Парадний вихід Маргарити Петрівни
Марисю! Це ж не солянка, а якийсь незрозумілий вінегрет! Любонько, ти відмінний юрист, ну й займайся вже справами! Лиши кухню тим, у кого менше розуму.
Марго, я ж не якась баба! Маша ось-ось розплачеться від досади.
Чому їй ніколи не давалися навіть найпростіші страви? До серйознішого вона й не наважувалась. У їхній сім’ї все давно було розподілено.
Віронька господиня, Маша розумниця, а Світланка шибайголова, яка могла змусити будь-яку шестерню крутитися у потрібний бік. Тож готувала зазвичай Віра, а Маша із Світланою забезпечували «тил»: прибирання, закупки продуктів, розваги для дітей останнє було на Світлані. Лише їй вдавалося організувати «Скляренковську бригаду» так, щоб після сімейних посиденьок у Віри вдома не доводилося робити капітальний ремонт і добудовувати прибудову. Дітей у Скляренків любили пестувати, але виховували суворо правда, результат був такий собі.
Усі семеро онуків Маргарити Петрівни, яких вона любила до нестями, були схожі на свою тітку Світлану. Хоча Світлана вже й сама мала двох дітей, які зараз носилися по подвірю, вона залишалась тією ж веселою і невгамовною. Вона сиділа на сходах із відром слив, із яких Маргарита Петрівна збиралася варити компот, і кидала погляд на дитячі витівки. За всіма цими веселощами стежила Віра, нарізаючи огірки й помідори для салату та буркотіла:
Не жінка, а хлопчисько! Коли ж ти вгомонишся, Свєтко? Машка, он, серйозна жінка, я теж нічогенька. А ти? Все скакаєш по життю, мотоцикл твій, розповідаєш усім, як чудово жити! Світлано, діти ростуть! Як їм на матір дивитися? Зараз їм по шість, а потім соромно стане?
Віро, не перебільшуй! неохоче заглянувши у свою сумнозвісну солянку, над якою сьогодні корпіла цілий ранок, Маша рішуче закрила каструлю. Їм є чим пишатися! Який ще мамі вдасться розібрати будь-який мотоцикл? Я не можу. Я навіть суп приготувати досі не можу! Виходить, мною не варто пишатися?
Тобою треба пишатись. У суді тебе бояться всі!
О! Значить, кожному своє діло.
Добре сказано! урочиста постать Маргарити Петрівни виринула на ганок. Жінки одночасно ахнули, а діти завмерли, втупившись у бабусю, що зявилася у всій своїй красі.
Ого! синочки Світлани синхронно клацнули язиками так, що Маргарита Петрівна навіть здригнулася.
Ефект досягнуто!
Вона повільно покрутилась перед родиною, даючи час роздивитись нову сукню й туфлі на підборах, які надягала лише у випадках особливих.
Дівчата, як скажете можна мені в такому вигляді на зустріч через сорок років? Він бачив мене востаннє ще за Союзу!
Марго, ти розкішна! Він втратить голову!
Голову хай не втрачає! Маргарита пройшлася туди-сюди й зупинилась у своїй улюбленій позі руки в боки, ніс до вітру. Головне для чого я йому через стільки років?
Може, як жінка потрібна? старша донька Віри, пятнадцятирічна Настуня, присіла поруч із тіткою й засунула сливу до рота.
Вибух реготу підняв з перил усіх котів і налякав до нестями той-терєра, якого Віра завела торік.
Настю, ти загнала! Віра витерла сльози й побігла по ганчірку, а Маша заспокоювала собаку.
Марго, що між вами було? спитала Маша, й діти, відчувши, що час дорослих розмов, утекли на задній сад.
Ой, Машунечко! У нас був роман!
Слово «роман» вилетіло так, що Настя, вже хотіла побігти за малечею, але присіла знову, зітхнувши, що Світлана схопилась за живіт.
Настю, виростеш зрозумієш.
А тобі скільки було, Марго, коли закохалася?
Шістнадцять! розвела руками Маргарита, спіймавши суворий материнський погляд Віри. Що ти так дивишся, дитино? Я була дурна, молода! А Настя твоя вже мудріша, та красуня! Але про підступність чоловіків і наслідки юних кохань знати повинна.
Та давай вже, розказуй! Світлана витерла сльози. Її тепер не вгамуєш, хай слухає, розум набирає.
Настя, вмостившись на сходах, вперла погляд у Маргариту Петрівну. Зелені, мов латаття на ставку біля села, очі ті самі, що у бабусі, хоча родичками по крові вони не були. Віра, Маша й Світлана взагалі не були для Маргарити рідними, та коли їхня мама пішла у засвіти, саме вона стала головною на тому клаптику життя, що ще тримав родину.
Віра тоді мала лише вісім років і була змушена доглядати сестричок. Мала дитяча голова не вміла справлятись із горем навіть бабуся з села, що приїздила на допомогу, здалася за кілька місяців:
Пробач, зятю. Не можу я вже. Старість, болячки Візьму, хіба що, Віру. А з малими сам якось.
І Віра злякалась так, як ніколи раніше. Світлана тоді намагалася засунути батькову викрутку в розетку і оглушливо заревіла, а Віра притисла її до себе, перемагаючи відчай.
Та бабуся поїхала, батько замкнувся в собі й забув, якими словами лікував доньок від тривоги. А ще через кілька місяців прийшла у життя дівчат Марго педіатр з районної лікарні.
