Дивіться, вбгалася! Люди нормальні вранці як годиться на роботу йдуть, а ця? Куди це вона нашими калюжами у білих штанях?!
Та вона ж пішки не ходить! На своїй тій машині їздить! Цілий бус!
Та дякуй Богу, що вона нормальна хоч одягнена! А ти бачила, що в неї на шиї?
Ні, а що?
Татуювання, ось що! Хто таке робить? Наче сиділа десь, чесне слово! Молода, а вже отаке! Якби мати побачила, що б сказала? Ех, нема догляду збита з дороги
Лавочка під підʼїздом загула, вдивляючись услід Юлі.
А чого б не потеревенити, якщо торби з базару вже під ногами, а додому йти не хочеться, бо там один тільки побут та рутина? Можна й видихнути. Діти великі, малі, знову готувати, прибирати Яка тут радість, крім свят, яких все менше й менше. Де ж її взяти, цю радість? Простим людям небагато її дістається. Все більше турбот як дітей нагодувати, внукам гостинці принести і душу відвести, цілуючи тепленькі голівки. Хіба не щастя маленьке… Та й то не у всіх. Вон у Григорівни діти сказали, що внуків не чекай: мовляв, зараз модно по світу кататися, а не дітях клопотатися… Як вони так можуть? Та мабуть усі ті дивачки такі, як ця Юля, Наталіїна дочка.
Була ж колись нормальна дівчина в школу ходила, вчилась відмінно, завжди віталася. А як не стало матері наче з глузду зїхала. Цілими днями десь тиняється. Не працює. Була б ще вчилась, а то ні. Кума Іванівна розказувала, що, мовляв, Юля зовсім у салон подалася, татуювання робить. Салон відкрила. Ну в які двері? Де це годиться?
Колись, коли кілька років тому батько Юлі зявився на обрії, всі думали, що дасть їй розуму. Ще й машину ту купив таку, що півдвора займає. А сам знову щез, дівчину залишив. А вона ж молоденька, що там двадцять щойно! Як так можна саму лишити? А ще й квартиру від матері може втратити, і ту чортову машину, яка всім в очах муляє.
О, поїхала! Куди? Навіщо? Хто його знає! Навіть не оглянулась! Фіфа як є Фіфа! У білих штанях…
Юлі на сусідські забобони і на слова байдуже не було часу думати, та й не треба. Проблем у неї вистачало й своїх. Дні розписані по секундах, хоч би часу в добі побільшало! Мама завжди казала, що Юля не вміє цінувати час, але мусить навчитися.
Юлю, від цього багато залежить! Хтось метушиться і нічого не встигає. Жаліється, нарікає, а секрет насправді простий треба з часом дружити, тоді все встигнеш, як не все, то багато.
Як подружитися, мамо?
Не гай його. Не розкидай на дрібниці. Визначай, що головне, і відтягуй відповідно часу. Не забувай лишити місце на відпочинок і розваги. Не може людина лише працювати. Відпочинок потрібен, а то себе заженеш і тоді кому ти потрібна будеш, знервована і змучена?
Вона ці мамині поради памятала, хоч виконувати не завжди вдавалося. Навіть щоденник завела, але ж усі справи важливі, всі «гарячі» Сьогодні ось три лекції, а потрапить лише на одну, бо два клієнти записались саме на цей день, і до Катрі ще треба заїхати (а з Катею завжди займешся Сашком це не на пять хвилин). Ще до Артема підскочити, речі допомогти зібрати. А з новенькими? Познайомитися треба, за тиждень виїжджати! Вже б встигнути все
У заторі Юля легенько натиснула на газ машина наче жива, мяко рушила, як би заспокоюючи: не хвилюйся, Юлю, все встигнемо! Недарма ж тато подарував тебе мені, аби зберегти твій час.
Юля лагідно погладила кермо.
Спасибі тобі, татку
Сказав би їй хтось ще кілька років тому, що вона подякує батькові розсміялась би в очі! Мало не зневажала його все своє життя.
Так, мама ніколи лиха не казала йому навпаки, хвалила, що Юлька «вдалася в тата». А Юля ніяк не зрозуміє: як отакий розумний чоловік міг залишити свою дитину і забути. Злість копилася, душу труїла.
Згадувалася вона собі маленькою у дитсадку: коли дівчата танцювали із батьками, а вона сиділа у кутку і не дозволяла собі навіть заплакати.
У школі, коли кривдили, мовчки стисне зуби, цілує в носа тих, хто хвалиться: «А я все татові скажу!»
