Ось і познайомились
– Міша, що з тобою? занепокоєно спитала Златослава після кількох хвилин мовчання. Ти якийсь не свій. На вигляд зовсім блідий Ти впевнений, що все гаразд?
– Та все нормально, відказав Михайло, зібравшись із думками. Він поклав вилку, взяв у руки склянку з яблучним соком, відтягувавши момент, коли доведеться відповідати Златі.
*****
Михайло підійшов до підїзду, вхопився за ручку металевих дверей і вже хотів тягнути їх на себе, але в останній момент передумав.
Зовсім не хотілося заходити всередину.
Він розумів, що на нього чекають, памятав про обіцянку Златі, що прийде в гості, але хвилювання було таким сильним, що Михайло не міг із цим впоратися.
Самому було незручно: дорослий чоловік, а ноги тремтять, як у школяра, якого вперше викликають до дошки.
Залишалося вже небагато: відчинити двері, піднятися на третій поверх, знайти квартиру 36
Але щось йому заважало.
Якийсь дивний страх сковував його і не дозволяв довести справу до кінця.
Тепер йому хотілося тільки одного розвернутися й утекти. Хай додому чи на інший край міста байдуже. Головне подалі звідси.
– Нащо я взагалі погоджувався? тихо пробурмотів він, поставивши крок назад. Очевидно ж, що я їм не підійду.
Михайло зробив ще кілька кроків назад, здійняв голову й подивився у вікно третього поверху, де горіло світло.
Яскраве, ніби маяк. Здавалося, світло в тім вікні було яскравішим, ніж у всіх інших багатоповерхівках.
Мов натяк на те, щоб він не схибив із вибором будинку.
Власне, Михайло і не переплутав. Прийшов куди треба. Тільки от заходити до квартири не хотілося.
Єдине, що його зупиняло думка, як ставиться Злата до того, що він ось так візьме і втече. Вона ж просила, щоб він прийшов.
А він обіцяв.
*****
«Міша, тут таке Ти тільки не лякайся, повідомила вчора Злата. Загалом, мої батьки хочуть з тобою познайомитись»
Злата його дівчина.
Михайло сидів з нею у кавярні, вони вечеряли, обговорювали плани на вихідні. І тут її батьки хочуть його бачити. Повна несподіванка. Він навіть забув жувати і здивовано глянув на Злату, намагаючись зрозуміти, то жарт, чи серйозно.
В принципі, нічого надзвичайного. Дивним було б, якби батьки Злати зовсім не цікавилися її обранцем. Навпаки, цілком природно, що вони хочуть познайомитися з потенційним зятем.
Проте Михайло дуже переживає, що може не сподобатися. Точніше не підійти їм. І його сумніви небезпідставні.
Була причина так вважати.
Мама Злати Вікторія Сергіївна усе життя пропрацювала в престижному університеті, пройшла шлях від викладача до ректора, а тепер обіймає важливу посаду в Міністерстві освіти й науки.
Батько Вячеслав Дмитрович також зробив чудову карєру. Починав інженером в будівельній компанії, згодом став заступником директора, а тепер і сам керує власною компанією і навіть знайомий із міським головою. Поважний чоловік.
До речі, сама Злата в свої 32 вже керує юридичним відділом у великій фінансовій фірмі.
А що ж має Михайло на 35 років?
Звичайний сисадмін. До того ж, без вищої освіти.
Платять йому наче непогано, але перспектив карєрних майже жодних.
То як він буде сидіти поруч з батьками Злати? Що він їм скаже? У вічі як подивитися?
Вам цікаво, як же вони взагалі познайомились? Випадково.
Того дня Михайло вирішив прогулятися в парку. І так склалося, що і Злата проходила поруч із двома подругами. Подруги пішли по морозиво, а Злата чекала їх біля лавки. Заодно телефонувала мамі.
Розмовляючи по мобільному, вона не помітила хлопця на електросамокаті, що летів просто в її бік.
Той хлопець був нетверезий, і зовсім не збирався звертати. Михайло встиг схопити Злату за руку і відтягти вбік у ту мить, коли самокатчик пролетів і вдарився в смітник.
Ви куди?! обурено крикнула Злата.
Але, оцінивши ситуацію, зрозуміла, що Михайло її тільки-но врятував.
Так і завязалося їхнє знайомство.
Поки подруги стояли в черзі по пломбір у вафельному стаканчику, вони розмовляли, обмінялися номерами, домовились зустрітись днями. Відтоді вже півроку разом.
