Мене немає
Ти знову купила цю хімію? Геннадій поставив пакет на стіл так, що всередині щось дзенькнуло. Я ж казав: ніякого цього Велюру. Дорого і без пуття.
Надія Сергіївна стояла біля вікна, дивилася у двір. Там сусідська дівчинка, років семи, ганяла голубів і вони здіймалися цілим хмаркою, розліталися в різні боки, а потім знову збиралися на потрісканому асфальті, ніби нічого й не сталося. Надія спостерігала за ними й думала, що не памятає, коли востаннє купувала собі щось просто так. Просто тому, що захотілося.
Це крем для рук, Гено. Триста вісімдесят гривень.
Триста вісімдесят як триста вісімдесят. Ти рахувати розучилась?
Вона не відповіла. Повернулась, взяла пакет, дістала невелику баночку із золотою кришкою, поставила її на підвіконня біля герані. Герань давно не цвіла. Надія все збиралась дізнатися, чому, та руки не доходили.
Надія, я з тобою розмовляю.
Я тебе чую, Гено.
Вийшла на кухню, відкрила холодильник, почала міркувати, чим готувати вечерю. За спиною почула його кроки, важкі й рівні, потім гуркіт дверей у кабінет. Видихнула.
Їй було пятдесят вісім. Вона жила у Дніпрі, у трикімнатній квартирі на проспекті Слобожанському, разом із Геннадієм Павловичем Ларченком, своїм чоловіком, уже двадцять девять років. Син Андрій давно виріс і жив у Харкові, телефонував щонеділі, іноді забував. Була дача під Новомосковськом, була автівка водив лише Геннадій, була робота у міській бібліотеці, де Надія вже вісімнадцять років працювала старшою бібліотекаркою.
Життя було. Його в неї ніхто не відбирав.
Вона дістала куряче філе, поклала на дошку, взяла ніж. За вікном дівчинка вже зникла, голуби розлетілися. Двір був пустий, сірий, у тріщинах асфальту пробивалась торішня трава.
Надія раптом зрозуміла, що стоїть із ножем у руці й не ріже. Просто стоїть.
Відклала ніж, підійшла до підвіконня, відкрила баночку крему. Запах був тихий, із натяком на якесь квітуче. Намазала трохи на тильний бік долоні, розтерла. Шкіра швидко увібрала, ніби хтось узяв її руку й підтримав.
Надія закрила кришку і пішла різати курку.
Вечір минав, як завжди. Геннадій повечеряв мовчки, подивився новини, ліг спати. Надія довго сиділа на кухні з чашкою давно вистиглого чаю, перегортала старий журнал про сад і город. Читати не читала, просто сиділа.
Вранці на роботі Надія застала Людмилу Кравченко заплаканою за стелажем із періодикою.
Людо, що сталося?
Людмила Іванівна була на три роки старша за Надію, найдовше працювала в бібліотеці, кожну книжку знала напамять. Надія ніколи не бачила її у сльозах.
Та нічого, махнула рукою Люда, дістала хусточку. Прости. Особисте.
Хочеш, розкажи.
Та нема про що. Висморкалась, сховала хустинку. Донька подзвонила вчора. Каже: мамо, ти вже застаріла. Отак і сказала. Застаріла.
В якому сенсі?
У прямому. Я їй порадила, як із чоловіком говорити, по-своєму, по-людськи. А вона: мамо, твої поради з минулого століття. Ти не розумієш, як зараз люди живуть. Люда обережно поправила стопку журналів. Може, вона й права.
Не права, сказала Надія.
Звідки ти знаєш?
Надія не знала, що відповісти. Вони постояли разом у тиші, що пахла папером і старим деревом полиць, і розійшлися по своїх місцях.
В обід Надія вийшла надвір. Квітень був прохолодний, але сонячний. Вона дійшла до скверу, сіла на лавку, заплющила очі. Через повіки пробивалося помаранчеве. Думала про Люду, про її доньку, про слово застаріла.
