Розігрій сам
Раїса Семенівна поставила на стіл каструлю з борщем і глянула на чоловіка. Ігор Миколайович уже сидить, втупившись у телефон, навіть не обертається на звук.
Ложка де? не піднімаючи очей, питає він.
У підставці, як завжди.
Бачу, що лежить. Подай.
Раїса бере ложку й кладе поруч із його тарілкою. Він не каже «дякую». Він узагалі ніколи цього не казав. За тридцять один рік вона, здається, вже й не чекає цього слова, але сьогодні щось у ній защеміло інакше. Не звично тупим болем, а коротко й гостро. Немовби крижинка впала у серце й поволі тане.
Борщ холодний, каже Ігор Миколайович, відклавши телефон у бік.
Щойно з плити.
Я ж кажу, холодний. Чи ти мені не віриш?
Раїса мовчить. Підходить до вікна. За склом січе сніг. Густий, лапатий, грудневий. Тридцять першого грудня сніг завжди падає інакше, здається їй. Святково. Тихо. Якби саме повітря відчувало, що щось повинно завершитись і щось нове початись.
Підігрій, долинає з-за спини.
Вона озирається. Ігор Миколайович уже знов у телефоні.
Сам постав у мікрохвильовку.
Пауза. Довга, тягуча пауза, за яку Раїса чує, як цокає годинник у коридорі, брязкає посуд у сусідів за стіною, грюкнула двері підїзду.
Що ти сказала?
Сказала, що можеш сам підігріти. Кнопка «старт», дві хвилини. Впораєшся.
Ігор Миколайович піднімає голову. Лице, наче йому щойно сказали щось геть неймовірне. Несправжнє. Абсурдне.
Раїса.
Так?
Все в тебе гаразд?
Цілком.
Він дивиться довго. Звично, як господар, що перевіряє, чи все ціле у його господарстві.
Піди підігрій борщ.
Раїса Семенівна стоїть біля вікна ще мить. Потім повертається, підходить до плити, вмикає конфорку під каструлею. Бо тридцять один рік звички міцніше, ніж ранковий укол у серці. Вона це розуміє. Але крижинка все одно тане.
Познайомилися вони, коли їй було двадцять два. Вона працювала у плановому відділі невеликого заводу в Черкасах, він майстром цеху. Високий, упевнений, з усмішкою, яка ніби казала: «Я знаю, як треба». Тоді Раїса не розуміла, що ця усмішка не впевненість у собі, а впевненість у своєму праві вирішувати за інших. Зрозуміла значно пізніше.
Перші три роки були цілком звичайними. Потім народився син Дімко, і якось непомітно Ігор переклав усе на її плечі: дитину, дім, готування, прання, його батьків, свята, хвороби, шкільні збори. Сам «працював». Робота була головним аргументом у будь-якій суперечці. «Я цілий день гарую, а ти ще хочеш, щоб я посуд мив?» Хоча й Раїса працювала, але це ніби не рахувалось.
Вона вже давно не називала це стосунками. Просто життя. Як воно є. Нескінченна вервечка днів, у яких вона щось готує, прибирає, гладить, ходить по магазинах, провідує його матір, забирає онука з садочка, коли невістка просить. І серед цього встигала знаходити своє: книжки, подруга Люся, розмови вечорами телефоном, коли Ігор сидів біля телевізора.
Люся справжня подруга ще зі школи. Вийшла заміж пізно, у тридцять вісім, за вдівця з двома дітьми, і трапилося добре. Раїса трохи їй заздрила. Не злобливо, ніжно. Як заздрять тому, в кого вийшло те, що в тебе ні.
Раю, та скільки можна, казала Люся у слухавку, ти вже впяте за місяць мені цю історію про борщ переповідаєш. Про різний борщ а одна й та сама історія.
Та кожен раз ніби нова.
Ні, Раю. Це все одна історія, тільки борщ інший. Чуєш різницю?