Маргарита Петрівна помчала на виклик, ледь розібравшись із дорогами, які розрили комунальники, швидко все зрозуміла, викликала «швидку», а після суворо вичитала батька. Вперше за довгі місяці Віра полегшено видихнула.
Після похорону батька, котрий загинув через рік, Маргарита оформила опікунство й дівчатка залишились у сімї. Роботу змінила із поліклініки на два приватних медцентри, жила скромніше, але вистачало на всіх.
Маргарита ніколи не вміла любити наполовину, і жила не лише роботою виховувала дівчат під своє крило, кожній з них допомагаючи розправити крила у її ексцентричних мріях. Маша маленькою хотіла бути артисткою через пару знайомств Маргарита повела її на прослуховування до Одеського театру, а за два роки Маша зрозуміла, що краще юристки все одно з неї не буде.
Світлана марила мотоциклами купили їй каску, захист і спортивний Ява. Навіть продали дачу під Черкасами. Зате дитина щаслива і досі возиться із мотоциклами, вже відкривши свою майстерню.
Віра допомогла Маргариті вистояти й сама виросла завжди рівна, спокійна: вона була та, хто тримав усе на собі. За ці роки у сімействі Скляренків усталилася проста істина: кожна з доньок йшла власним шляхом, а доля вела усіх через любов.
Так і жили, доки за три дні до отих подій пролунав дзвінок лагідний, із минулого, голос назвав її по імені, і Маргарита Петрівна мало не впустила улюблену чашку з чаєм. Настя кинулася на допомогу, але Маргарита лише попросила:
Настю, поклич маму Попроси заїхати.
Віра, а за нею й Світлана, примчали за півгодини. Світлана кинула мотоциклетний шолом на лежанку до розпатланого кота Соні:
Що таке, Марго?
Та здається, я з глузду зїхала! Мені пропонують побачення.
Обговорення цього не на жарт подиву гідного вчинку затягнулось на всі вихідні. Коли всі зібрались, Маргарита Петрівна «страждала»:
Що маю сказати? Він був моє перше кохання! Божечку, який же був гарний! І голос, і усмішка! Я втрачала голову лише від «Привіт!»
Бабусю, а ти його любила?
Несамовито! Любила й страждала, бо це кохання завадило мені бути собою. О, не заповіла би нікому отак пережити…
Розкажи-но, бабуню! наполягала Настя.
Це не розповідати, а співати баладу, зітхнула Маргарита.
Твоя перша любов не увінчалась щастям
Так! Він був старший на рік, а мене заполонила заздрість Різниця безглузда, але тоді прірва. Його захопила подруга-студентка, а я залишилась із розбитим серцем. Ніколи не хвались подругам тим, що маєш найкращого хлопця заздрощі затягують серця гірше за багнюку під Черніговом.
Ти йому писала?
Два рази. Перший раз зізналась, що кохаю. А вдруге відмовила.
Чому?
Тому що дати могла лише свою любов. А чоловіку іноді потрібне більше діти, продовження роду. А в мене після того життя дітей уже ніколи не буде. Любов це коли хочеш для коханої людини ліпшої долі, ніж для себе. Це теж урок, Настю.
Настя задумливо крутила в руках сливу й ловила на долоні сльози Маргарити.
Все, бабусю. Не треба більше плакати! Я все зрозуміла. Ти найкраща!
Ой, змити сльози та відпочити трохи, бо сьогодні ж мій парадний вихід! Таке трапляється не часто, треба відповідати моменту!
Сестри проводжали її мовчки. Навіть Маша задрімала з книжкою в гамаку, сповнена передчуття незвичної тиші вдома і дуже потім про це пожалкувала.
Бо за кілька годин до воріт підїхав сіро-зелений «Ланос», і з нього вийшов невисокий сивий чоловік у кепці з написом «Київ-1956». Він звірився із клаптем паперу і постукав у хвіртку.
Добрий вечір! Я до Маргарити Петрівни.
Віра, відчиняючи, здивовано підняла брови, однак повела гостя на веранду.
Марго явила себе у всій красі Буянство декоративних стрілок, які малювали онуки не жаліючи фломастерів, зробили її очі такими, що Настя побігла за ганчіркою, а собачка забилася під шафу з відчаєм. Зачіска то був справжній букет із заколок, а сукня неначе зі старої афіші Квітки Цісик.
Марго, ти шедевр! засміялася Віра.
Аж тут гість, збившись з кроку, зняв кепку і на заході сонця заблищала писана голова.
Шевелюра! зареготали всі.
Так-так, мав колись кудрі А тепер час змінив усе, посміхнувся він. Я радий тебе бачити, Маргарито!
Маргарита, прокинувшись остаточно, кинулася мити очі від онучачих художництв, а уся родина ще хвилин десять не могла вмовкнути.
А згодом, відмитою й усміхненою, Маргариту вже чекала лавка на веранді, і цей дивакуватий вечір став початком нової сторінки у літописі Скляренків.
А вже подумки дорослі сестри погодилися справжніх людей багато не буває. Якщо людина витримала отаке знайомство, ще й сміявся разом мабуть, заслужив шанс бути частиною їхнього маленького світу.
Віра, приносячи чай, на мить обняла Маргариту за плечі й прошепотіла:
Ти не бійся нічого. Ми поруч. Дій сміливо!
