«Вона прокидалася о 6-й ранку і готувала смузі з селери» мені 53, я три місяці прожив із 35-річною, й ось що зрозумів про різницю у 18 років…
Прокидаюся я від характерного реву блендера. Знову. Четвертий ранок поспіль. Годинник світиться 6:15. Владислава на кухні в лосинах і коротенькій майці, спритно збиває щось підозріло-зелене, а поряд на столі вже туляться її килимок для йоги та пляшка води. Я тільки-но відчинив двері, як вона вже махає рукою:
Доброго ранку! Спробуєш смузі? Там шпинат, селера, трохи банану й насіння льону.
Я моргнув, відмовився, дістав каву, яку ще треба було трішки постаратися знайти на заставлених її суперфудами полицях, і сів за стіл. Влада зробила кілька ковтків свого «напою здоровя», підхопила килимок і пішла займатись ранковою йогою. З-за дверей лунала така музика, що навіть наш кіт Мурко ховався під диван.
Мені 53, Владиславі 35. Різниця 18 років. Зїхалися ми три місяці тому, після пів року знайомств. Тоді все здавалося як у кіно: романтично, ненавязливо, смішно. А зараз я сиджу на кухні, сьорбаю каву і думаю…
Як ми взагалі зійшлися
Зустрілися абсолютно випадково у львівській книгарні на Сихові. Я вибирав собі старий добрий детектив про міліціонерів, вона листала якусь модну книжку про усвідомленість. Зав’язалась розмова, номером обмінялися, далі як у підручнику: зустріч, друга, кафешки, переписка до ночі.
Тобі подобаються детективи? здивувалася Влада.
Та ж то святе! А ти що любиш?
Владислава маркетологиня у великій ІТ-компанії, має пристойну зарплату в гривнях, знімала квартиру біля оперного. Я? Я офісний діяч, власна «трійка» на Відрадному, розлучений вже вісім років. Дітей маю, але вони дорослі, їм і без мене весело.
Перші місяці суцільний кайф: рази два-три на тиждень в кіно, тоді вечеря в якийсь плов-бар, потім прогулянка містом. Вона розумна, з добрим почуттям гумору, ніколи не прилипала, свій ритм мала. Подумав: ну от і зійшлася з мудрою людиною, хоча й молодшою.
Через пів року оренда у Владислави закінчується, вона каже:
А нащо мені знову шукати квартиру, якщо ми постійно разом? Давай спробуємо жити у тебе.
Я й не опирався: місця хватає, на оренду грошей не просила, а ще й запропонувала скидатися на «комуналку». Все по-людськи.
Перший місяць я ще себе переконував: ну просто звикаю до жіночої присутності. Місяць другий почав помічати дрібниці, які вже добряче дратували. На третій місяць дійшло: так жити не можу.
Жили ми в різних ритмах
Владислава щоранку, як швейцарський годинник, о шостій на ногах. Навіть у неділю (яке ж то лихо…). Зарядка, йога, цей її смузі, і вже або дистанційно працює, або їде в офіс. О 21:00 вже «надобраніч». Це мій ритуал пять років, пояснює вона, інакше просто не можу.
Я ж людина проста: встаю о восьмій, потроху, по-українськи, збираюся на роботу, поки випю каву, доки щось перекушу вже треба бігти. Вечорами я хочу подивитися новини по телевізору, іноді футбол, іноді пляшка пива до «Динамо» йде на ура. Лягаю під північ.
Виходило, що не перетиналися майже. Зранку, коли я тільки оживаю, вона вже заряджена на всі 100. А ввечері, коли мені би й поговорити, вона вже з ковдрою і каже: «Я завтра рано встаю».
Я пробував підлаштуватися лягав о 22:00, прокидався розбитий, як після похмілля. Попросив її бодай без блендера вранці. В обіду:
Не можу, це мій ритм, я так звикла!
У нас були різні уявлення про побут
Владислава натхнення всіх мінімалістичних рухів. Вона без попередження винесла мішок моєї «антикварної» посуди, старі спортивки, зайві кружки, попільничку і навіть стопку журналів «Корреспондент».
І навіщо тобі цей мотлох? дивувалася вона.