Раїса чула. Що з тим робити, не знала. У пятдесят три роки з тридцятирічним стажем «токсичної сімї», як казала Люся, не просто взяти й почати інакше. Куди йти? До кого? Син одружений, має власну квартиру, своє життя. Квартира ця на них з Ігорем двох. Робота, правда, була. Раїса працює бухгалтеркою у невеликій будівельній фірмі, директор Павло Андрійович її цінує, навіть казав: «Раїсо Семенівно, на вас уся звітність тримається». Це було приємно. Це було справжнє.
Але сьогодні щось змінилося. Вона це відчула фізично, як зміну погоди. Щось клацнуло. Та крижинка, що почала танути з ранку, під обід розтанула остаточно, і на її місці залишилась крапля теплого. І цього тепла вона не розпізнавала. Воно було нове.
Після обіду подзвонив син.
Мамо, ви ж підете до нас на Новий рік?
Ще не знаю, Дімочко.
Як не знаєш? Уже тридцять перше. Катя салати робить, пироги пече. Давайте приїжджайте.
Я з батьком пораджусь.
Мамо, Дімка зробив паузу. Ти як взагалі?
Все добре.
Точно?
Раїса дивиться у вікно. Сніг все йде.
Точно, каже вона і кладе слухавку.
Ігор Миколайович лежить на дивані. По телевізору бубонять новини про погоду в регіонах. Раїса заходить у кімнату і зупиняється.
Діма запрошує на Новий рік.
Далеко їхати.
Сорок хвилин метро.
Пізно повертатися.
Можна залишитися з ночівлею.
На чому? На підлозі? Там же Артемко спить на розкладачці.
Катя казала купили крісло-ліжко.
Не поїду. Спина болить.
Раїса киває. Спина в нього боліла тільки, якщо треба їхати до дітей, допомагати щось. Рибалити не боліла. На рибалку влітку він їздить щороку і там все гаразд.
Добре. Я піду сама.
Що?
Кажу, поїду самостійно. Ти лишайся.
Пауза. Звичний погляд.
«Одна»? Це ж Новий рік.
Саме тому. Я хочу бути з сином і внуком. Ти підєднуйся, якщо захочеш.
Вона виходить у коридор, дістає сумку з верхньої полиці шафи. Руки трохи тремтять, але це не слабкість це щось нове. Схоже на рішучість.
Раїса, ти що, з глузду зїхала?
Виходить у коридор, стоїть, заповнивши прохід. Великий, сердитий, з тими руками, що на грудях, коли він показує розмова закінчена.
Ні, не озираючись, каже вона. Повний порядок.
В Новий рік підеш? Сама?
До сина. Це різні речі.
Раїса!
Вона повертається, дивиться на нього. Тридцять один рік бачить це обличчя і щось у ньому, чого, мабуть, ніколи не було. Бачить турботу, якої й не було. Любов де просто володіння. Зараз бачить старшого чоловіка з ображеним виразом, який звик, що все під нього.
Я завтра повернусь. Або післязавтра. Ще не вирішила.
Одягає пальто, шарф, бере сумку. За спиною чує: «егоїзм», «вік», «соромно», «завжди так». Ці слова знає на память, як вірш, що втратив зміст.
Відчиняє двері й виходить у підїзд.
Сніг зустрічає її одразу. Легкий, святковий, із запахом морозу і мандаринів, що їх несе хтось із сусідів. Раїса зупиняється на ґанку й піднімає обличчя догори. Сніжинки лягають на щоки, на вії, миттю тануть.
Вона не памятає, коли востаннє так стояла нічого не робити, ні для кого.
Люся бере на третьому гудку.
Раю? Що трапилося?
Нічого. Їду до Дімки святкувати. Одна.
Пауза.
Одна?
Ігор залишився. Спина.
Раю у голосі Люсі щось схоже на обережну радість. Це правда?
Правда.
Молодець.
Говориш так, наче щось особливе вчинила.
Вчинила. Можливо, ти ще не розумієш.
В метро Раїса їде майже годину з пересадкою. Людей повно, всі нарядні, з пакетами та коробками, на обличчях легка метушня, але й справжня радість. Раїса дивиться на них і думає, що ніколи не любила Новий рік. Не через свято це завжди новий стіл, салати, накривати, гостей зустрічати, чоловіка, який під кінець вечора обовязково скаже щось таке, після чого настрій падає.