Потім подумала про себе.
Надія Сергіївна Ларченко, у дівоцтві Комарова, народилася у Дніпропетровську 1966 року. Закінчила педагогічний інститут, філологічний факультет. Вийшла заміж у двадцять девять років пізно, як на ті часи. Геннадій був інженером, серйозна людина, здавався надійним. Через рік народився Андрій. Надія пішла в декрет, потім на пів ставки, потім забрала до себе маму, поки та не померла, потім знову повернулася на роботу. Життя складалося. Обережно, без надмірностей.
Десь у цьому складанні вона загубила щось таке, що тепер не могла назвати. Відчувала, що щось було. А тепер його немає.
Відкрила очі. Навпроти лавки цвіла слива дрібними білими квітами, нереально ніжно. Надія подумала, що, мабуть, не малювала вже років тридцять. В інституті малювала. Просто так, для себе. Пастеллю. Потім не було коли, потім стало ніяково, потім забулось.
Витягла телефон і подзвонила синові. Андрій відповів на третьому гудку, по голосу зайнятий.
Мамо, привіт! Все добре?
Добре, я просто так.
Слухай, у мене тут нараду скоро, можу передзвонити ввечері?
Звісно, передзвони.
Він не передзвонив. І це теж було звично.
Надія відпрацювала до шостої, купила в пекарні хліба, йшла додому думала, що цією дорогою ходить вже вісімнадцять років, знає кожну вибоїну в тротуарі, кожен поворот.
Дома Геннадій уже сидів за компютером, щось читав. Вона роздяглася, пішла на кухню.
Будеш вечеряти?
Пізніше.
Поставила воду, знайшла в холодильнику залишки супу. Поки гріла дивилася на крем, баночку, що так і стояла на підвіконні. Маленька, красива. Надія подумала, що Геннадій, мабуть, правий. Триста вісімдесят гривень. Навіщо?
Але потім згадала запах то добрий.
І залишила баночку стояти.
Минули два тижні. Нічого особливого не сталось, життя йшло своїм чередом. А потім до бібліотеки прийшла Світлана.
Надія побачила її відразу: жінка років сорока пяти, в пальті вишневого кольору, коротко стрижена, трималася прямо. Підійшла до рецепції й сказала, що хоче записатися і шукає книжки з психології і ще, якщо є щось про акварельний живопис.
Аквареллю? перепитала Надія.
Так. Колись у дитинстві трохи малювала, хочу спробувати ще раз.
Надія оформила їй читацький квиток, показала потрібні стелажі. Світлана впевнено брала книжки, перегортала, ставила назад, шукала далі. Надія краєм ока спостерігала у цій жінці було щось таке, чого вона не могла одразу визначити. Самодостатність. Якби Світлана була сама по собі і цього було досить.
Через пів години Світлана підійшла з двома книжками і запитала:
А ви самі щось із цього читаєте?
Кивнула на полицю з психологією.
Іноді.
Ви тут давно працюєте?
Вісімнадцять років.
Світлана подивилась на неї уважно. Не оцінююче, а наче слухає.
Це багато, мовила.
Так.
Вам подобається?
Надія трохи помовчала. Питання просте, а відповісти непросто.
Подобається, сказала. А потім додала: Книги подобаються. Люди подобаються. Місце звичне.
Звичне повторила Світлана, ніби пробуючи слово.
Взяла книжки й пішла.
Наступного тижня прийшла знову, здала одну книгу і попросила про щось ще про акварель. Надія знайшла тоненький альбом з репродукціями, запропонувала. Світлана взяла, а потім раптом спитала:
А ви не хочете спробувати?
Спробувати що?
Малювати. Я зараз хожу на майстер-клас з акварелі щосуботи. Маленька група, там все просто. Приходьте.
Надія вже хотіла сказати ні навіть рот відкрила. Але замість ні сказала:
А де це?
