Сьогодні останній день мого собаки, і він тихенько скиглить, сидячи навпроти мене. Він вмостився на дивані, на якому завжди любив лежати. Формально це моє місце, але вже девʼять років тому я зрозумів, що сперечатися із тридцятикілограмовим пітбулем про право на меблі марно. Диван став його.
Звати його Сеньйор.
Я так його назвав, бо був не в силі відпустити свої армійські роки, навіть після того, як армія мене відпустила. Завтра зранку, о десятій, додому приїде лікарка Оксана Шевченко. Я міцно обійму Сеньйора, поки вона допоможе йому заснути. І тоді не стане тієї єдиної живої душі, яка насправді врятувала мені життя.
Сеньйор не просто так зʼявився у моєму житті.
Він прийшов у найгіршу ніч мого існування.
Я повернувся з АТО у 2014. Дві ротації. Тридцять один рік. Зовні все ніби гаразд, а всередині все валилось.
На початку 2015 я відгородився від усього світу. Не спав. Майже не їв. Не відповідав на дзвінки. Сидів на цьому самому дивані штори закриті, темрява, і намагався втопити ті спогади, що не замовкали в голові.
Родина намагалась мені допомогти.
Друзі намагались.
Військова амбулаторія теж.
Я всіх відштовхнув.
Якось увечері почув подряпини у двері на подвірʼя.
Подряпини припинилися. Потім знову почалися. І так знову й знову.
Дві години.
Коли нарешті відчинив двері, побачив його старого, змученого, худого пітбуля, в очах якого читалась така ж втома, ніби минув власне поле бою.
Він не вагався ні хвилини.
Просто зайшов у дім, ніби жив тут завжди, стрибнув на диван, двічі обернувся на місці й ліг.
Поглянув на мене так, ніби казав:
«Час настав».
Собаки я не хотів. Нічого не хотів.
Але Сеньйор не зважав на мої бажання.
Він був голодний я пішов до магазину.
Йому треба було гуляти я розсунув штори й вийшов на світло.
Потрібен був ветеринар я записався, прийшов у призначену годину.
Він не рятував мене драматично він повертав мене до життя вперто, щоденними простими потребами.
Дата, яку я колись обрав для себе самого, минула. Я був зайнятий, вивчаючи, які корми підійдуть старому пітбулю із чутливим шлунком.
Ось так приходить зцілення.
Без феєрверків.
Через відповідальність.
Через собаку, якому треба вечеряти.
Девʼять років це велике, добре, строкате створіння було поруч.
Три квартири.
Дві роботи.
Неймовірна жінка, яка обрала нас обох.
І донечка Діана, якій зараз чотири, і вона впевнена, що Сеньйор це її особистий охоронець.
Він спить біля нашого ліжка.
Йде за дочкою коридором, поки вона грається, ніби на патрулі.
І щовечора він поруч на дивані, поклавши голову мені на коліно, переконується, що я досі поруч.
І я поруч завдяки йому.
Минулого місяця ми дізналися про злоякісну пухлину. Оперувати не можна. Лише кілька тижнів залишилось.
Тепер ми живемо інакше.
Прогулянки коротші.
Смаколиків більше.
Довгі вечори на дивані.
Моя рука на його втомленій, широкій голові, яка колись настирливо терлася в мої двері та відмовлялась здаватися.
Донечка приносить йому свої іграшки, каже: «Щоб йому було не самотньо під час сну». Сеньйор лежить, укритий іграшковою фортецею, і не ворушить жодною.
Він тепер втомлений. Я це бачу у його погляді.
У тих самих очах, які девʼять років тому вирішили, що мене варто рятувати.
Завтра мені треба буде бути сміливим заради нього.
Обійняти міцно.
Сказати, що він найкращий пес.
Сказати дякую.
І відпустити відпочивати.
Він подарував мені девʼять років відданості, захисту й безумовної любові.
Найменше, що я можу для нього зробити це дати йому спокій.
Якщо ви колись любили пітбуля
Якщо пес рятував вас, коли ви в цьому не вірили
Ви зрозумієте.
Спокійної ночі, Сеньйоре.
Мій старий, строкатий солдате.
Дякую, що скребся у мої двері.
Дякую, що хотів вечеряти.
Дякую, що обрав мене тоді, коли я сам себе не міг вибрати.
Все життя намагатимусь бути гідним цього вибору.