Торік він сказав її подрузі Вірі: «Що, Віро, чоловіка так і не знайшла?» Віра всміхнулася, але Раїса побачила, як стислася її спина. Потім просила Ігоря не казати такого. Він відповів: «Жарт просто, ти гумору не маєш».
У нього такі жарти були від них не сміються, а зжимаються.
Катя відчиняє сама. Молода, з гарними очима, вся в борошні.
Раїсо Семенівно! Як добре, що Ви! А Ігор Миколайович?
Не зміг. Я сама.
Катя дивиться пронизливо, а потім обіймає тепло, по-людськи.
Заходьте. У нас трошки хаос, зате святковий.
Артемко, внук, пяти років, летить сторонньо з кімнати і одразу чіпляється на Раїсу.
Бабуся! Бабуся приїхала! Я написав Діду Морозу листа!
І що там просив?
Конструктор! Який будувати можна! З моторчиком!
Гарний вибір.
І ще написав, що хочу, щоб ти приїхала. От і приїхала! Працює!
Раїса сміється. Справжнім сміхом, не крізь сили. Розуміє: давно так не сміялася не тому, що треба, а тому що радіє.
Діма виходить з кухні з рушником.
Мамо! Обіймає її міцно, як у дитинстві. Добре доїхала?
Нормально. Вже й забула, як по святку їхати метро. Всі святкові такі.
Іди, я кави зроблю. Чи чаю? Катю, мамі чай чи каву?
Каву, якщо можна, каже Раїса. Міцну.
Сидять на кухні, поки Катя вовтузиться з великою каструлею, а Артем ганяє по квартирі з машинкою. Діма уважно дивиться на маму, не так, як колись поверхово, а по-справжньому.
Мамо, чесно. Все добре?
Артемчику, не бігай по коридору впадеш, відповідає вона, бо онук ледь не врізається у стіл.
Мамо.
Діма, не дивись на мене так.
Як?
Як на когось, кому треба щось пояснювати.
Діма мовчить, крутить чашку.
Я хочу, щоб ти була щаслива.
Знаю.
Ти щаслива?
Раїса дивиться у вікно. Сніг невпинно сипле, терпляче.
Думаю про це, каже зрештою. І вже це щось.
Вечір вдається живим. Справжнім. Катя гарна господиня, пироги неймовірні, Раїса навіть рецепт просить. Артем засинає о без пятнадцяти дванадцять на дивані з конструктором, який Діма витягає з шафи рівно об одинадцятій. Під бій курантів піднімають келихи з «Іскоркою», і Раїса загадує бажання. Не озвучує його. Перше за багато років, яке стосується лише її.
Додому повертається другого січня. Діма пропонує залишатись ще, Катя підтримує, Артем влаштовує сцену з «бабуся, живи в нас завжди». Та Раїса повертається. Бо тікати від життя марно. Можна тільки його змінити.
Ігор Миколайович зустрічає в коридорі. Вигляд ображений, але й самотній.
Прийшла.
Прийшла. Як ти?
Як? Один зустрічав Новий рік. От як.
Я кликала разом.
Спина боліла.
Памятаю.
Вона проходить до кімнати, розбирає речі. Він стоїть у дверях.
Ти що, не вибачишся?
Раїса не озирається одразу. Спершу вішає пальто, знімає чоботи. Потім повертається.
За що мені вибачатись?
За те, що кинула чоловіка самого у свято!
Ігорю, ти міг поїхати. Це твій вибір. Я за нього не відповідаю.
Він відкриває рота. Закриває. Знов відкриває.
Що з тобою?
Новий рік, ледь усміхається вона, сама не чекаючи такої відповіді. Запізнився трішки.
У перші січневі дні Раїса багато думає. Думає не вголос, не у блокноті думки зріють глибоко й не квапливо. Перевертає їх, мов камінці у кишені.
Думка проста: вона жила тридцять один рік біля людини, що її не поважає. Не тому, що поганий. Просто ніколи не вважав за потрібне поважати. Вистачає годувати, одягати, дахом ділитись. Досить, усе решта ліричне. А вона сама? Вона вимагала поваги? Казала? Просила? Ні. Мовчала. Терпіла. Бо здавалося: сваритися некрасиво, йти неможливо, а терпіти значить бути гарною дружиною.
