– Мамо, тільки ти не переживай, будь ласка, але з нового року у нас з тобою можуть бути труднощі, ну от, фінансового характеру. Хоча, думаю, з голоду не помремо.
– Доню, не тягни, знаєш, я не люблю довгих вступів.
– Знаю, мамо. Коротко: я звільнилася з роботи. Ось так.
– Як? Сама пішла чи змусили?
– Сама. Я все люблю вирішувати сама.
– Вся в батька. Уявляю, що б він сказав зараз, якби був живий.
– Мамо, дивись, які гарні снігурі сидять на гілці навпроти нашого вікна… А тато би сказав: «Не місце людину прикрашає».
– Я ж так раділа за тебе, доню, гордилася, що у тебе така робота, зарплата, посада Начальниця всієї культури міста. По телевізору показували. Люди дивились на тебе, як на царицю, слухали, поважали. Ти в мене гарна, струнка, стильна.
– Мамо, ну навіщо ти, в тебе вже сльози. Моя краса нікуди не дінеться, вона зі мною залишиться.
– Розкажи ж, що там сталося? Чому таке раптове рішення? Відійди від вікна, продме, сядай біля мене.
– Розумієш, мамо, зовсім різні погляди на життя з начальством. Для них головне звітність, а про людей лише при мікрофоні згадують. Я так не хочу. Як у суді кажуть при розлученні характерами не зійшлися.
– Та звітність начальству всюди важлива. І ти що, тепер уже і на свої зимові заходи в свята не підеш?
– Піду, мамо. Готували ж усі разом. Просто буду глядачкою. Це ж весело.
– Весело, кажеш? Начальниця культури просто постоїть біля різдвяної ялинки. Може, мене з собою візьмеш для підтримки?
– Я думала, мамо, тобі вже набридли новорічні ранки: в садочку для кожної групи, для дітей співробітників, для працівників, для філії
– Ще для Будинку малюка забула! Так, Лєрочка, і в нас свої показники скільки дітей культурними подіями охоплено. Культурними, Людмила! Але на твою сімейну ялинку в Головний міський парк я б пішла, подивилась би, що ви там вигадали. Сімейні ялинки водиш а сама без сімї. А тепер і без роботи. Лєра! Тобі скоро сорок! Все про свого Павла ще думаєш? Павло Перший! Він і останній! Не поїхав же з нашого міста, хоча все в Австрію поривався, у Віденській опері грати. Теж мені саксофоніст!
– Саксофоніст, мамо. Адольф Сакс, бельгієць, сконструював цей чудовий інструмент майже двісті років тому.
– Це ти мені, муз.керівнику, нагадуєш? Знаєш, Людочка, твоєму саксофоністу я не пробачу він тобі всі мізки заплутав, ні про кого не думаєш, нікого не підпускаєш. Старієш, Людочка, царице моя. Мама витерла сльозу з щоки. Цариця без трону тепер! Незаміжня цариця! Що б сказав тато?
– Тато, мамо, сказав би: «Жінка як вино чим старша, тим благородніша». І не плач, все буде добре.
– Так, жінок батько любив.
– Тебе він, мамо, понад усе любив. До останньої миті руки твоєї не випускав. Я бачила в лікарні
– Знаю, Людочка, жалію, що мало говорила йому про свою любов, наче вона була зрозумілою.
– Мамо, тато завжди відчував твою любов, а коли ти співала для нього, він не міг відвести очей.
Мама почала співати, стряхуючи сльози:
А сніг іде, а сніг іде.
І все навколо щось чекає.
Під цей сніг, під тихий сніг
Хочу при всіх сказати.
Моя найдорожча людина,
Поглянь зі мною на цей сніг.
Він чистий, як те, про що мовчу,
Про що сказати хочу.
– Мамо, ця пісня мені аж до серця, завжди мріяла, щоб у мій день народження в кінці квітня раптом випав сніг. І щоб хтось так мене привітав
– Доню, а що з роботою? У тебе такий потенціал! Куди підеш?
– Піду кондуктором, мамо.
– Перестань, не сміши! Може, поговори з Ніною з сусідньої квартири у неї кругом звязки й у міськраді, й у податковій, і в комунальному підприємстві.
