Кришталевий кошеня
Три сестрички під вікном
Мамо, це ж про вас, правда?
Віра глибоко вдихнула.
Майже. Ти збираєшся сьогодні спати? Мені ще працювати треба, а ти завтра головою киватимеш на святі.
Ой, сплю! Полінка заховалася під ковдру, але вже за мить висунула носа. А кульки будуть? А Маланка приїде? А…
Віра засміялася, обійняла доньку, замотала її в ковдру та заласувала поцілунками, не слухаючи її протести.
Все, досить! Спати! Завтра все дізнаєшся.
Віра вийняла з полиці улюбленого ведмедика та передала в руки Полінці, ввімкнула нічничок і вийшла. Донька ще боялася темряви, і Віра завжди стежила, щоб у домі світилися ліхтарики.
Вона спустилася на кухню, прикрила двері й увімкнула ноутбук. Справ було купа, але Віра ще трішки посиділа в тиші, щоб зібратись із думками. Завтра буде непростий день. Не лише через день народження Полінки це було Віринією радістю. Вона любила свята, а коли це донька… Але мали приїхати родичі, і це вже було не так приємно. Віра рішуче відкинула хвилювання, заварила чай і взялася за річний звіт. Як добре, що колись послухала бабусю і пішла на бухгалтера. Якби обрала гідрологію, життя було б куди романтичніше, але чи таке впевнене? Вона усміхнулась, уявивши море, і сіла до роботи відпустка вже близько, якщо не трапиться якась нова проблема.
Віра зявилась у сім’ї Лідії та Володимира Коваленків. Довгоочікувана дитина, всі раділи її народженню. Бабусі раділи, батьки не натішились рум’яною донечкою.
Ще одну дитину! казали бабусі. Щоб була подружка! Ліда послухала їх.
Різниця з Надійкою, середньою сестрою, вийшла майже непомітна. Найкращі подруги, вони міцно дружили, але змагались у всьому. Раділи і підтримували одна одну. Ліда пильнувала, щоб дівчата не сварилися і казала: «Найдорожчих людей, ніж сестра, у тебе не буде ніколи».
Вирішили, щоб обидві пішли у перший клас разом, і на 1 вересня вони торкались новими туфельками під однією партою: «Я тут. Поруч. Не бійся». Більше нервувала Віра, бо була дуже відповідальною. Надія могла кинути домашнє завдання та рахувати ворон у вікні. Віра, навпаки, сиділа, поки не зробить усе.
Вір! Де твій зошит? Ти вже математику зробила? Дай, я перепишу! І підемо гуляти!
Розвязуй сама! відбирала Віра. Галина Іванівна знов нас розсадить, якщо зійде, як минулого разу! Хочеш допоможу зрозуміти тему.
Надя ображалась, але ненадовго. За пів години вже тягнула сестру на ковзанку або годувати качок на ставку.
У шостому класі народилася молодша, Любов. Ліда вже не планувала дітей, і новина про третю її не потішила.
Ще все заново починати! журилася вона. Володю, я вже не молода.
Але дві помічниці у тебе є, і я поряд. Впораємося! А раптом хлопчик? Була б несподіванка!
Але народилася дівчинка, Люба. Гучна, вимоглива, така несхожа на старших сестер, що Ліда завагалася. Але незабаром усе змінилося головною в будинку стала Любаша.
Ліда швидко відчула різницю між молодим і пізнім материнством. Зі старшими було важко, а тепер всі господарські справи відсунула заради Люби. Вийшло, що завадили їй нею ж старші діти. Вона давала їм доручення, вже не цікавилася їхніми подіями. І тоді між сестрами пробігла «чорна кішка».
«Кішку» звали Сергій. Він мешкав у сусідньому будинку, й дівчатам не було до нього справ, аж поки Вірі не виповнилось шістнадцять. Після тренування він зустрів дівчину у дворі.
Віра, підходь, треба поговорити.
Віра глянула в його неспокійні очі й усміхнулася.
Мені треба додому. На шосту біля підїзду.
Сергій аж розцвів.
Ти мені подобаєшся!
Я й без цього знала! Віра розсміялася, й побігла додому.
Кому ще розповідати про перше побачення, перший поцілунок, як не Надійці? Вона довго нічого не помічала, аж поки Віра не розповіла їй усе.
Навіть сама Надя не зрозуміла, чому їй раптом так захотілося Сергія. Вона почала активно домагатись його уваги. Віра нічого спочатку не підозрювала, а потім було вже пізно. Побачивши Надю й Сергія, що цілувались двором, Віра мовчки пройшла мимо. Замкнулась у кімнаті, не чуючи стукоту Люби.
Віра! Що це таке? Впусти Любу зараз же! обурювалась Ліда.
Віра відчинила, і коли Ліда глянула їй у вічі, зрозуміла, як болить дочці. Відправивши Любу, обійняла Віру:
Рідна, чим я можу допомогти?