Хто сказав? Прямо ніхто. Але це жило в повітрі, із дитинства. Мама казала: «Сімя головне». Свекруха «Чоловіка треба берегти». Сусідка «Не винось сміття з хати». І Раїса зводила стіни, за якими ховала наболіле.
Тепер стіни тріщать. Не гучно, поступово, як крига навесні.
8 січня дзвонить Люся.
Раю, розповім не перебивай.
Добре.
Памятаєш Наталку Крюківську? З мого підїзду, в домі на Переяславській.
Памятаю. Висока, руденька.
Так от, вона три роки тому пішла від чоловіка. Їй було 56. Зняла квартиру, працює у квітковому, відділ з флористикою відкрила, весілля оформлює. Каже: «Люсю, не розумію, чому не раніше! Думала все розвалиться, а зруйнувалось лише те, що й мало».
Раїса мовчить.
Чуєш мене? запитує Люся.
Чую.
Не раджу, просто розповіла.
Зрозуміла.
Ти кращого варта. Ти це знаєш?
Знаю. Але знати і відчувати не одне й те саме.
Почни відчувати.
Легко сказати, важко зробити, коли ранок починається однаково: кава, тост, Ігор із телефоном, телевізор з новинами, і «що на обід?» без «доброго ранку».
Щось змінюється. Раїса відчуває зміни у дрібницях. Колись після образливих слів Ігоря йшла на кухню і там переживала. Тепер лишається. Дивиться на нього. Мовчки, спокійно і він замовкає частіше.
Одного вечора він каже:
Ти якась дивна стала.
Чим?
Не знаю Дивишся по-іншому.
Як?
Не так. Дивно.
Ігорю, а може ти просто не звик, що я дивлюсь?
Він не відповідає. Тікає на кухню. Тиша. Телевізор.
Середина січня приносить несподіванку на роботі. Павло Андрійович кличе в кабінет фірма відкриває другий офіс у Святошині, потрібен головний бухгалтер із зарплатою вищою на третину і зручнішим графіком.
Раїсо Семенівно, пропоную цю посаду вам. Ви найкращий спеціаліст.
Вона сидить навпроти і відчуває, як щось у ній вирівнюється, піднімає голову.
Коли дати відповідь?
Протягом тижня, але чекаю «так».
Вдома не каже Ігореві одразу. Думає. Новий офіс інший район, сорок хвилин транспортом, значно більша зарплата.
Телефонує Люсі:
Мені дали підвищення.
Раю! Це ж чудово!
Я думаю.
Про що?
Ігор скаже, що це незручно, інший графік
Його рішення? Тобі дозвіл треба?
Ні. Не треба.
Ото й маєш. Ти там вісім років. Цінують. Краще платять. Облиш переживати, що скажуть удома. Це твоя робота.
Наступного дня Раїса пише Павлові Андрійовичу коротко: «Згодна. Дякую за довіру». Ховає телефон, йде варити компот для Артема, бо той любить саме бабусин компот із сухофруктів.
Ігорю каже за вечерею:
Мене підвищують на роботі. З нового місяця головний бухгалтер у новому офісі.
Далеко?
Сорок хвилин.
Навіщо воно тобі?
Відповідальність, вища зарплата, цікавіше.
Ти й так добре заробляєш.
Тепер буде ще краще.
Ігор дивиться:
А хто обід варитиме?
Раїса кілька секунд мовчить.
Ігорю, тобі пятдесят вісім. Ти здоровий чоловік. Сам звариш обід.
Я не вмію.
Це не вроджене. Можна навчитись.
Раїсо!
Я беру підвищення, говорить спокійно. Рішення прийнято.
Він іде у кімнату, телевізор працює голосно. Вона миє посуд, варить компот, розвішує рушники. Виходить на балкон морозно, дихання клубочками розчиняється у темряві.
Думає про Наталку Крюківську, флориста в весільній справі. Про Люсиного чоловіка, який на день народження прийшов із великою гілкою і сказав: «Люся стільки про вас розповідала, радий познайомитись». Тоді чомусь розплакалась у машині дорогою додому. Ігор питає: «Що таке?» Відповідає: «Втомилась». Киває більше не питає.
