сусідка Павліна Григорівна, можеш звати тітка Павліна. Тримай, простягнула жінка банку парного молока. Від моєї козулі! Пийте на здоровя!
Вітаю! Я Дарина. Дуже приємно. Ого, ще тепле! Спасибі! Проходьте, до нас.
Тітка Павліна не забарилась і рушила слідом.
Дарина поставила банку на стіл, а Яринка обернулася:
Вітаю! Я Яринка.
А я тітка Павліна.
Приємно! А чий це кіт?
Як то чий? Мій розбійник Ромчик. Якщо буде багато їсти ганяйте, бо дома й так не голодує. Ледачий стане, мишей не ловитиме!
А у вас миші є? зачудовано питає Яринка.
Та як же не бути? І у вас теж будуть всі у селах восени заводяться. Так що
Мамо, нам конче треба свого Ромчика!
Дарина посміхнулася:
Побачимо. Тітка Павліна, а скажіть, може хтось тут підзаробити хоче? Потрібно сад розчистити, навколо дому лад навести. Сама не дам ради.
Є! Як же не бути. Піди до Миколи Івановича, він живе через два двори, зелені ворота. Руки золоті, робитиме все, що скажеш, і недорого.
Дякую! О, може, чаю? Ось і печиво, й цукерки найдуться.
Не відмовлюся! посміхнулась тітка Павліна.
Пили чай. Сусідка розповідала про містечко, родину, і тут питає:
Як ви сюди занеслись?
По спадку дісталася, Дарина ледь усміхнулася, не вдаючись у подробиці.
Знаєш, цей дім років із двадцять стояв пусткою. Старі люди пам’ятають проклятий він. Ніхто тут довго не жив. Зачинали й тікали. Хтось хворів, хтось близьких втрачав, щастя не мав Купець збудував колись для молодої жінки, а та за рік від гарячки померла. І пішло-поїхало: то продають, то тікають Майже сто років хата стоїть. Перебудовували кілька разів, та хазяїн не тримавсь тут ніхто
Дарина крутила в руках чайну ложку.
Що ж, який є Подивимось, як воно буде! Ми сміливі! Правда, Ярино? Нас так просто не злякаєш. Подивимося, що за дім цей!
Минуло кілька місяців.
Дарина звикла до нового місця. Яринка ходила в садочок, а Дарина працювала у фотоательє й підробляла на святах фотографія була її пристрастю ще з юності. Саме ці навички й допомогли вижити.
Поступово привела в порядок сад і дім. Допомагав пан Микола, що відгукнувся на прохання тітки Павліни.
Звіть мене просто Миколайович! сказав він, усміхаючись на все лице.
Разом розчистили сад. Виявилося, там повно яблунь, слив і кущів. Дарина зрозуміла: якщо доглядати, Яринка матиме власні фрукти й ягоди до осені. Далі відремонтували дах і веранду роботи було чимало, але того варто.
Дім ожив, зазвучав по-новому. Вранці, виходячи з кухлем узвару на ґанок, Дарина нарешті відчула вона вдома. Тут її спокій і затишок.
Вона взяла на себе опіку над тіткою Любою: тепер з Яринкою щовечора відвідували родичку. Вирішили правильно: тут їм краще. Образа на Остапа втрачала гостроту.
Остап часто навідувався, возив доню в парк. Це трохи примирювало Дарину з реальністю. Вона вирішила не копатися в минулому. Треба жити тут і зараз. Яринка має знати: в неї є батьки, навіть якщо не разом люблять її обидва.
Тітка Люба підтримувала:
Не тримай зла, Дарцю. Образа, як комар, кров висмокче, а користі жодної! На добро дивись, про погане забудь. Оце твоя дівчатонька головна радість. Памятай: вона бачить усе. Як захочеш, щоб дитина запамятала цей час? Щасливою маму памятала!
Дарина кивала, погоджувшись.
Потроху знайомилася з сусідами. Молоді заходили з дітьми у Яринки зявились друзі. Старші також не обходили її дім сторонню.
Тут Дарина подружилася з тіткою Марією, що навчила її пекти справжній домашній хліб, від якого Яринка більше не відмовлялася пити молоко. Лише уривок хрусткого окрайця й порожній стакан на кухні.
Далі зявився дідусь Іван із мискою суничок.
Гігантська лісова, сорт Англія. Прийдеш до тями навчу саджати.
Коли веранду відремонтували, поставили великий стіл, начистили підлогу, відмили кольорові шибки. В кутку крісло-гойдалка, де Яринка обіймалася із рудим Ромчиком кіт вирішив жити на два двори, і з Дарининим домом подружився відразу. Тепер щоранку Дарина виходила дуже обережно на ґанок: як раптом натрапиш на рівненький ряд мишей трофеї кота. Ромчик чесно відпрацьовував право входити коли заманеться хоча і так би, мабуть, пустили, бо Яринка без тями від нього.
Та серед сусідів Дарині не до вподоби була лише Зінаїда трохи старша, дуже балакуча і нав’язлива. Справжня базарна баба. Вона швидко зрозуміла, що Дарина не вміє посилати людей, і ходила, щоб зливати плітки. Спочатку Дарина навіть не розуміла, як ті балачки вливаються їй у голову. Перервати розмову відкрито не виходило: виховання забороняло.
Тітко Павліно, що мені з нею робити? Це просто потік думок! бідкалася Дарина.
Не допоможе нічого. Кота заведи. У мене он їх цілий виводок у неї алергія.
Може, і справді ще кота чи песика?
Тим часом Зінаїда розкусила: у Дарини є відкрите вухо. Вона ходила все частіше.
І раптом Дарина помітила дивне: щоразу після візиту Зіни з нею траплялося щось кумедне.
Одного разу вона зачепила нову спідницю за дивний цвях біля ґанку хоча того цвяха після ремонту точно не було! Іншим разом сіла повз стільця, хоч той стіл аж до стіни стояв.
Чи це справді допомогло, чи новий обєкт для пліток знайшла але Зінаїда стала заходити рідше.
Якось Дарина, обрізаючи кущі біля воріт, почула, як Зінаїда говорить тітці Павліні:
Живе сама з дитиною не буває так! Дом у порядку, садок, квіти! Хтось її доглядає! І хіба не чули: дім же проклятий! А вона все живе й живе! І люди до неї йдуть! До мене не йдуть а до неї натовпи. Чому?
Бо не місце робить людину, а людина місце! От і вся правда. А ти собі йди, Зінаїдо, молоко зникає на плиті!
Дарина посміхнулася: бувають і такі люди.
Мамо! Мамо, де ти? Яринка стояла на ґанку.
Тут я! Прокинулася вже?
Ще ні. Слухай!
Дарина озирнулася доріжкою через сад ішов Ромчик і в зубах тягнув мале руденьке кошеня. Дійшовши, поклав його до Дарининих рук і докірливо зміряв поглядом. Вона підсунула долоні отримала пухнастий, обурено крутливий клубочок.
Дякую, Ромчику! Вважаєш, треба?
Кіт муркнув щось сердито й неквапно рушив до тітки Павліни місію завершено.
Що, Яринко, мабуть, і справді треба. Як назвемо?
Ромчиком!
Дарина підняла кошеня до рівня очей:
Вітаю, Роман Романович! Діти, всі в дім! Снідати!
Яринка розсміялася, відчинила двері у веранду, і з дому потягнуло теплом.