Готувати? Та ні, це не про неї. Їсть салати, готові каші, часом щось замовляє. Я ж людина борщева: борщ, вареники з мясом, домашні котлети та смажена картопля! Готував сам, а вона скривлялась:
Як ти можеш їсти стільки важкої їжі?
Цілий день слухає подкасти: у ванній, на кухні, у маршрутці. Про саморозвиток, інвестиції, психологію.
Це ж нові знання, слухай зі мною!
А мені після роботи тільки тиші треба, куди там до подкастів…
В компанію кличе друзів ІТ-шників і маркетологів по 30-35. Розмови крипта, стартапи, діджиталізація, та «як зібрати манатки і поїхати в Азію». Я з боку ніби статист киваю, а всередині думаю: краще б хокей подивився.
Близькість теж давала збій
Владислава заряджена, ніби «Енерджайзер». Часто хотіла близькості. Я, звісно, не проти, але не завжди готовий вік, як не крути, своє бере. Вона може посеред дня:
Пішли?
Я не завжди в настрої. Починає ображатися:
Ти мене не кохаєш?
Я чесно пояснював: зараз не той драйв.
Та ти просто старієш і не хочеш це визнавати, сміялась вона.
Тут вже реально образилось моє чоловіче его. Вона комета, а я звичайний чоловік з бажанням спокою.
Вони пропонувала лікарів, вітаміни, записалась би й на йогу для двох. Я дратувався: справа не в порадах, а в тому, що поряд почувався старим і зайвим.
У якийсь момент я зрозумів я граю чужу роль
Одного вечора вона з вогнем в очах щось розказувала про новий рекламний проект, метрики, таргети, а я киваю і думаю: байдуже. Хотів би зараз тихенько гризти сухарики перед телевізором.
Розумію: я граю роль молодого, драйвового партнера, хоча в душі мрію про спокій, «Шахтар-Динамо» і забути про селери на світі.
Зізнатися було страшно, спершу тримав у собі кілька тижнів, сподівався, що воно мине. Не минуло.
Як ми розійшлися
Сів навпроти, вимкнув телевізор.
Владиславо, здається час чесно поговорити. Ми різні люди. Ти хочеш руху, драйву, радості від змін, а я стабільності й тиші. Ми не зможемо дати одне одному те, чого справді хочемо.
Вона задумалася, потім:
Я теж так думала. Просто надіялась, що ти змінишся.
Оце так щирість по-українськи. Без сліз, жодних розбитих тарілок. Зранку вже зібрала речі та Мурка (він потім повернувся до мене), і поїхала. Через тиждень написала:
Дякую, що був справжній. Бажаю миру та гармонії.
Я побажав їй того ж.
Що я зрозумів про різницю у віці
Минуло пів року. Знову герой у своїй рідній оселі. Встаю коли заманеться, їм, що хочу, слухаю тишу. Гарно, не самотньо, а саме спокійно.
Висновків зробив кілька.
Перше: ті 18 років це не стільки цифри, скільки ритм життя. Вона летить на всіх парах, а я на своєму спокійному велосипеді.
Друге: не можна ламати себе через коліно заради іншої людини. Я пробував бігти її темпом не зміг. Вона хотіла сповільнитись теж ні. Ставили маски не вийшло.
Третє: роман з молодшою це марафон для твого его. Даєш собі «джазу», але всередині відчуваєш вік, хочеш довести, що ще ого-го… Але потім думаєш: навіщо?
Четверте: одного кохання мало. Має бути ще гармонія в ритмі й житті. У нас цього не було.
Нині я нікуди не поспішаю. Можливо, знайдеться жінка ближче за віком, у якої вдома так само пахне свіжими пиріжками, а не мікрогрінами. А може ні, не біда. Нарешті на душі по-справжньому затишно.
Чи реально чоловікові за 50 будувати стосунки з жінкою молодшою на вісімнадцять років? Чи можна їм гармонійно співіснувати, чи це казки для молодих стартаперів із Facebook? Я досі не знаю. Але знаю, що краще вже чесно бути собою, ніж доїдати селеру ранком, коли серце просить сала і картопельки!