Лютий приносить несподіване. Вона шукає якусь папку й натрапляє на конверт. Старий, пожовклий. Усередині письмо. Почерк Ігоря. Дата: квітень, коли Дімці було сім.
Воно не їй. Лист Лені. Слів мало, кожне гостре і дуже особисте. Про почуття до Лєни, про те, що вдома складно.
Раїса сидить на підлозі, лист у руках. Не плаче. Думає. Перша думка: «Вже тоді». Друга: «Скільки років втратила». Третя: «Та ні. Не втратила. Сина виростила, жила, своє будувала».
Лист ховає у конверт. Умивається холодною водою. Дивиться у дзеркало сірі спокійні очі. Тепер вона їх упізнає краще.
Увечері телефонує Люся.
Як ти?
Знайшла лист у шухляді. Не мені.
Пауза.
Не треба. Все нормально. Просто: не варто чекати причини. Право на своє життя людина має просто так.
Вирішила?
Думаю. Але вже з іншого боку.
Я поряд, щоб ти не вирішила.
Березень нова робота, новий офіс. Колектив маленький, чутися зручно. Більше всього сподобалася Світлана Василівна спокійна, з мякою усмішкою, завжди першою вітається. Першого ж дня принесла чаю і сама показала, що й де.
Роботи більше, складніше але це добре, живе. Голова зайнята, додому повертається не спустошена, а вдоволена. Втомлена, але по-іншому.
Ігор не може звикнути до її роботи: «твоя робота» звучить, ніби щось необовязкове. Але Раїса вже не звертає на це уваги. Вона знайшла спосіб розділяти: оце дім, а от вона. Окремо.
У квітні Дімин день народження. Зібралися у нього: Катя з Артемком, кілька друзів. Ігор прийшов було видно, що незручно. Сидить кусюється, йде раніше за всіх, посилаючись на втому.
Димин друг Сергій за обідом розповідає про реставрацію старих київських будинків, каже: «Фасад у тріщинах, думаєш все. А перекриття міцні. Хоч старий, але живий будинок». І це про людей також.
Діма, проводжаючи Раїсу:
Мамо, добре було сьогодні?
Дуже. Справді.
Я радий. Мамо, якщо що, будь-яка допомога
Раїса дивиться на дорослого сина із добрими сіро-голубими очима своїми. Хоче щось важливе сказати, але просто киває:
Обовязково скажу.
У травні телефонує Світлана Василівна не з робочого, а особистого:
Раїсо Семенівно Думали коли-небудь жити самостійно?
Телефон ледь не випадає.
Чому питаєте?
Я сама через це пройшла. Не ображайтесь…
Ні, відповідає Раїса. Не зайве.
Говорять годину. Світлана Василівна розповідає свою історію лишилась одна у пятдесят один, зняла квартиру біля роботи, було важко, потім «правильно».
Не кажу, що вам треба так само. Просто страх тільки спочатку. Потім це вже свобода.
Довго сидить Раїса у кріслі. Надворі синє, майже літнє небо, кава пахне. Ігор на рибалці.
Вона встає, відкриває ноутбук і дивиться оренду квартир на olx. Просто так. Щоб знати.
Жити самій у її ситуації цілком можливо. Зарплата дозволяє, стає зрозуміло одразу.
Закриває ноутбук. Відкриває знову. Закриває.
Пише у записнику два стовпці. Зліва: що стримує. Справа: що відпускає. У лівому три причини. У правому одне слово: «Страх».
Наступні кілька тижнів вона живе з цим словом. Що за страх розбирає. Страх засудження? Чийого? Сусідок? Тітки? Знайомих? Страх самотності? А вона й так самотня багато років із чоловіком, який тебе не бачить. Страх помилки? Де прописано, що піти помилка, а залишатись правильно?
Цей страх просто звичка. Звичка, що інакше не можна. Що не маєш права. Що так усі живуть.
Але не всі. Наталка Крюківська не так. Світлана Василівна не так. Люся теж.
16 червня Раїса дзвонить за оголошенням. Однокімнатна, третій поверх, сонячно, район роботи. Хазяйка, Антоніна Михайлівна, літня і доброзичлива. Домовляють огляд наступного дня.