Світлана написала адресу на папірці: арт-простір Білий простір, вулиця Святослава Хороброго, субота, одинадцята ранку.
Весь вечір Надія переглядала ту записку, спершу тримала в кишені фартуха, потім поклала біля баночки з кремом. Геннадій нічого не спитав про папірчик, взагалі останнім часом не цікавився її справами хіба що питання стосувалися грошей чи господарства.
У пятницю ввечері за вечерею сказала:
Завтра зранку йду на майстер-клас з малювання.
Геннадій підняв голову:
Куди?
На Святослава Хороброго. Акварель. Мене знайома запросила.
Яка знайома?
З бібліотеки. Нова читачка.
Він помовчав, дожував, відклав виделку.
І скільки це коштує?
Ще не питала.
Ясно. Ну йди, якщо робити більше нічого.
Вона дивилася на нього. Геннадій уже знов дивився у свій тарілку. Надія подумала, що він сказав саме ті самі слова якщо робити нічого, і що щось подібне вона чує вже двадцять девять років. Знову. Навіщо. Скільки це коштує. Робити нічого.
Добре, сказала вона. Піду.
Зранку вона встала о восьмій, вмилася, вдягнула сірий светр і темно-сині штани. Подивилася у дзеркало. Здивувалася: давно не вдивлялася у себе. Зазвичай визирала на ходу, на мить. Тепер подивилася уважно: обличчя немолоде, але не погане. Очі сірі, живі. Волосся із сивиною, проте ще густе. Провела рукою по волоссю, зібрала по-іншому. Потім відкрила крем, намазала руки, трохи на шию.
Вийшла о девятій, не шкодуючи часу.
Арт-простір Білий простір містився на другому поверсі старої купецької будівлі: ззовні звичайна, всередині світлі стіни, деревяна підлога, великі вікна. Надія піднялася сходами, відчинила двері.
Світлана вже була там. І ще чотири жінки різного віку й один чоловік кремезний, років під пятдесят, у клітинатій сорочці. Сиділи за довгим столом, у кожного склянка з водою і аркуш паперу.
Надіє! Світлана махнула рукою. Ви прийшли!
Надія зважено сіла поруч із нею. Вела заняття молода художниця Зоя, яка сказала, що малюватимуть сьогодні гілку бузку. Надія взяла пензля рука трохи тремтіла, не зі страху, а від незвички.
Не думайте, що буде красиво, сказала Зоя. Думайте про воду й про колір. Тільки про це.
Надія провела перший помах. Бузковий розплився по вологому картоні, змішався з голубим. Наступний мазок, ще один. Дивилась, як фарба йде, куди їй хочеться, не обовязково куди хотіла б вона і це було несподівано цікаво. Поруч Світлана хмурилася зосереджено, чоловік у клітинатій сорочці малював надто тонким пензликом, явно був незадоволений.
Через годину Надія глянула на свій аркуш. На гілочку бузку це чи не дуже скидалося, радше на розмите бузкове чудо, плямисте, але живе, щось у цьому було її власне.
Гарно, сказала літня жінка навпроти, Галина.
Не думаю, сказала Надія.
Я думаю. У вас настрій тут є.
Надія глянула ще раз. Можливо. Можливо, є.
Після заняття Світлана запросила випити кави у кавярні поруч. Сіли біля вікна, замовили, й Світлана одразу запитала:
Вам сподобалось?
Так. Неочікувано.
Я так і думала. Світлана тримала чашку двома руками. У вас такий погляд буває наче щось бачите, але не наважуєтеся вдивитись.
Надія не відповіла одразу. Потім сказала:
Ви давно у Дніпрі?
Три роки. Переїхала з Полтави після розлучення.
Зрозуміло.
Нічого страшного, мовила Світлана рівно. Спершу було важко. Потім стало легше. Потім цікаво.
Цікаво?