Віра дивилася на вікно. Як розтлумачити це мамі? Це просто неможливо.
Мамо, допоможи зібрати речі. Я поки поїду жити до бабусі.
З під’їзду вбігла Надія.
Куди ти з чемоданом?
Віра мовчки відсунула сестру й пішла. Ліда, витираючи сльози, вдарила Надю по щоці:
Як ти могла?!
Ніхто з Коваленків не вмів надовго ображатись. За якийсь час Ліда знову розмовляла з Надією. Вірі ж знадобилось два роки, і лише хвороба матері обєднала сестер знову.
Пробач мене шепотіла Надія в лікарняному парку.
Хто згадує минуле…
Надія відчула може, й пробачила, та забути Віра ніколи не зможе.
Сестри сиділи поруч мовчки, чекаючи звістки від хірурга. Батько, вийшовши, повідомив, що все добре.
Віра приїжджала допомагати мамі з Любашею і тут побачила, яка складна, непокірна росте молодша. Для неї не існувало авторитетів. Батьки й сестри нічого не могли вдіяти.
Ліда видужала життя знову розвело сестер по різних містах. Віра поїхала у Львів доглядати бабусю. Через рік бабуся померла й залишила їй квартиру.
Живи щасливо, дитино, й приймай рішення самостійно, казала Ольга Іванівна. Найближчі інколи можуть виявитись чужими, коли йдеться про власний інтерес.
Віра тільки усміхнулася кому, як не їй, це знати?
Через кілька років Віра вийшла заміж за Андрія. Вони спокійно зареєстрували стосунки в РАГСі удвох, нікого не кликали. В Андрія не було рідних, і Віра не захотіла запрошувати своїх.
Їхнє життя склалося гармонійно. Єдине, що засмучувало не було дітей. Всі аналізи у порядку.
Буде дитина, дочекаємось, казала Віра Андрієві.
Час йшов, і вони вже думали про усиновлення. Але доля вирішила за них по-своєму.
Віра підтримувала стосунки з родиною через зрідка листи й свята. Пару разів їздили в Тернопіль до Лідії та Володимира, та зять родині не сподобався, і Віра обірвала зайві спроби втрутитись у власне життя.
Я його вибрала. І вам слід із цим змиритись.
Вірочко, лише зітхала мати. Тобі ж із ним жити
Віра знала: надійнішого чоловіка для себе нема. Він доглядав її хвору, допомагав удома й не вважав прибирання чи кухню чимось «нечоловічим».
По-справжньому пощастило! заздрила Надя. Мені б такого
Віра знала: Надя грає роль, бо в цілому була задоволена життям. Про Любу так сказати не можна.
Люба виросла надзвичайно вродливою. Старші сестри й поряд не виглядали так яскраво.
Люба справжня королева! пишалась мати.
Всяк раз, коли збиралась рідня, Люба тільки десять хвилин сиділа за столом із компліментами, а потім втікала.
Закінчивши школу, Люба вирішила навчатися не буде.
Йду в моделі! поставила батьків перед фактом.
Вона не врахувала, як там тяжко. Швидко втомилася від такого життя й оселилася у квартирі багатого бізнесмена. Їй було байдуже, що в нього дружина й двоє дітей. На всі спроби впливати на неї Любаша казала:
Не лізьте, якщо хочете, щоб я іноді приїжджала. Житиму, як хочу.
Згодом, намагаючись привязати до себе чоловіка, Люба завагітніла. Але все завершилось, як казала дружина її обранця: «Дитин у нього від дружини, а ти одна із багатьох. Хочеш народжуй, але надій не май». Про це їй сказала вона на порозі, спокійна й впевнена.
А якщо я народжу? тримтіла Люба.
Він не залишить сімю. І підтримки не буде. Це твій вибір.
Чоловік підтвердив: «Квартира та аліменти будуть. Але ми не побачимось. Дитина твоя відповідальність».
Люба не вірила як так, що вперше нічого не отримала? А життя не питало її згоди. Граючись у кохання та образу, пропустила всі терміни і на світ зявилась Поліна.
Лідія забрала на себе маленьку онуку Люба то няньчила Поліну до нестями, то зникала на дні. Володимир був між жінкою, що впала у депресію, і дитиною.
Коли Люба трагічно загинула в аварії після чергової бурхливої ночі, Лідія зовсім занепала і відійшла від усього. Володимир, виснажений, звернувся до Наді та відмовилась:
Тату, у мене своїх вистачає.
Тоді батько подзвонив Вірі. Вона не питала нічого взяла відпустку, приїхала, і за місяць оформила все, щоб забрати племінницю до себе. Для всіх інших Поліна стала її дочкою.
Андрій продав їхню квартиру, доробив ремонт у новому будинку, і невдовзі разом із Вірою та маленькою Поліною вони відкрили нову сторінку свого життя.