Усе це згадував Михайло, «перетравлюючи» заяву Злати за вечерею у кавярні.
Він дуже боявся, що батьки заборонять Златі зустрічатися з ним. Скажуть, що він просто шукає вигоду, а не справжні почуття. Колись у юності він уже втрачав кохану саме через таку ситуацію.
А зараз ризикує втратити Злату
– Міш, ти що, злякався? схаменула його Злата після паузи. Ти весь поблід Все справді добре?
– Гаразд, відповів Михайло, і відставив вилку, взяв до рук склянку соку, відтягуючи момент.
– То прийдеш?
– Куди?.. розгубився Михайло.
– Мене додому! посміхається Злата. Мама щось смачне приготує. А тато привезе пляшку старовинного вина з Черкас його друг колекціонує, особливий раритет. Від тебе, Мишко, потрібно лише твоє «так». Прийдеш?
– Та я навіть не знаю зніяковів Михайло. Мені здається, твої батьки навряд чи схвалять твій вибір.
– Чому?
– Ну я ж звичайний хлопець, без диплому, тільки й можу, що програми встановлювати та дані з дисків рятувати. Вони, мабуть, мріють про великого бізнесмена або сина депутата А я сисадмін звичайний, без перспектив. У мене шансів майже немає.
– Не переймайся Злата взяла його за руку. Мої батьки прості люди, відкриті. Ти їх просто не знаєш. Тож чекаю тебе завтра о сьомій. Не запізнюйся.
– Гаразд, зітхнув Михайло. Хоча сам не знав, чи зможе прийти.
*****
І ось наступив ранок.
Михайло стоїть перед будинком Злати, 18:55, на дворі зимно, аж щоки пріють. А він
не знає, що робити.
Очердно чи пізно доведеться познайомитися з її родиною (задуми у нього серйозні одружитися хоче). Але сьогодні він зовсім не готовий.
Через кілька місяців, коли його мають перевести в ІТ-відділ нового відділення, тоді вже буде солідніше виглядати. Можливо, тоді у Вікторії Сергіївни та Вячеслава Дмитровича не буде підстав гадати, що він комусь невигідний.
Він вже хотів розвернутися й іти додому, як телефон загудів у кишені.
Дзвонила Злата.
– Мішо, привіт! радісно у слухавці. Ми з мамою закінчуємо приготування. Тато тільки трохи затримується, але має бути з хвилини на хвилину. А ти де?
– Привіт, Златко ледве видав із себе Михайло. Та я
– Щось погано чутно. Ти вже майже прийшов?
– Так, я вже поруч, перелякано прошепотів Михайло. Просто
– Любий, якщо це знову про вчорашній вечір я нічого не хочу чути. Просто довірся. Все буде добре. Якщо тобі так тривожно, я можу вийти зустріти тебе?
– Та ні, не треба розгублено пробурмотів Михайло. Я вже йду.
– Добре, чекаємо!
Михайло поклав мобільний, вийшов на дорогу й став терти скроню, намагаючись знайти вагому причину, щоб не йти до Злати додому.
Але нічого не вигадалося.
«Зараз ще Вячеслав Дмитрович приїде, не вистачало зустрітися з ним біля підїзду» злякано подумав, і рушив вздовж будинку.
Дорогою попросив цигарку у знайомого хлопця хоча давно вже кинув, але зараз дуже хотілося. Треба було заспокоїтись, зібратися з думками, вирішити, що робити.
Стоїть він на розі багатоповерхівки, затягується, пускає хмару диму і нервово гладає навсібіч.
Нічого особливого. Справа смітник, ліворуч пустир. Злата казала йому, що раніше тут були гаражі, тепер же буде новобудова.
Михайло нічого незвичного не помітив. Хіба що
на пустирі його погляд привернула собака. Він спочатку напружився бездомні пси непередбачувані, чужинця можуть прогнати чи й вкусити.
Але придивившись, Михайло заспокоївся. Собака не звертала на нього уваги.
Вона просто лежала на снігу.
Дивно, що на морозі але, мабуть, не мала вибору. Де вільно там і відпочиває.
*****
Барс саме так звали пса, якого Михайло помітив на пустирі вже кілька днів нічого не їв.
Колись він жив у сусідньому дворі навіть підгодовували місцеві. Але одна пані вирішила, що собаці не місце біля будинку
Вона писала звернення в міськраду, скаржилася сусідам і скоро у людей в будинку утворилися два табори: «залишити» і «вигнати собаку».