Що можна жити самій. Стільки всього про себе дізналася. Усміхнулася тепло, без іронії. А ви заміжня?
Двадцять девять років.
І як?
Надія взяла ложку, помішала каву, хоч і не треба було.
По-різному, сказала.
Світлана кивнула, далі не питала. Це теж було хорошим.
Додому Надія повернулася на першу годину. Геннадій дивився футбол, не спитав, як минуло. Вона розігріла суп, пообідала сама на кухні. Витягла свою розмиту бузкову гілочку, яку їй дозволила взяти з собою Зоя, і притулила біля герані.
Того разу герань виглядала живішою. Надія придивилася: на одному стеблі проклюнувся маленький червоний бутон. Раніше не помічала.
Наступної суботи знову майстер-клас. І потім ще. Світлана приходила щотижня. Згодом між ними виникла справжня розмова спочатку пів години, потім ціла година. Надія розповідала про бібліотеку, про читачів, про книги, які любила. Світлана про роботу бухгалтеркою у будівельній фірмі, про Полтаву, дочку-студентку, що залишилася з татом учити англійську.
Один раз Надія спитала:
Вам не самотньо тут?
Буває, зізналася Світлана, поклала руки на стіл. Але це інше самотиння, ніж колись.
Яке?
Світлана подумала:
Раніше я була біля людини, але була одна. Це найважче. А тепер я одна, але не самотня. Різницю розумієте?
Надія розуміла. Не сказала вголос, але щось усередині посунулось як крига на Дніпрі весною, повільно, важко, але невідворотно.
У травні в бібліотеці оголосили конкурс: від місцевої адміністрації треба підготувати захід для громади. Завідувачка запросила колектив і сказала:
Потрібна ідея. Хто щось запропонує?
Мовчали всі. І Надія. Але у неї вже оберталася думка.
Можна зробити вечір для жінок, сказала Надія. Але не літературний, а справжній запросити жінок різного віку з району, хай розкажуть свої історії. Про зміни, про життя. Без пафосу. Хто хоче принесе свої роботи, малюнки, вязання, кераміку.
Усі насторожились.
Оригінально, сказала завідувачка.
Зате справжньо.
А хто займатиметься?
Я, почула Надія власний голос. Сама здивувалась.
Домовились. Спробуємо, кивнула Марина Юріївна.
Надія вийшла й натиснула номер Світлани. Розповіла та розсміялася:
Оце так, ви? здивувалася.
Я. Не знаю, навіщо. Само зірвалось.
Це найчесніше. Я за. А Галину запитаємо, памятаєте з гуртка? Вона кераміку робить.
Галині Петрівні було шістдесят два, на пенсії ліпила з глини маленьких пташок і продавала їх на ярмарках. Надія подзвонила та радо згодилася: Тільки говорити довго не дамте, бо заплутаюсь.
По вечорах у кухні Надія складала програму, коли Геннадій сидів у кабінеті. Записувала варіанти в зошит, закреслювала, починала знову. Відчуття було незвичне: ніби створює щось власне, не обслуговує, а творить.
Одного вечора Геннадій вийшов на кухню за водою, побачив її за зошитом:
Щось пишеш?
Робота, готую захід.
Знов це бібліотечне…
Так, бібліотечне.
Він налив води, постояв.
Вечеря була сьогодні холодна.
Вибач, наступного разу розігрію.
Пішов. Надія дивилася йому вслід, думаючи: він згадав про холодну вечерю, а не про те, що вона стала живішою, що їй цікаво. Лише вечеря.
Взялася знову за зошит.
Вечір затвердили на третю суботу червня. Надія домовилася з чотирма жінками Світланою, Галиною, Наталією Іванівною (вчителька географії на пенсії, писала вірші), та Зоєю із гуртка акварелі. Зробила афішу, повісила в районі, написала в районну газету. Переживала, що не прийдуть. Але у день вечора залу заповнили понад тридцять людей, здебільшого жінки, але була й зовсім юна, і одна дуже літня, яку привела донька.