– Мамо, я серйозно. Піду працювати кондукторкою. Ти ж їздиш у автобусах?
– Не часто, але буває.
– Як тобі наші кондуктори?
– Як? Та ніяк! Ні вигляду, ні культури. Накинуть сто хусток, валянки на босу ногу, ще й верещать на весь автобус: «Передаємо за проїзд! Проходимо всередину!» І знову: «Передаємо за проїзд!» наче в казані варяться.
– От, мамо, смішно, інтонація прямо як у наших! А памятаєш, тато якось прийшов з роботи напідпитку та розповів анекдота про «проїзд». Ти тоді сказала, що не знала, що тато може бути таким веселим. Памятаєш?
– Ану нагадай, Людо.
– Їде собі чоловік у переповненому автобусі, ледве стоїть. Підходить кондуктор та й каже: «Громадянине, за проїзд!» А він на весь салон: «О! За проїзд!»
– Ех, Людо, якби ж можна було зараз ще нагодувати тата Нехай би і анекдоти розказував, аби живий був.
– Мамо, він завжди з нами. Його слова завжди в мене в голові: «Все, дівчата, у ваших головах. Перемкніть платівку, і життя заспіває вам веселу пісеньку».
– То чому свого Павла не перемкнула? Бач, не подобалось йому, що ти цариця, а він музикант. Як Гоша з «Київ сльозам не вірить» В кіно хоч фінал щасливий. Ну, годі. Давай серйозно: куди працювати підеш?
– Кондуктором у міському автобусі. Одразу після свят.
– Людо, не повинно так бути! Ти в нас завжди була з родзинкою, але Кондуктор? Та тебе все місто знає, з екрану не сходила, а тепер у кондуктори. Що б тато сказав?
– Я якраз по його заповіту. Памятаєш, що він написав мені у відкритці на 18-річчя? «Памятай: ніхто не вирішить за тебе. Все маєш вирішити сама. Візьми життя в свої руки. Інакше життя весь час стукатиме у твої двері, а тебе не буде вдома бо ти завжди десь в іншому місці».
– І куди це ти, доню, у київський автобус? Це виклик суспільству?
– Так, мамо, саме собі! Мій «культурний начальник» сказав, мовляв, час вже зняти корону, я від землі відірвалась, народ забула, у транспорті не їздила. А водій моєї службової машини ногу зламав я перед Новим роком два тижні на маршрутках їздила. Побачила всяке
– Боже, таку посаду в культурі мала! І в кондуктори?!
– Піду окультурювати наших пасажирів і водіїв.
Мама встала зі стільця, втомлено прилягла на диван:
– Лежу від твого новорічного «культурного удару». До дзвону у вухах.
– Великий вчений казав: якби Бог не «кладав нас на лопатки», ми б і не подивилися на небо. Мамо, подивись у вікно сонечко зимове вибігло, дітки годівничку повісили, снігурі прилетіли, сніг іде
Люда наспівала: «А сніг іде, а сніг іде»
– Нашу Люду хоч у кондуктори! Зарплата в пять разів менша, ніж мала. Так і прийдеться погодитись на допомогу полковника Володимира Івановича з другого поверху.
– Мамо, він, до речі, хороша людина. Вдовий. Відповідний, щедрий, надійний. Я знаю, що замінити тата ніхто не зможе і не треба порівнювати. Батько завжди у нашому серці. Але його вже десять років немає
– Ольго, зараз про тебе мова! Тобі ж буде нудно кондуктором! Нічого творчого! Але тато казав навіть двірником підеш вигадаєш щось цікаве А може, тобі тиждень у Трускавці відпочити? Компенсацію за невідгуляну відпустку віддають, мабуть?
– А давай краще разом у Львів на канікули?
У Люди задзвонив телефон. Мама слухала:
– Добре, четвертого січня вийду на маршрут. Документи вже в кадрах КП «Київпастранс». Дякую.
– Мамо, вибач, ні Трускавець, ні Львів усе скасовується!
******
Автобус 7 завершив перший рейс через цілий Київ на лівий берег. У цього маршруту завжди багато пасажирів. Кінцева зупинка.