А на випускному посварилася зі своєю найкращою подругою Галею та кинула:
Тато мій сказав: вступлю куди схочу, він оплатить, а якщо пройду безкоштовно, на залишені гроші купить мені авто…
Їхня дружба ніби й закінчилася в ту хвилину. Не заздрила, а збурювала образа: Галя знала все, знала, з яким болем у серці Юля мріяла колись про тата…
А взагалі Юля не заздрила нікому. Нащо? З мамою жили непогано за кордон на відпочинок їздили, модні речі та телефон мати подарувала на шістнадцятиріччя.
Але той телефон то була не головна подія. Бо як раз в день народження на порозі зявився той, про кого мріяла, щоб хоч раз у житті побачити.
Влаштувала тоді Юля скандал: кричала, плакала, відштовхувала руки матері й кричала:
Ти зрадниця! Чого він тут?! Не хочу його бачити!
Звідки мала знати, що матір має результати аналізів, і їхнє життя незабаром зупиниться на межі… Замре, а потім полетить руйнуватися, як картковий будиночок
Це я винна, Юлю, якось зізналася мати… У нашому розриві з батьком і в тому, що не дала йому тебе виховувати Це моя провина.
За що, мамо?
Я образилась… На все! Але зараз розкажу. Не перебивай.
І Юля все почула. І про те, як побралися і ніхто з родин її не чекав такою І що батько змушений був кинути університет працювати та забезпечувати сімю, а мама так і не повернулася після декрету в інститут. Тільки докори, образи, невдоволення і передусім, що народилась дівчинка, а хотіли сина.
Тато тебе шукав. Писав мені, телефонував Я сказала, що ти не його дочка
Господи, мамо, за що?!
Не питай… Тепер я все розумію, а тоді здавалося, що все роблю правильно. Я ж дбала, як могла.
Юля тихо вийшла до вікна, влупила кулаком по підвіконню, яктус Насті (той, хто подарувала на день народження) аж підскочив, грунт просипався і все навколо стало схоже на те розбите життя, що залишила мама заради неї… Прибрала, і мовчки сіла біля матері, як у дитинстві:
Раскажи все. Не бреши!
Не буду
Так Юля й дізналася цілу правду. Питань залишилось більше, ніж відповідей, але зʼявилось розуміння життя дивна річ… Сьогодні все здається простим, а завтра зубожіє твоє уявлення про світ у тріщинах…
Чи пробачила маму до кінця не знала. Можливо. Одне знала точно: вдячна, що та розповіла, не сховала правду. А зовсім головне залишилося за зачиненими дверима ночами, коли Юля бачила у батька скупу сльозу, а він ховав її, думаючи, що дочка не помітить.
Вона жити без нього не могла, й коли матері не стало, батько взяв на поруки і не віддав у хату тітки.
Я поїду, як лиш виповниться вісімнадцять, а поки залишаюсь, заявив батько.
Не ховайся, лишайся, татку Я тебе нарешті хочу бачити, чути…
Мати, попри прогнози лікарів, прожила ще майже два роки. Час був важкий, але дуже щасливий і найболючіший водночас. Боліло, що життя дало так мало їм разом.
Саме тоді Юля почала малювати.
Чому раніше ні? Ніхто не знає. Балакала між справами, а тепер серйозно.
Слухай, а гарно! здивувався батько, коли побачив малюнки.
Він показав татуювання на своїй спині кольорове, красиве, справжнє мистецтво!
Це мій друг робив. Хочеш, навчу? Познайомлю вас.
Дуже хочу!
Юля майже рік жила з батьком у Києві, навчалася, набиралася досвіду, а потім попросилася додому.
Додому хочу, тату
Батько зрозумів, не відмовив і навіть допоміг. А потім одного дня поклав на кухонний стіл ключі від машини і купу документів.
Все, Юлю, салон твій. Я продав свою квартиру, купив тобі приміщення Невеличке, але почни з малого. Обладнання привезуть. Вчися, працюй. Освіту не забудь. Одних курсів мало.
Юля наче не вірила щастю Лише коли вдалась перша робота й новий сусід Степан похвалив її, зрозуміла: життя таки налагоджується.
Батько підтримав рекламою, поміг з ремонтом, а потім поїхав до своїх батьків там, мовляв, потрібен.
Ти зо мною тільки б не їхав…
Життя, дитино!, посміхнувся тато. Але знай: я завжди поруч.
Після бурхливого літа Юля поринула в роботу і навчання. Клієнтів було багато, вона взяла двох помічників.
В цей закручений час і познайомилась з Катею. Молодиця зайшла вечором в салон, затурбована й трохи розгублена.
Перепрошую, можна з майстром поговорити?
Я майстриня…
Облиш, дівчинко, поклич когось дорослого, зітхнула Катя, мені не до жартів.
Бачачи її змучене обличчя, Юля мовчки дістала альбом із тату:
Ось, мої роботи. Якщо вам підходить кажіть, що хочете зробити.