Вела Надія сама. Без довгих промов: просто сказала, що зібралися, аби почути одна одну. Слово взяла Галина Петрівна: розповіла, як після пенсії не знала, що робити з собою, а тоді відкрила для себе глину і згадала, що в мене є руки. Говорила щиро зал сміявся тепло.
Світлана розповіла про переїзд, про початок спочатку у сорок шість: про страх нового і страх звичного. Виявилось, я боялась не нового, а старого, сказала.
Наталія Іванівна прочитала два вірші. Голос тремтів спочатку, потім вирівнявся. Після всі аплодували.
Після вечора Надія з Людою забиралися, розставляли стільці, збирали чашки з-під чаю.
Дуже гарно вийшло, Надіє, щиро сказала Люда. Неочікувано, але добре.
Ти так умієш із людьми. Завжди, тільки собі цього не дозволяла.
Думаєш?
Знаю. Ми вже вісімнадцять років разом.
Надія підняла чийсь забутий шарфик, повісила на гачок. Думала: Люда права і це гарно, трохи боляче. Чому лише вперше за вісімнадцять років?
Вдома Геннадій уже спав. Вона тихо роздяглася, пройшла на кухню, випила води. На підвіконні крем і бузкова гілка. Герань розквітла вже повністю чотири червоні суцвіття.
Надія намазала руки кремом, повільно, неквапно. Подивилася на герань, згадала слова Світлани: Я боялась не нового, а звичного.
Вранці Геннадій спитав:
Ну як вечір?
Добре. Людей прийшло чимало.
Ти їла там?
Чай був.
Чай не їжа, буркнув, уткнувся в телефон.
Надія взяла каву й вийшла з чашкою на балкон. Було раннє ранок, двір пустий, пахло тополями. Вона подумала: Геннадій питає, чи їла вона це така турбота. Його форма. Двадцять девять років вона приймала форму за зміст і не помічала, що зміст давно інший. А може, його й зовсім немає.
Вона не знала. Лише починала дивитися прямо.
У липні подзвонив Андрій. Не у неділю, а серед тижня, що було незвично.
Мамо, привіт. Як ти?
Добре, Андрійку. Щось сталось?
Ні, просто. Мені Світлана написала. Твоя знайома. Знайшла через соцмережі, каже, ти класно ведеш заходи, гарний вечір організувала. Я не знав.
Ти й не питав.
Пауза.
Мамо, вибач. Справді не питав. Розкажеш?
І Надія розповіла. Про майстер-клас, про Галину з її пташками, Наталію Іванівну з віршами, про повну залу. Андрій слухав, не перебивав. Потім сказав:
Слухай, ти молодець. Серйозно.
Дякую.
Ти давно так?
Ні, вперше.
Треба було раніше.
Треба було, згодилася.
Потім Андрій спитав:
Мамо, а у вас із татом все гаразд?
Надія підійшла до вікна. Двір у серпневому сонці, двоє хлопців гонять мяча.
Звично, сказала вона.
Це добре чи погано?
Ще не знаю.
Більше не питав. Сказав, що приїде в серпні.
Він приїхав на чотири дні. Фізично був схожий на батька, але характером пішов у неї. Привіз сир, горіхи, сидів за столом і уважно слухав маму. По-справжньому слухав.
Одного ранку, коли Геннадій поїхав на дачу, Надія з Андрієм сиділи на кухні.
Мам, ти змінилась.
В якому сенсі?
Не знаю, як пояснити. Ніби тебе стало більше. Засміявся. Звучить дивно.
Ні, зрозуміло.
Ти рада?
Надія обхопила чашку руками. Кава ще гаряча.
Так, сказала. Тільки трохи лячно.
Чому?
Коли починаєш бачити себе ясно, бачиш і все навколо інакше. Це незручно.
Андрій кивнув. Помовчав.
Тато бачить?