З Поліною в будинку нарешті оселилось справжнє щастя. Дівчинка росла веселою, дзвінкою, рухливою. Девять років пролетіли як мить.
Весь цей час Віра майже не спілкувалася з рідними. Зустрічі по святах були рідкістю й важкими, особливо після смерті Люби Лідія стала сердитою і велика провина на цьому падала на Віру.
Тобі довірили! Буду дивитись, як ти справишся! Відібрала її Треба було думати про матір і жити поряд!
Віра мовчала, жаліючи маму. Вона знала: по-справжньому боляче було лише через Любу. Коли Лідія бачила Поліну, що була так схожа на доньку, поступово відтавала.
Гарна, щаслива дівчина росте, зі сльозами казала Лідія й строго додавала: Не гноби її! Хай буде щасливою!
Віра гляділа на Андрія щоб він промовчав.
Не треба…, ловила його погляд.
Чому ти повинна це терпіти?
Напевне, тому що більше нема кому…
А якщо вона захоче сказати щось Поліні?
Не скаже. Вона не зробить боляче дитині Люби.
У цьому Віра не помилилась. Ліда свою біль скидала на Віру, але була лагідна з онукою. Вона бачила: Поліна щаслива, і, хоч їй боліло, що матірю дівчинка вважає Віру, вона мовчала.
Віра вимкнула ноутбук і потягнулась вже опівніч. Випила холодний чай і подивилась у вікно. Як прикро, що Андрія немає. Поїздка випала невчасно, хоча завтра він має повернутись. Що ж він приготував для Поліни сюрприз… Навіть дружині не сказав, тільки засміявся:
Побачите! Вам сподобається!
Віра ще раз подумала, яка ж вона щаслива поряд із цим чоловіком, і лягла спати.
Мамо! З днем народження мене! стрибнула Поліна до Віри на ліжко і заласувала її поцілунками. І тебе! Вітаю тебе собою!
Дякую, доню! З днем народження! Будь здорова й щаслива, моя ласкава.
Поліна, обвиваючи Віру руками, шепоче:
Я вже доросла?
Аякже! Десять років! Але для мене ти ще трохи маленька…
Ото ще! Маленьких усі люблять!
Невже тебе тут хтось не любить?
Віра засміялася, і, лоскочучи доньку, викликала веселий сміх.
Все, час дарувати подарунки! дістала коробочку з тумби. Лови, лише ніжно.
Поліна відкрила коробочку:
Мамо… справді? Це той самий…
Той! кивнула Віра.
Маленький кришталевий котик, подарунок Володимира Вірі.
“Для старшої доньки”, так казав тобі дідусь?
Так і було.
Дякую! Поліна ніжно торкається кошеняти. Але ж в тебе тільки я…
Віра усміхнулась, і донечка уважно глянула мамі у вічі.
Справді? шепоче Поліна, і коли мама киває, дівчинка вистрибує, притискаючи кошеня.
Я буду старшою сестрою! Мам, а хто?
Поки що не знаю.
Поліна стрибає від щастя. А Вірі чомусь хочеться плакати: скільки ж років вони чекали цієї миті.
Віра дістає з шафи велику коробку з платтям.
Це тобі ще один подарунок.
Поліна сяє у новій сукні.
Мамо, а коли всі приїдуть?
Віра глянула на годинник і ойкнула:
Ми проспали! Давай мерщій збиратися!
На обід усі встигли. Поліна зустрічала гостей, наповнюючи дім щасливим сміхом.
Як справи? втомувшись, сіла Лідія.
Добре, мамо. Поля рік закінчила на «відмінно». У музичній теж успіхи.
Ось, бережи цю радість її тобі дали просто так.
Говорити з матірю ставало дедалі складніше, аж поки Надія не відволікла увагу розмовами про своїх дітей: Маланка теж на «відмінно», Віктор чемпіон району з боксу.
Раптом дитяча знову наповнилась різким криком. Віра кинулась туди. Поліна стояла посеред кімнати в сльозах, сукня була у плямах. Мати оглянула руки подряпини.
Надю! Аптечка в холодильнику! Швидко! Все метушились, і тільки Маланка сиділа в кутку, дивлячись похмуро.
Обробивши рани й переодягнувши доньку, Віра обійняла Поліну на ліжку:
Доню, розкажеш мені, що сталося?
Довго Поліна мовчала, схилившись до грудей матері. А потім підняла ті ж сірі очі, як у Віри.
Жодна з родин не є ідеальною, як і стосунки між сестрами, між дітьми та батьками. Але навіть через біль і втрати, якщо в серці є місце для прощення й співчуття, можливий початок нового життя у щасті, надії та любові. Коли помилки минулого не замикають душу, а стають уроком, родина завжди знайде у собі сили дарувати одне одному шанс і бути опорою. Бо справжнє щастя в єдності, підтримці та розумінні.