– Демид Петрович, можна скористаюся вашим мікрофоном? Як екскурсовод майже.
– Знову щось вигадала, Людо? Автобус гірляндами прикрасила, оголошення кольорові повісила, десь там афоризми водіїв виклала. Яка там сьогодні цитата дня?
– «Добре бути в дорозі, яку сам обираєш!»
– З вами, Ольго Степанівно, весело. По-старості з кондукторкою пощастило! Хоча он Савка, мій напарник, вас боїться каже, що навіть дивитися остерігається. Як подарунок нову папку для документів дали зі символікою країни він стару викинув і каже, що нова ера. Сорочки тепер лише з вишивкою замовляє, почув, що ми возимо не кого попало, а наших людей, громадян. А ще одяг у вас майже формений. На артистку схожі. Особливо Савка здивувався, як ви біля наших імен цитати написали! Майже філософи.
– Демиде Петровичу, так Ви ж і є наші місцеві Аристотелі! Глибоко мислите навіть у жарт.
Ольга Степанівна, відпочиваючи на сидінні поруч із водієм, зачитала виголошено таблички під назвою «Цитати для роздумів від наших водіїв»:
– «Поговорити по телефону або тихо, або цікаво!» Демид Петрович Сидоренко, КП «Київпастранс».
– «Не поступишся бабусі місцем це зроблю я», Ілля Савка, той же КП.
– А ще ми вас цитуємо! Можна на ти? Як казала: «Все в наших головах. Змініть платівку і життя заспіває вам нову пісню».
– Це татова цитата, Демиде Петровичу
– Тато вже не з нами?
– Рано пішов. Заслужений будівельник, цілі школи та мости будував. Аварія. Помер у мами на руках у лікарні.
– Пробач, таке життя. А мама жива?
– Так. Музичний керівник у садку. А ви як ставитесь до музики у транспорті? Я підібрала б легку, приємну у святкові дні, наприклад.
– Ну не знаю… пасажири різні.
– Вивчала нормативи заборони немає. Лише щоб не дратувало, а поліпшувало настрій! Університети довели ще з давніх-давен вагу музики. Особливо настрій пасажирів можна підняти класичним українським чи сучасним фольклором.
Автобус рушив. На кінцевій зайшли нові пасажири, проплатили проїзд, сіли за свої місця
Ольга Степанівна взяла мікрофон:
– Шановні пасажири! Ми з вами їдемо найдовшим автобусним маршрутом Києва, від Лісового масиву. Тут найсвіжіше повітря, тому з центру часто їздять цілими сімями. А центр маршруту через 15 зупинок, «Володимирська площа». Вона й справді світла зимою від снігу та гірлянд, а зараз від людей! Наш Київ чудовий взимку. Святковий ярмарок, театр ляльок, іще й музей українського побуту на вулиці Січових Стрільців. А головне родинна ялинка в міському парку. Не пожалкуєте! Гарної вам поїздки, веселих свят!
– Може, ще скажете, що в кінотеатрі «Україна» йде? докинув молодик.
– Нажаль, на нашому автобусі туди не доїдете. Пересісти треба в центрі на перший номер і ще 10 зупинок. А в «Зоряному» прямо по маршруту сьогодні три фільми: і «Ялинки-15», і українська казка, і лірична «Новорічна посилка».
Демид Петрович кивнув: «З дружиною на вашу ялинку підемо обов’язково. А і справді, там буде лотерея та глінтвейн?»
– Все буде, Демиде Петровичу! І навіть живу музику в автобусі, хоча б на Різдво. Може, трио «Світлояр» запросимо гарний народний спів. А на день народження Олександра Вертинського запросимо гітариста Івана На Масляну баяніста!
Людмила зателефонувала мамі:
– Мамо, прости, для мене ялинка скасовується. Працюватиму у дві зміни бракує рук! Елка в парку буде але без мене. Сходи з Володимиром Івановичем і він радий буде, і ти! Цілую. Ми рушаємо.
За наступні рейси Людмила по кілька разів брала мікрофон, бо автоматичні оголошення не зрівняються з її живим словом. Проїжджаючи Києвом, коротко оповідала про храми, театри, листала пасажирів до заходів. Через місяць постійні пасажири не дивувались, а славу про «культурну кондукторку» рознесли містом.