Тато бачить холодну вечерю, сказала Надія. А тоді одразу відчула: сказала зайве. Вибач, це нечесно.
Ні, чесно. Андрій подивився їй у вічі. Ти з ним говорила?
Про що?
Про те, що тобі потрібно.
Надія подивилася у вікно. За вікном був серпень, де вже жовтіла трава біля бордюрів.
Не дуже вмію, прошепотіла.
Спробуй.
Після відїзду сина вона міняла білизну, думала про цю розмову, про спробуй. Двадцять девять років не пробувала на повну. Говорила але не про головне. Про головне завжди мовчала. Так звичніше. Безпечніше. Геннадій умів дивитися так, що розмова й не починалась.
У вересні завідувачка зраділа: район хоче провести вечір повторно вже на всю бібліотечну мережу. І відповідальність знову на Надію.
Це вже серйозно, Надіє Сергіївно. Грошей теж буде більше.
Я згідна.
Марина Юріївна усміхнулася:
Ви змінилися цього літа. Не образитесь, якщо скажу? Краще стали. Якось живіше.
Надія вийшла з кабінету до своєї стійки видала читачу детектив, записала книжки в журнал. Стояла й дивилась на зал: на стелажі, столи з лампами, велике вікно де ліг вересневий сонячний свет.
Вісімнадцять років. І лише тепер погляд ніби це її місце. Не чуже, а власне.
Вдома щось змінилося. Надія не могла сказати, що саме і коли. Все якось плавно, водночас.
Геннадій часто бачив, що вона приходить пізніше; у суботи зникає зранку; збирається з жінками, яких він не знає.
Хто така ця Світлана?
Подруга.
Коли це в тебе подруга зявилась?
У лютому познайомились. У бібліотеці.
І що, щотижня разом?
Майже.
Він дивився на неї незвично. Не роздратовано, не знехотя. А дещо… розгублено. Вперше Надія уловила це.
Я не забороняю, сказав. Просто незвично.
Що саме?
Те, що в тебе щось своє.
Надія сіла навпроти. Вперше за довгий час дивилась на чоловіка, що живе поруч три десятки років, як на майже незнайому людину.
Гено, сказала. Тобі радісно, що я щось роблю, окрім дому і роботи?
Він помовчав.
Не знаю. Мабуть.
Мабуть?
Непривично, кажу ж. Пішов до вікна, постояв. Ти раніше була поруч. А тепер усе кудись.
Я тут. Тільки інакша.
Надія дивилася на його спину широкі плечі, вже трохи зсутулені. Шістдесят один. Він теж постарів, поки вона не помічала.
Коли ми востаннє балакали про щось? Не про вечерю, не про авто.
Він повернувся.
Ну, говоримо ж…
Про що?
Він не відповів. Дивився мимо.
Отож, Надія тихо.
Листопад приніс холод і великий районний вечір. Готувалася три тижні: зібрала вже вісім учасниць, домовилася з місцевим художником про виставку малюнків. Світлана допомагала, бачилися мало не щодня в бібліотеці, в кавярні чи на Придніпровській набережній, коли випадала гарна погода.
Одного разу на набережній Надія сказала:
Я не розумію, як я жила раніше.
Жили й жили, відповіла Світлана.
Ні. Я була всередині себе, дуже глибоко. Зачем?
Це не зачем, Надіє. Так склалося.
Але ж можна було інакше.
Можна. Зупинилася, подивилася на Дніпро: холодний, сірий, але красивий. Тільки інакше починається, коли йому час.
Мені пятдесят вісім.
І що?
Багато.
Надіє, ви серйозно?
Серйозно.
Тоді відповім серйозно: знаю жінок, котрі в тридцять пять зупинились. Вирішили все, досить. І живуть, як експонати музею. А ви у пятдесят вісім починаєте. Це не багато. Це саме час.
Надія дивилась на ріку. По воді пливла баржа, далеко.