Ви самі працюєте? питає хазяйка.
Головний бухгалтер.
Тварини?
Нема.
Тихо живете?
Як у монастирі, сміється Раїса.
Берете?
Так.
Додому їде автобусом, дивиться на літній Київ. Зелені дерева, морозиво продають. У руках ключ. Простий, ніякий. Але таке враження, що це щось важливе.
Ігорю каже ввечері прямо:
Ігорю, треба поговорити серйозно.
Він відривається від телевізора.
Я зняла квартиру. Житиму окремо.
Тиша. Довга, справжня. Телевізор щось бурмоче, але не в тему.
Що?
Житиму окремо. Втомилася так жити. Без поваги, без тепла, без слів. Маю жити інакше.
Когось знайшла, так? перше питання, як за підручником.
Ні. Я знайшла себе.
Це дурість.
Може. Але моя.
Тобі пятдесят три, Раїсо.
Вік знаю.
Це Він встає, сідає. Несерйозно.
Дуже серйозно.
А люди? Що скажуть?
Я думала про це. Але це мене не зупиняє.
Дивиться довго. Тихо:
Це через листа.
Раїса піднімає очі.
Ти знаєш?
Бачив, що конверт чіпали.
Ні, спокійно. Не через лист. Лист тільки підтвердив. Це не про тебе. Це про мене.
Вночі лежить у темряві, чує пересувається на кухні. Дзвенить посудом, наливає воду. Телевізор. Тиша.
Переїжджає у три заходи. Діма з Катією і Артемком допомагають. Артем ходить по новій квартирі, оцінює:
Бабусю, тут балкон!
Є.
Красота. Я тобі флокс куплю у горщику.
Залюбки.
Світлана Василівна несе торт домашній, полуничний. Приходить у перший вечір, коли все розставлено, і каже:
Ласкаво прошу у нове життя.
Прості й теплі слова. Але так защеміли.
Дякую. Заходьте.
Сидять до пів на одинадцяту, пють чай із тортом, балакають: робота, місто, донька Світлани, внук Раїси. Найзвичайніший вечір.
Коли гість пішла, Раїса лягла на новий диван, укуталась пледом і слухала тишу. Не ту, що в старій квартирі, а мяку, свою.
Заснула швидко. Сни не снились.
Серпень спекотний і робочий. Раїса звикає до нового місця, знає де що лежить, як розкладати папери, імена курєрів. По вечорах виходить у сквер, сидить на лавочці. Люди минають, дітвора ганяє, собаки лають. Раїса просто сидить, не думаючи ні про що особливе.
Ігор дзвонить наприкінці серпня.
Діма казав, ти влаштувалася непогано.
Так.
Зарплата хороша?
Добра.
Може, поговорим?
Про що?
Ну… про нас.
«Ми» в тому значенні вже нема. Ти це розумієш?
Розумію. Але може…
Ні. Я не повернусь.
Чому?
Бо там мені було не добре.
А тут?
Тут я вчуся.
Тиша.
Ти змінилася.
Так.
Дуже.
Я й сама це бачу.
Декілька дзвінків дедалі рідше. Раїса відповідає лиш якщо хоче. Тепер має право вибору.
Восени Наталка Крюківська сама телефонує (Люся дала номер).
Раїсо Семенівно? Це Наталка. Люся казала, може, поговорити
Дуже навіть хочу, усміхається Раїса.
Зустрілись у кавярні. Наталка у яскраво-синьому пальто, впевнена, рівна.
Розмовляють дві години. Наталка ділиться: перші місяці було дивно, якось їхала в маршрутці і заспівала вголос а не співала двадцять років. Раптом заспівала. Ось як буває.
Ви не жалкуєте жодного разу?
Лиш про одне: що не зробила раніше.
А страшно?
Страшно, тільки доки не зробиш. Як зробиш страх йде. Бо нічого боятися, все вже відбулось. А нічого й не розвалилося.
Довго думає про це вдома ввечері. Нічого не розвалилося. Син поряд. Внук телефонує сам вчиться і каже: «Баба, я тебе сумую!». Робота до душі. Світлана Василівна справжня подруга. Люся, як завжди, поруч.