Тут Імя на руці Щоб я бачила… показала Катя.
Видержки в Каті вистачило лише на те, щоб не розплакатись прямо у салоні. Юля, побачивши, закрила двері на замок, сама збентежилась: через годину має бути інший клієнт.
Сідайте! Буде
Боляче? Я знаю.
Вона лише прошепотіла: Саша
Юля не питала більше нічого тоді. Дізналась, про кого мова, через два дні, коли випадково зустріла Катю в обласній лікарні.
Вам дякую…
На здоровя. Красиво вийшло.
Саші сподобалось…
Він…
Вона. Моя дочка.
Вони познайомились, і невдовзі Юля зустріла і Сашка маленьку заліковану дівчинку в окулярах і з лейкопластирем через скло.
У тебе горішки є? А насіння? Нічого?! А білочок чим годуватимеш?
Яких білочок?
Тут у парку їх скільки! Я і мама щодня шукаємо! Я їм стільки горіхів заносила, що вже мабуть зі стовбурів впасти можуть!
Не впадуть, вони спритні!
Ти розумна!
Ні, не дуже.
Чому?
Ще вчуся…
Я Саша Левченко! А ти?
Юля Паламарчук.
Тепер знайомі!
Юли сміх задзвонив серед сосен лікарняного парку, і Катя вперше усміхнулася серед сліз.
Потім вже Юля привозила цілу торбу горіхів. Про лікування Катя розповіла обережно і не відразу крила, щоб не нашкодити. Виявилось, є ще надія: новий лікар Артем сказав, що життя попереду.
То чого ти плачеш, Катю? дивувалася Юля.
Сашу прооперували Я не зносила б такого страху ніколи…
Ти не сама? Де батько дитини?
Я сама Сашку для себе родила… Батько її навіть не бачив. Нащо про минуле? Є те, що є зараз…
Й є Саша! Так і має бути. Не смій здаватись!
Юля дивилась суворо, тримала Катю за руку, не давала їй впасти.
Ту ніч вони провели в салоні: сміялися, плакали, мовчали. А вранці в лікарню.
Сашу врятували. Минав час, і коли спитала в лікаря:
А можна вже до білочок?
Скоро! Вас у Київ повезуть кататися то ж скільки там білок в парках!
А Артем поїде з нами?
Ні, роботи багато
А мені можна називати його Артем? Бо він Юлю любить! Сашка засміялась, Катя розкрила рот від здивування.
Всі й так бачили, що у Артема до Юлі особливе ставлення. Але ж ні він, ні вона не зізнавалися так і жили, удаючи світську розмову.
Коли Катя і Саша поїхали на реабілітацію до Києва, Юля зрозуміла: може допомагати й іншим дітям. Лікар Артем відправляв своїх підопічних у супроводі тендітної дівчини з татуюванням-оберегом. Її машина стала справжнім маленьким домом на колесах: з вологою серветкою, планшетом для мультиків.
Артем мовчав, захоплювався нею, але робити перший крок не наважувався.
Повернувшись із реабілітації, Саша затягла маму в лікарню.
Навіщо?
Хочу Артему щось сказати.
І сказала просто:
А чому ти не признаєшся Юлі? Вона ж тобі подобається!
Сашко, це складно Я нічого не маю: ані квартири, ані машини.
А любов це мало?
Іноді
Саша тільки посміхнулась і кивнула мамі: «Їдьмо до Юлі!»
З Юлею Саша теж поговорила і то була остання крапля.
Вечоріло. Юля наважилась, а Артем уже чекав під салоном.
Привіт!
А через декілька місяців біля підїзду знову загомоніла лавочка:
Та вже собі хлопця знайшла! Хто такий? Нічого не зрозуміти Приїхав із речами
Наче нормальний! Григорівно, ти ж дізнавалась, що до чого.
Телефонувати батькові Юлі треба! Хай приїде розбереться.
Він уже тут! Я його бачила.
Щось буде, от побачите
Було що!
І Юля у білій сукні, з відкритою татуюванням на спині, аж Григорівна знітилася. Й Артем щасливий, і Сашка, що гордо розказувала, що сама “продала” йому Юлю. І Катя, що ридала від щастя, підбираючи подрузі фату.
І ще незнайомі, що обіймали Юлю, ніби рідна.
А тоді Юля, перед тим як сісти у машину, підняла спідницю і зняла туфлі кричить:
Мені кеди! Інакше за кермо не сяду!
А Артем підійшов, притиснув, завязав шнурки тих кед, що принесла запаслива Катя.
Все не як у людей хихотіла лавочка.
Так, фіфа! Чиста фіфа!
І навіть по-нашому, якось по-українськи, насправді щаслива.