Той пес часто бігає біля дитячого майданчика! нарікала жінка. А якщо вкусить чи кинеться на когось? Подивіться у ті його вічка жах!
Насправді очі Барса були не голодними й не злими, а сумними. Найпершим хазяїном Барса був хлопчик Степан.
Якось родина їхала на дачу, по узбіччю кликав чотиримісячний цуцик. Хлопчик захоплено вигукнув: «Мамо, тату, подивіться! Може, залишимо його в себе на дачі?» Батьки погодилися.
Коли їхали назад у місто, Барса залишили мовляв, в квартиру з собакою незручно, хто за ним доглядатиме? «Ти хіба?» жартома питали дитину.
Ні, я не буду опустив голову Стьопа.
Відтоді Барс лишився один. Згодом його підібрала жінка та привезла до міста, а потім на базар, намагаючись «прилаштувати» чи збувати собачати казала, що породистий, хоча документів не мала.
Коли Барс підріс, нові господарі переконались, що він звичайний «дворняга», і вивезли на околицю, покинувши.
Добре, що було весною, не морози.
Відтоді Барс блукав містом, аж поки не забрів у один зі спальників, де йому сподобалось тут було тихо, спокійно, великі агресивні собаки не нападали, і він вирішив оселитися.
Полюбляв сидіти поряд із дитячим майданчиком, згадуючи Степана. Мріяв, що колись знайде господаря.
Зрештою Барса змусили піти жінка кидала в нього гілки та каміння, кричала на нього, і інші підтримали. Хоч він нічим не заважав.
Тепер Барс лежав на пустирі на морозі надто слабкий, щоб навіть поворухнутись.
Він помітив Михайла з цигаркою, але й не сподівався на допомогу. «Зараз докурить і піде» зітхнув Барс.
*****
Михайло докурив, кинув недопалок у смітник (так його навчила мама «починай із себе, якщо хочеш змінити світ»). Побачив, що у двір заїжджає авто можливо, то тато Злати і, не роздумуючи, подався вбік, на пустир.
Там нагадав про собаку. Хвилюючись, Михайло скоротив крок і підійшов ближче.
Собака не гавкала, навіть не поворухнулася. Просто лежала, ніби спала а може, вже й ні.
– Ей, з тобою все в порядку? запитав Михайло.
Жодної реакції. Він присів, дістав телефон, увімкнув ліхтарик і посвітив на Барса. Так собака дихала просто надто замерзла і безсилля охопила її.
Михайло зрозумів: якщо зараз не допомогти до ранку не доживе.
Просто взяв собаку на руки і попрямував до найближчого підїзду думав відігріти біля батареї і викликати таксі, аби відвезти до ветклініки (якоїсь аби працювала цілодобово).
На жаль, усі двері підїздів були зачинені.
Михайло рушив до наступного будинку.
Дзвінки Злати у кишені відволікали, але відповідати було ніколи руки зайняті, справи важливіші.
Минаючи вікно Злати, Михайло подумав: вона би допомогла. Але її батьки навряд чи зрадіють бездомній напівмертвій собаці у власній квартирі.
Діставшись до кінця будинку, Михайило помітив, як двір висвітлило яскраве світло чорної автівки дорога, оновлена, відблискувала фарами.
З авто визирнув чоловік.
– Хлопче, тобі не треба допомоги?
– Та ось Знайшов тут собаку, лежала майже без руху. Ви не знаєте, де тут поблизу є добова ветклініка? розгублено пробурмотів Михайло.
– Неподалік нема. Але я знаю, де є чудовий лікар. Залізай на заднє сидіння відвезу.
– Справді? Ви б нас підвезли?! не вірив вухам Михайло. Думав, власник такої машини навряд чи впустить у салон пса з незнайомцем.
– Сідай! Часу мало. Треба рятувати тварину.
Довго переконувати не довелося. Уже за хвилину вони мчали містом.
Дорогою чоловік подзвонив:
– Вибач, доню. Вийшли непередбачувані справи. Маю затриматись. Що, кажеш, Михайло ще не прийшов? Дзвонила? На жаль нікого не бачив біля підїзду А як він виглядає? Ага, добре якщо зустріну, подзвоню.
– Через мене у вас, певно, проблеми зніяковіло проказав Михайло, коли авто вилетіло на проспект.
– Та все добре! Ти краще скажи, як там твій пес? Дихає?
– Дихає, але важко
– Ну, тоді поспішаймо.