І ще щось: бути на своєму місці у власному житті. Не гість, не додаток. Просто сама. Раїса Семенівна. Пятдесят три. Головбух. Мама. Бабуся. Людина.
Новий рік святкувала двічі. Спершу у Діми з олівє, пирогами, Артемком, який тепер сам майструє конструктори. Другий раз у себе вдома. Люся прийшла з чоловіком, Світлана Василівна, Наталка у новому яскравому пальті. Стіл, тиха музика, сміх, жодних образжальних питань і натяків. Просто люди, які обрали бути разом.
Під бій курантів Раїса підняла келих. Загадавши бажання, не сказала вголос. Знов інакше: не надія, не прохання. Просто спокійне «іду далі».
Січень у новому році. Телефонує свекруха Галина Петрівна. Жива, у рідні в Каневі. Ніколи не були близькі, але тримали звязок.
Раїса, голос старенький. Ігор усе розповів.
Чую.
Хочу щось сказати.
Я слухаю.
Ти правильно зробила.
Раїса мовчить.
Я мала раніше сказати, продовжує Галина Петрівна. Я все бачила. Як він із тобою. Я мовчала матері мовчать про синів. Але це неправильно. Я жалкую.
Галино Петрівно
Не перебивай. Ти гарна жінка. Варта кращого. Вік ні до чого. Мені вже девяносто. Ще радію дрібницям. А ти не закопуй себе живцем. Зрозуміла?
Так, стиха. Горло зново стискає.
Дзвони мені часом. Просто поговорити.
Дзвонитиму.
Обіцяєш?
Обіцяю.
Вона ще довго сидить у тиші. Потім сміється. Тихо, із подивом. От кому б подумати саме Галина Петрівна… Саме тепер.
Життя кидає несподівані подарунки.
Кінець лютого. Діма забіг сам без Катрі, просто по-дорослому. Привіз смаколиків, посидів на кухні. Обговорили роботу, школу Артемка, який уже хвилюється, та робитиме вигляд, ніби ні.
Мамо, вже на виході. Добре виглядаєш. Ти інша.
Краще чи гірше?
Краще. Значно. Наче щось у тобі увімкнулося.
Воно давно було вимкнене.
Я розумію Мамо, пробач.
За що?
Не бачив твого болю. Не питав. Жив і жив, думав, а що тобі зле не питав.
Дімо, лагідно. Бачить кожен те, що може. Ти хороший син. Завжди був.
Кивнув. Обійняв. Пішов.
Раїса постояла мить у дверях. Потім налляла собі чаю. За вікном знову сніг. Зима цього року така сніжна.
Думає про те, що рік тому, тридцять першого грудня, стояла біля іншого вікна, у іншій квартирі, дивлячись просто у сніг. І тоді щось змінилося. Крихта. Тихо, без метушні.
Тепер це стало водою. Водою, яку можна пити, якою можна вмитися. Що тече і не зупиняється.
За тиждень дзвонить Ігор. Вона бере слухавку.
Раїса.
Так.
Був у лікаря. Тиск. Сказали харчування контролювати.
Добре, що сходив.
Ти б сказала раніше.
Ігор.
Що?
Тепер ти сам собі нагадуєш. Це правильно.
Пауза.
Ти справді не повертаєшся?
Ні.
І тобі нормально?
Раїса дивиться у вікно. Сніг іде. Тихий, терплячий, грудневий.
Так, каже вона. Мені нормально. Не переймайся.
Я не переймаюся. Просто питаю.
Знаю.
Ще пауза. Тихо, майже нечутно:
Я розумію, що винен.
Вона розмірковує, що сказати.
Ігорю, я не тримаю зла. Ми прожили велике життя. Все в ньому не зітреш. Але це життя не те, якого я хотіла. Чи було воно для тебе правильне це ти сам вирішуй.
Я думаю над цим, каже він.
Добре, відповідає вона. Це корисно.
Кладе слухавку. Ставит чайник. Дістає чашку. Дивиться на ключик, що лежить на поличці біля дверей. Простіший ключ від замка. Але це саме її ключ.