Я малюю вже майже рік.
Я знаю.
І сьогодні зранку написала текст для заходу. Сама, не по шаблону.
Ви читали мені.
Він добрий.
Він живий. А це краще.
Вечір відбувся у пятницю, листопадовий. Зал ломився понад сімдесят людей, стояли навіть біля стін. Надія відкривала вечір, читала свій текст. Голос рівний, руки майже не тремтіли. Говорила про те, що кожна жінка містить у собі щось своє, часом роками не помітне. Вік не зачиняє дверей, а відчиняє ті, які раніше не бачили. Казала це не як повчання як людина, що щойно зрозуміла це сама.
Після до неї підійшла найстарша гостя вечора Євдокія Матвіївна, їй було вісімдесят три.
Доню, сказала. Це ж про мене?
Про всіх нас, відповіла Надія.
Ні-ні, саме про мене. Я в молодості вишивала. Кинула, думала дурниці. А сьогодні думаю: а раптом спробувати знову? Вісімдесят три смішно?
Зовсім ні.
Справді?
Справді.
Євдокія пішла, дочка тримала її під руку ішли повільно, але йшли із чимось новим.
Грудень настав тихо. Надія вже сама вела літературний гурток при бібліотеці, щосереди збиралося шість-сім осіб, читали, сперечалися, їй ледве встигалося щось сказати.
Вдома стало напружено. Не скандально, але щільно. Геннадій мовчав частіше. Надія відчувала він над чимось думає, але не говорить. Вона вже не чекала ініціативи від нього.
У середині грудня, неділя ввечері, вона зайшла в його кабінет:
Гено, треба поговорити.
То говори.
Не так. Вона зачинила двері, сіла поруч. По-справжньому.
Він закрив книжку, подивився на неї.
Щось сталося?
Ні. Просто хочу тобі сказати одне те, що давно не казала, або ніколи.
Геннадій мовчав. Напружено.
Я довго жила так, наче мене майже немає, почала Надія. Були борщі, робота, дача, усе як треба. Але всередині мене самої не було. Частково це моє, я дозволяла. Але і наше з тобою. Як ми поряд існуємо.
Геннадій дивився у стіл.
Розлучення хочеш?
Я не знаю, чого хочу. Лише, що нам треба говорити. Щоб ти бачив мене не вечерю, не сорочку. Мене.
Довга тиша. За вікном сіявся сніг.
Я не вмію, Надіє, тихо. Не вчили.
Я знаю. І не звинувачую. Лише прошу спробуємо по-іншому? Хочеш?
Він мовчав, дивлячись на сніг. Потім поглянув у її очі знову те нове: нерішучість, жива.
Ти дуже змінилася цього року, сказав.
Так.
Не завжди розумію тебе.
Знаю.
Але я не хочу замявся. Не хочу, щоб ти йшла. Звідси. Або взагалі.
Надія дивилася на нього. Шістдесят один, сутулі плечі, розгублене обличчя.
Тоді спробуємо, сказала. Не обіцяю, що легко.
Січень приніс морози та ясне світло. Надія ходила на роботу, гурток, малювала по суботах. Багато малюнків: частину забрала Світлана, частину вивісила вдома. Герань цвіла, Надія пересадила в більший горщик.
Зі Світланою бачилися рідше, у тієї почалися проблеми на роботі, але подзвонювали.
Якось Світлана спитала:
Надіє, весною плануєте продовжувати заходи?
Планую. Хочу зробити вже не вечір, а фест. Кілька днів.
Це ж скільки роботи.
Так. Надія всміхнулась. А мені до вподоби багато роботи.
Світлана розсміялася.
Хто б подумав рік тому.
Хто б.
Із Геннадієм лишалося складно. Говорити почали частіше це правда. Іноді розмова йшла. Іноді Геннадій замикався, й Надія чекала або займалася своїм.
У лютому за вечерею він сказав:
Минулого тижня був у лікаря. Пройшов огляд.