Через десять хвилин Михайло вже сидів у ветклініці у холі, Барса занесли у кабінет. Вражала увага і людяність прийняли без черги завдяки дзвінку.
У Михайла на телефоні було чотири пропущені дзвінки від Злати і тривожне СМС: «Мішо, ти де? Все гаразд?»
Мав би написати, але спроможності пояснювати не було.
З думками він був поруч із собакою. І навіть не подякував водієві, хоча мав.
Згодом вибіг на вулицю, але машини вже не було, тому повернувся чекати біля кабінету. Вирішив для себе: якщо з Коцюбою нічого не складеться, Барс стане його сімєю.
*****
Минуло близько сорока хвилин, а з кабінету новин не було.
Раптом у холі хтось гомінко заговорив біля ресепшена голос був дуже знайомим.
Михайло озирнувся і побачив Злату. Позаду зявилася якась жінка, а because чоловік із чорної автівки.
Він уголос посміхнувся й сказав:
– Я ж казав, доню, що він тут чекатиме. Дуже турбується про Барса твій Михайло.
Михайло одразу зрозумів це батьки Злати.
– Мішо, чому не подзвонив? Я ж непокоїлася, підбігла до нього Злата.
– Пробач, Златко Боявся, що твої батьки навряд чи впишуть бездомного пса до квартири.
– Ох ти й наївний! розсміялася вона. Я ж казала мої батьки люблять тварин! У нас і так три коти з вулиці живуть.
– Справді?
– Авжеж.
В цей час підійшли батьки Злати. І відбулося те, чого Михайло боявся.
– Ось і познайомились, сказав Вячеслав Дмитрович і тепло потиснув Михайлові руку.
– Дякую, Михайле, підтримала Вікторія Сергіївна. Ви справжній чоловік. Ви мали прийти до нас, такі історії не лякають, а надихають. Все буде добре з вашим Барсом.
– Буде, буде! підхопив ветеринар, що якраз вийшов із кабінету. Ваша собака житиме.
Вже тієї ж ночі Барса дозволили забрати додому. Його відігріли, треба тільки дбати про нього і любити.
«Кохання творить дива, усміхнувся ветеринар на прощання. Любов навіть з того світу витягує».
Михайло хотів їхати додому, але Злата та її родина наполягли: спершу увесь гурт їде до них кішки краще доглянуть за Барсом, а заодно відзначать і порятунок, і знайомство.
Тим часом Барс, поспостерігаючи за трьома котами, вже почав звикати до думки: холоду і голоду більше боятись не треба. Він грівся на дивані в залі. А Михайло сидів на кухні поруч із Златою та її батьками і був радий, що побоювався марно.
Всі виявилися добрими, щирими, простими справжніми.
За кілька днів Барс оговтався і вже міг ходити сам. Михайло вирішив забрати пса додому.
– А мене собі візьмеш? усміхнулася Злата, вийшовши з кімнати з валізою.
– Тебе? Справді?
– Ще б пак! Тут таке Мої батьки сказали досить ночувати вдома, час долучатися до поповнення населення України.
Михайло не витримав і розсміявся. З ним і Злата, а Барс радісно виляє хвостом. Ще не збагнув, що сталося, але відчуває щось гарне і важливе.
Отака історіяМихайло поставив валізу Злати поруч із Барсовим пледом, обійняв її за плечі й прошепотів:
Тепер у мене є все. Дім, ти й вірний друг.
У коридор визирнули батьки. Замість суворих облич щиро теплі посмішки. Вячеслав Дмитрович підморгнув Михайлові:
Сину, не забудь: пес у хаті до щастя, а коли щастя його потрібно цінувати.
Вікторія Сергіївна додала:
Беріть Барса, котів і піднімайтеся на наш третій поверх частіше. В цій родині з любовю і добротою двері завжди відчинені.
Злата, стискаючи Михайлову руку, тихо промовила:
Знаєш, тепер я певна з тобою і в біді, і в радості нічого не страшно.
Барс підняв голову й обережно тицьнув носом у Михайлову долоню, а три коти сіли поряд ніби визнаючи нового члена сімї.
За вікном мяко падав сніг, огортаючи місто світлом і спокоєм.
Михайло подивився на Злату й зрозумів: усі страхи залишились позаду.
Бо справжня сімя це не дипломи, не статус і не високі посади.
Це простий теплий вечір, неспішна розмова й побитий, але щасливий пес коло ніг.
Кохання робить неймовірне. І навіть з чужинця й собаки творить найкращу родину у світі.