***
Через три місяці чутки дійшли й до керівництва.
– Ольго Степанівно, звернувся директор КП Андрій Сергійович, Ви до нас не за тією адресою потрапили. Ваша задача білетами забезпечити пасажирів! А ви що екскурсії з концертами?
– Я рада, що простому кондукторові випала честь поговорити з керівництвом про якість перевезень! Дякую за професійних водіїв Сидоренко й Савка справжні фахівці і заслуговують на премії. А мої екскурсії це інноваційний проект для підприємства!
Керівник спочатку розгубився, потім розчулено протер чоло, випив води, встав, сів, знову встав:
– Збір зрос це плюс! Але люди всілякі, не всі музику люблять. Інші кондуктори вже скаржаться мовляв, “цариця біля водія сидить, екскурсії веде”. Ви нас у скаргах втопите!
– Андрію Сергійовичу інструкція є. Кондуктор має право продавати білети, а не вимагати оплату, навіть перевіряти не його обовязок! Наше правило всі входять у передні двері. Якщо пасажирів мало одразу платять і проходять. Якщо забито передають гроші чи картку. Завжди оголошую, що передавати безпечно! В автобусі ж камера! Хтось чужу картку візьме його знайдуть.
– Але ж камер в нас нема!
– Я фантазую, мрію! Але це буде, це сучасність. А безпека пасажирів на першому місці.
– То ви взагалі не ходите по салону?!
– Часом встаю допомогти бабусі чи мамі з візочком, дати серветку чи підбадьорити дитину. А так всі самі йдуть до мене. А хто не заплатить підійде подивитись “що за цариця”, і оплатить. А ви, Андрію Сергійовичу, давно у Києві?
– Нещодавно повернувся, після розлучення. Місто зовсім інше стало
– Ото ж бо. Місто змінюється на краще! Чому про це не розповісти людям? Я не екскурсовод я навігатор для пасажирів, надихаю та підтримую! А вам раджу у театр піти на «Розлучення по-київськи».
– Ольго Степанівно, якщо мене запросите, не відмовлюсь
********
Проект «Цариця-кондуктор» тривав. До 8 Березня Ольга отримала премію, а до 23 лютого вручила Андрію Сергійовичу квиток у театр. Колеги крутили пальцем біля скроні, мовляв, «автобусна цариця» трохи дивна: за таку зарплату ще щось вигадує! І шепотіли, наче маю десятки спонсорів. І ніхто не знав, що в мене й мами єдиний добродій полковник Володимир Іванович з другого поверху, який дуже цінує мене і щиро любить маму.
********
28 квітня. Субота. День народження Людмили. Мама радила взяти вихідний, та Люда хотіла бути з улюбленими пасажирами. Вийшла вранці на вулицю, детально вдивляючись у сіре небо. Думала, як добре, що у її голові після відходу з високої посади зявились «мелодії і ритми» душі. Раптом побачила, як з неба сипонув білий лапатий сніг у квітні! Її дитяча мрія. Сніжинки танули на волоссі, але летіли чарівно. В чудовому настрої Людмила зайшла в автобус водії прикрасили салон білими паперовими сніжинками. Савка подарував коробку шоколадних цукерок і новий мікрофон: «У нашої «цариці» все має бути гарне!». Вона дала їм бальзам для здоровя і книжку «Мій Київ».
Пасажирів було небагато, але у центрі салон наповнився людьми. І раптом у передні двері зайшов чоловік, від погляду якого у Люди похололи руки Павло, її один-єдиний. З футляром саксофона у руках.
Люда вперше в житті, не стримавшись, вигукнула у весь салон: «Передаємо за проїзд! В салоні камера! Проходимо далі!» І раптом почула автобус наповнив ніжна, знайома мелодія. Павло грав на саксофоні «А сніг іде, а сніг іде»
В цей момент я зрозумів: у житті головне не посади й зарплати, а музика, любов і щирість навіть у звичайному автобусі. Найкращий мій урок не боятися змінювати своє життя, наповнювати його світлом і залишатися собою.