Бентежило щось?
Профілактично. Тиск трохи. Призначили таблетки.
Добре, що сходив.
Ти не питаєш, чого не сказав раніше?
Надія поклала ложку.
Чому?
Не хотів хвилювати. Поглянув просто. Звичка.
У тебе звичка не турбувати мене?
Так. Ти й так завжди з чимось зайнята.
Надія вдивлялася у його словах було щось важливе, вона відчула.
Гено. Я хочу знати, як ти. Про лікаря хочу знати. Хочу знати, розумієш?
Розумію. Буду казати.
І я буду.
Замовкли. За вікном віяв лютий, на підвіконні крем, новий малюнок: гілочка яблуні, біла.
Гарний малюнок, сказав Геннадій. Ти малювала?
Я.
Він ще раз глянув:
Вмієш.
Вчуся.
Наприкінці лютого подзвонила Люда Кравченко. Пізно.
Надія, вибач дочка приїхала.
Добре?
Добре. Ми помирились. Вона сказала, що помилилась зі старою. Я так рада. Надія можна я до вас на акварель? Боюся не вийде…
Людо, у всіх спочатку не виходить. Це зміст.
У суботу Люда прийшла. Пензлик тримала незграбно. Перший мазок занадто темний, другий водянистий. Розгубилася.
Надія, подивись, що за клякса.
Дивлюсь. Мені подобається.
Це не гілка, а пляма.
Це вперше.
Не соромно тебе втішати?
Чесно кажу. Далі буде ліпше.
Люда здивовано, але всміхнулась:
Ну гаразд. Далі буде.
Березень приніс тепло. Надія подала заявку на весняний фестиваль, керівництво схвалило. Андрій написав приїде в квітні, хоче потрапити на подію.
Одного вечора, коли Геннадій ліг, Надія сиділа на кухні з зошитом записувала ідеї. За вікном капотіло, сніг зникав, весна пробувала дихати на повну. На підвіконні пишалася герань: три червоні квітки й один бутон завтра чи післязавтра розкриється.
Баночка крему давно порожня, але вона лишила її стояти. Нову купила таку ж Велур, триста вісімдесят гривень. Геннадій не коментував.
Відкрила зошит на чистій сторінці, написала: Що я зараз знаю, чого не знала рік тому. Подивилася на заголовок. Подумала. Потім закрила. Можна не писати. Воно вже всередині.
Дзвінок. Запізно, одинадцята. Світлана.
Все гаразд? одразу спитала Надія.
Все навіть добре. У Світлани інший голос: живий. Надіє, маю сказати: мені запропонували посаду в Полтаві. Гарну, гідно платять. Дочка там. Думаю.
Надія помовчала.
Ти хочеш поїхати?
Не знаю. Думаю. Скажи щось.
Що?
Що думаєш.
Надія дивилася у вікно. За склом стояв квітень: темний, вологий, живий.
Думаю, ти вже вирішила, просто ще не сказала собі вголос.
Пауза.
Мабуть, так.
Чого боїшся?
Що тут залишиться все: гурток, ти, Галина з пташками, Наталя з віршами
Ми нікуди не зникнемо.
Дніпро далеко від Полтави, Надіє
Світлано Надія крутила ручку. Памятаєш, що ти казала на набережній, у листопаді?
Що саме?
Інакше починається, коли час.
Світлана сміялася тихо, тепло.
Я розумна.
Була й є.
Надіє, можна чесно спитати?
Спитай.
Ти щаслива?
Надія глянула на герань. На крем. На малюнки біля стіни. На зошит із ще не записаними відповідями.
Я стала собою, сказала вона. Мабуть, це важливіше.
Це й є відповідь?
Мабуть.
Я за тебе рада.
І я за тебе.
Надіє
Так?
Що будеш робити, якщо я поїду?
Надія глянула на чисту сторінку зошита.
Продовжу, відповіла вона.
